О, як захотів Тарас десь у цю хвилину зникнути! З якою радістю поїхав би він до великого міста, щоб не чути оцих "запитань на вопроси", на які сам не знає, що казати.
Така чужа оця роля агітатора його споглядальній натурі!
— Ви, дядьку, як буде відчитуватися голова кооперації, тоді й запитаєте в нього про чоботи, — не знайшов більш чого відповісти Тарас. — А тепер у кого є запитання по доповіді? Може що незрозуміло?
Мовчали.
— Це як так почнуть усі мовчати, то ...
Тарас не знав, як докінчити. Він же сам допіру обірвав цілком слушне запитання. Якщо від дядька держава питає хліба, то дядько питає про чоботи ...
— Ось у мене є запитання, — врятувала становище баба Сердючка. — Чого це до мене вчора прийшов Данило й забрав два пуди вівса?
— Мабуть, із вас належало. Якщо з вас не належить, то ніхтб й не візьме.
— Ну, оце ж таке й належання! Прийшов Данило і забрав. "Як не даси, то коня й корову гарештую!"
Інша баба обізвалася збоку:
— А, багато неправди є! Це коли б чужі, то вони б краще розібрали ...
— Ну, от ви чужий чоловік, — учепилася Сердючка, — як ви скажете? То в мене нічого рішительно не брали вже чотири роки, бо син мій у армії.
— Ну, от чотири роки не брали, а тепер заплатите ... — викручувався Тарас.
— Розумний який! — почала сердитися Сердючка. — Давайте сина додому, то й я буду платити!
— Відколи син у армії, з вас податку не беруть-
— Ні!
— Страхування? Самообкладання?
— Ні!
— Контрактації свиней, гусей, корів, конопель, буряків не виконуєте?
— Ні!
— Ну, то чого ж ви ще хочете?
— А нащо ж він два пуди вівса взяв?
З півгодини отак сперечалися й не розуміли одне одного.
Тарас почував себе наче винним, що в Сердючки забрали цих два пуди, що в кооперації нема чобіт, а з людей усе правлять хліба. Хоч би вже швидше кінчалися ці збори, він більше ніколи не піде їх переводити. Так і скаже Дмитрові Степанському в райпаркомі.
Вже мав закінчувати, коли якась бабуся запитала:
— Але чи це правда, що прийде Розова нога й буде душити всіх членів кооперації, піонерів і комунців? Мені байдуже, я вже нажилася, але ось онук у мене в піонерах, то треба сказати, щоб виписався.
2. ХИЖА ПТИЦЯ ДИРЕКТИВА
І.
Через ту бійку не вдалося Тарасові здійснити свій намір — побачити комуну "Вперед" у всій її ефектності. Втім, це від нього не втікло. Щонеділі він туди ходив, — у гості до Серафима і так ... Цікаво було.
Тарас був піднесено захоплений. Був несамовито захоплений! Нарешті! Нарешті, він бачить справжні молоді парості соціялізму, а не оті барабанні деклямації про нього. Не безплідне тупцювання на місці, а щось гідне пензля мистця.
Він жадібно приглядався до життя комуни, прислухався до спогадів про її минуле, все йому тут подобалося.
Насамперед, вражав його той діловитий, не метушливий ритм цього складного людського колективу, як безперебійний стукіт двигуна у млині, як цокіт годинникового механізму. І при тому, — найрізноманітніші характери й індивідуальності, а щось одне складають, один суспільний організм.
І не так просто все це наладнати.
Він пригадує собі оцю саму велику поміщицьку економію після революції... бував тут, як приходив до Мокри-ниної Наталки ... Пустка, павутиння, сичі по кутках, жодної шибки, ніде дверей нема... Ще рік-два й уже почало б усе валитися. . от прийшли із села енергійні, сміливі люди, наповнили закинуту оселю дзвінкими голосами, творчим стукотом молотків, все відбудували, заселили працею й добробутом.
Тепер заходить Тарас у їдальню комуни — чепурну, завішану зеленню й плякатами. Столики, вкриті білою новенькою цератою, квіти на столиках, подаються кожному ножі, виделка ...
Тарасові захотілося сказати комплімент Дуб'язі.
— Я матеріяліст, — говорив на це Дуб'яга, голова. — Як робити спільне харчування, то вже таке, щоб і тарілочка, й виделечко, й серветочка була, й друга тарілочка, і газета почитати, і квіти ...
Все це, справді, було за столом.
— Щоб член, особливо жінка, відпочивали в їдальні. Тоді вона сама не схоче назад у горшки лізти. Оце я з цього починаю культуру. А не то культура, що він буде газети читати та на збори ходити. Як він наробиться, аж очі на йому на лоб вилазять, прийде додому, з'їсть брандихлисту, тоді піти йому на збори — "А, ну їх к чорту!"
Тарас тільки слухав. Все це нащось було йому потрібно.
— Дайте нашому членові замість полотняних штанів, хоч би такі, як оце в мене, чисту сорочку, та нехай з'їсть не англійського, а хоч би нашого біфштексу, то він скаже: "Я вже не хочу індусом жити!" Індивідуалізм треба ламати...
Він конче хоче, щоб Тарас із ним обідав. їм вслуговують дівчата комунарки, мов у ресторані кельнерки. Одна з них каже до голови, всміхаючись:
— Це на селі показяться, як почують, що комуна членам краму набрала ... Ото чуба чухатимуть ,,.
— Хай казяться! А як село ждало позаторік, що ми з голоду поздихаємо. Самі їли пшеничні паляниці, а ми ячного хліба були жадні. Раз у день кандьор їли... — відказав Яків Дуб'яга, смаковито розжовуючи печеню.
А коли дівчина відійшла, голова підморгнув Тарасові:
— Чули? Отак усі — радіють, якщо село казитиметься із заздрощів.
Дуб'яга за столом був зовсім не той чоловік, що бачив його колись на полі Тарас. Веселий, пребагато розказує — і мас що розказати. При цьому — сміється нутряним баритоном товстуна й весельчака. При цьому — махає руками, немов кує.
II.
Взагалі, цікавий для Тараса чоловік. Кожен раз інакший. І новий якийсь, і наче крізь цього Дуб'ягу він бачить у різних деталях сотні інших дядьків.
Він іншим разом стояв перед ним, товстий і червоний, як різник. Увігнув шию, придивляється до машини, подібний до бика, що збирається на роги взяти.
Тарасові подобався цей Дуб'яга, вилитий з одного шматка, подобалась його барвиста й соковита, хоч і вульгарна, мова.
— Ми як починали комуну, то було так: хоч яловий, а телись.
Чи він завжди такий балакучий, чи тільки з новою людиною? Дуб'яга то заскакував уперед в майбутнє, малював казкові перспективи, то робив раптові екскурси в минуле.
— Наш член зупиниться на хвилину, оглянеться, а зза гори визирає кістяк із косою. Тоді він забуває за все і знов нагинається, і знов робить, робить до знемоги.
— Візьмеш мішечка під пахву та й ідеш у кооперацію. Там дадуть два пуди. То так,соромно здибатися з ким. А як на злість — туди йшов, ніхто не здибався, а назад, — той звідти, а той звідти: "Комунар хліб буханцями несе! Це вже кінець комуні..."
Дуб'яга розказував і поперемінно кував то одною, то другою рукою, стиснутими кулаками, якусь неподатливу річ.
— Яз середняків, таки добрих середняків, — хвалився Дуб'яга. — Хазяйство було в мене добре. Тільки я дуже пристрасний був до совєцької власті. Прийшов з армії додому, — хазяювати? .. Не хочеться ніяк! Це ж совєцькій власті напротів іти, зло робити. Та й почав ото комуну організувати. Думалося спочатку, що це легко. А куми, свати й родичі зараз до мене делегації. Мої хороші друзі середняки прийшли: "Покинь, нащо воно тобі? Ти ж таки хазяїн, а це в таке нещастя пішов? .."
А я їм:
"Я без батька виріс і в самого вже діти є, — й ніхто мене досі не вчив, аж оце ви прийшли..."
Тарасові все більше й більше тут подобалося. Скільки машин, коней, корів! А каже, що починали з одної конячини, борони й плуга. Каже так мальовничо:
— Ми жили спочатку в селі, але там спалили богів, воз-становили проти себе село й му сіли вийти з села. Та щоб уже не вертатися назад — взяли й хати порозвалювали. Мабуть, коли б не розвалили — вернулися б, так було важко. Випросили оце розвалене тоді помешкання. Як прийшли сюди!.. сичі в стайнях, залізо лупає, скрізь розбито — сумно! Голі стіни!.. Кажани літають!.. А в нас — ентузіязм.
Але нас і тут знайшли: спалили нам того ж літа сіно й одну стайню. Це вже ми самі поставили. Він показав навколо себе рукою.
— Як зосталося нас лише чотири члени, — я й думаю: "Хоч яловий, а телись!" Тут до нас вступив і Серафим Антонович, спасибі, поміг духом. Я пішов по всій окрузі пішки, знайшов зіпсованого мотора й млина. Я трохи коваль, наші хлопці теж дещо розуміються в цьому ділі — склали самі гуртом млина, пустили й він до цього часу йде.
Тут тільки Тарас зрозумів, чому він відчував цю комуну, як єдиний організм із одним серцем. То безперебійно стукотить мотор млина.
— Цей млин нас і вирятував. Скоро й борг віддали, що на нього позичили, й самі ожили...
— І ото так-о! Там випрошу, там витребую, там украду, — та все в діло, все в діло ...
— То, довго розказувати, — махнув він рукою. — Одно тільки скажу: якби так прийшлось піти звідси на якусь іншу роботу, то я сказав би: "Забирайте й партійного квитка!"
І так кожен раз щось нового розкаже Тарасові, все якась деталь додасться. А Тарасові все те нащось потрібно було.
(Продовження на наступній сторінці)