— Чого іржете, шлапаки? Людина хоче знати! Діду! — по-приятельському сказав до старого. — Прийдете взавтра, бо сьогодні неділя й редакція не працює. Дід мнявся.
— От, такої! А я думав, що безбожники і в неділю працюють. То так уже й буде... Та в мене, ніби, й нема де ночувати... Може ви дасте відповідь зараз, тут я бачу багато вчених людей...
— Сідайте, діду, отут на стільці, будете ночувати в мене,
— руба вирішив справу Савко. — У мене в готелі виспитеся. І, як ніде нічого, провадив далі:
— Отже, я, як найкращий учень і послідовник знаменитого історика, академіка Яворського, в своєму історичному романі, над яким тепер працюю, подаю клясовий аналіз історичних процесів на Херсонщині. То буде роман! Всіх переплюне! То буде кирпичина!
Цей Іван Савко, справді, мав якусь притягаючу силу. Він аж у ніс бив своїми хвастощами та самовихвалянням, але чогось не можна було його за це зневажати, вірилося в усі його великі діла. Не диво, що й голова ВУЦВУ'у дав йому безкоштовний переїзд по всій Україні, як він увірвався до нього, мов переможний вихор, і наговорив про себе сім кіп гречаної вовни...
Після засідання він усіх їх, скільки було, забрав із собою до ресторану, — обідати. Також і діда. Він з ним уже остаточно заприятелював.
— І де то ви ті гроші берете, що так сиплете ними? — не витерпів дід.
— А що ж ви не знаєте? Я — Іван Савко, видатний український письменник, і щоб не міг раз нагодувати з десяток шлапаків?
— Ну, шлапаки, як вам подобалася моя тронна промова?
— питався він у своїх гостей, як уже сиділи всі за столом, попивали пиво й чекали другого.
Він нікого інакше не називав, як "шлапаком". міняючи тільки закінчення. Так Танцюра в нього був Шлапцюра, Микитчук — Шлапатчук, Волинець — Шлапинець...
Нелю він посадив біля себе і прилюдно оголосив, що віднині — вона його наречена. Отак, — побачив і вирішив.
— Це, звичайно, робить вам велику честь, — не забув він кинути в її бік. — Ви повинні бути горді, що видатний український письменник хоче з вами одружитися. Ви тільки подивіться на мене — я прекрасний, як молодий бог! Подивіться, який у мене орлиний профіль. А груди, — дивіться, яким колесом! А м'язи!
Всі реготалися, дивлючись, як Савко демонструє свої принади.
— Як будете моєю дружиною, я з вас також людину зроблю. Гарантую, — в наступному числі журналу буде видрукований ваш портрет. А побачите, як вам будуть заздрити! Скільки в мене тих дівчат закохано!.. Може хто не вірить? — подивився він на всіх. — Ось прошу!
І він вийняв із внутрішньої кишені цілу пачку листів, а другу — фотографій і потряс ними в повітрі.
— Я вам колись покажу! Не колись, а сьогодні, — повернувся знову до Нелі. — Ви ж зайдете до мене, правда? Майте на увазі — в черговому числі "Плугу" буде ваш портрет.
Сміялися всі, сміялася й Неля. Під таким натиском несподіваного нареченого, обіцяла, що зайде. І вона також не уникла захоплення цим непритворенним Савком з владною ходою по життю, що так раптом увірвався в їх провін-ціяльну філію.
Ну, і щоб Тарас сидів дома, і щоб життя йшло десь поза ним? Яке воно не є, добре, чи зле, але життя ж!..
V.
Новина! Фіма з'явився!
Він вистрибнув із невідомости якось навально й несподівано. Робітник і комсомолець за соціяльним станом, він зразу вступив на робфак, механічно дістався до гуртожитку, одержав стипендію, новенький синій шевіотовий костюм, який йому дуже личив. Він ходив, як блискучий, щойно із станка, п'ятак.
Відразу ж він знайшов Тараса, ходив за ним невідступно. Тарас познайомив його з хлопцями, водив на всі літературні вечірки, на збори та диспути. Фіма увесь Час розпитував:
— А цей хто? А той?
Тарас, мов би складаючи іспити, давав свої характеристики кожному й дивувався, скільки він, власне, знає: хто до якого напрямку належить, яке до нього ставлення, що написав, де друкується, що обіцяє написати, які про нього анекдоти ходять...
Через місяць Фіма вже настільки освоївся, що виступив на одних зборах і зразу утворив про себе гарну думку. Всі визнали, що він вдумливий, недурний і дотепний, з хваткою промовця.
Фіма збирався навіть щось прочитати. Ще трохи-трохи, — і стане він українським письменником!
От! За один місяць, одним махом, усіх зайців побив. А Тарас чипуляє, чипуляє й усе на одному місці. Ще цього року, останнього, він хоч стипендію має, вісімнадцять карбованців на місяць. Інші й того не мають. Наприклад, Килину цього року зняли із стипендії. Карло Моор може тому й не витримав і десь тепер, мабуть, учителює.
Так само й з виявом творчого обличчя в "Плузі*. Його вже скоро за меблі вважатимуть: усе сидить, мовчить, нічого не подає на загальне обговорення. А що й друкував "папаша", то проходить непомітно.
Аде чи ж винен він? Не знайде теми такої, щоб можна було подати її, не боячись обговорення. Все те, що в Дри-жипо лі так його вражало, що будило такі суперечливі одна одній думки, все, що кидало в обійми стихії, з якої вийшов, то штовхало в гостре заперечення цієї стихії, — все це в Дрижиполі перестало його просто вражати. Він "внюхався* в атмосферу. Оті історії про самообкладання, "гекспорт", "перевищення влади", — здавалися подібні одна на одну. Жодна з них не годилася для новелі. Це поодинокі епізоди, нетипові для епохи. Інше ж здавалося нецікавим і безбарвним. Патос будівництва він бачив тільки в передовицях газет.
А душа жадала узагальнень і неспроможна була їх зробити. Як же роблять спрвжні письменники? Ідуть кудись, "збирають матеріял", от як Іван Савко. А чи можна написати про те, чого не бачив?
Ні, Тарас цього не може, це була б брехня.
Отак і мучиться, нудить світом! Чому він не такий, як Фіма?
VII.
Все це так раптом скоїлось, що Тарас не може ще й досі повірити, чи справді так. Просто не віриться!
Тарас сидить у кімнаті сам, власне, лежить. Хлопці порозходилися, а йому не читається, не хочеться й на бандурі бренькати. Він хоче збагнути: чим той кручений Савко підкорив Нелю, що вона все покинула й поїхала з ним.
Так, Нелі вже нема. Вона вийшла заміж.
І що їй сподобалось у ньому? Чванько, хвалько, сам про себе розписується... І так не знаючи його, на галай, на балай все покинула і побігла за ним!
Нічого. незрозуміло. То, виходить, вона не любила Кар-маліту? Чи може з горя?.. А якщо не любила Кармаліту, то чого ж вона його, Тараса, дурила?
І Тарас викарбовує в пам'яті всі деталі цього метеорного перебування тут Савка, — коли той роман встиг зав'язатися і на чому він побудований?
Ці думки йому перебили. Постукано в двері. Хто це в такий пізній час суне?
Килина увійшла й кинула бистрим оком по порожній кімнаті.
— Ти сам, Тарасе?
Вона хотіла запитати інакше, але обмежилася цим запитанням.
Килина чомусь до них тепер унадилась. Чи то тому, що Нелі вже нема?
— Ну, і дурний ти! — сіла вона напроти нього на дзиґлику. — Ти й досі за нею рюмсаєш?
Яке її діло?
— Такий чванько, ловелас, Хлестаков, півень.., і от пірвав дівчину... — мов дрочилася Килина.
— Справжній півень, — це ти добре сказала! — зрадів Тарас, що, нарешті знайшов те слово, якого він шукав. — І що вона в ньому побачила? Не розумію, де були її очі? Самопевнений бичок... Я певен, що він оті всі фотографії покрав...
— Ага, то я вгадала, — задоволено сказала Килина. — Так от що я мала тобі сказати: ти — дурень! Сам винен, що проґавив дівчину. Ходив з нею, міндальничав, філософував... Коли вона жадала від тебе іншого. Вона вже була цілком твоя, тільки ти, йолопе, був, як дурний бомко. От іще, не люблю таких слинтяїв! Дві дівчини провадив на очах у мене.
— Яких дві? А то ще яку? — безмірно здивувався Тарас.
— А що ж, я хіба не бачила, які погляди кидала на тебе Тамара?
— Слово чести!? — аж піднісся Тарас.
— Я просто не знаю, що ти за людина! — допікала Килина. — Тепер уже ти й тієї не доскочиш.
— А ти щось про неї вже знаєш?
— Ну, так, вона собі пішла до однієї жінки, що наймала нас колись у няньки, чудесно в неї влаштувалася, плює на всі інститути, пішла на короткотермінові геологічні курси, вже заробляє й сам чорт їй не брат.
— Тамара свого нічого оригінального ніколи не видумала, — презирливо здвигнув плечима Тарас. — Якби ти носа врізала, то вона б і собі...
Його заскочило, але не дуже вразило Килинине відкриття. Тамара його не цікавила. І якби войа побігла за Савком, то Тарас ані трохи не здивувався б. Але що Неля могла таке зробити... Якби вона була така пуста, щоб її засліпив зовнішній блиск цього павіяна...
— Так, так! Ти все життя будеш ґав ловити, — гризла Килина його далі. — Бо Нелі треба було заміж, її треба було силою взяти, — й уже. Так Савко й зробив і от бачиш, дуже добре зробив...
— Та й що це ти, найнялася мене лаяти, чи як? — надокучило вже Тарасові. — Оглянься на свої колеса!
— Мої колеса йдуть якнайкраще!
— Така дуже розумна, других учить, а сама... Чого ж тй все тільки товаришуєш? Коли вже я побачу, що ти з кимось окрутишся?
— А тобі яке діло?
— Таке, як і тобі!
(Продовження на наступній сторінці)