І так вони стояли й сперечалися, аж згадали, що треба йти додому. Так вони прогризали ті хащі, що розросталися навколо них. І Тарас був певний, що Неля не має до нього жалю, бо він був такий, як вона хотіла...
III.
Втім, не завжди так було.
Від недавнього часу Неля ударилася в хандру. Вона вже не хотіла з Тарасом здибатися, вона охолола до літератури й знову навернулася до своєї біології. Хібащо, на гукусі її побачиш. Вона ставала щораз більшою песимісткою.
Чи може вона й досі тужить за Карлом Моором? Його й досі нема і напевно не буде вже. Чи може її так уже вразив той лист, якого вони гуртом ухвалили прочитати?
Тепер гурт порідшав, бо Борис Микитчук знайшов собі якусь "непачку" і, оженившись, пішов жити до її "папи і мами", — як це докладно вивідали Кузьма й Дем'ян. "Непачка" була одна з тих, етерних панночок із шляроч-ками, кудельками, пікантними капелюшками, що сиділи у інституті поруч із "учителями" й "незаможниками", але з ними не зливалися ніколи.
— Та ви всі її знаєте! Софа Краковер, ота, що мало не вилетіла з інституту ще на основному курсі, бо дочка великого мануфактуриста.
— А, ота, що таку чалму собі нав'язувала?
— Ну, тепер уже Борис гарантований, що ніхто йому не пришиє українського націоналізму! — заспокоївся Кузьма.
Ідея розкрити Серафимового листа належить Аяксам.
Вони вже давно вертіли в руках цього листа й хотіли його конфіскувати.
Отже, підкріпившись морально й правово одноголосною ухвалою, — вони раз урочисто роздерли чужого листа. Звідти випав блакитний листочок, дрібно списаний.
— Якась Тося! — значущо скричав Дем'ян, подивившись на підпис.
— Від дівчини, їйбогу!
— Та читай уголос!
— "Любий і жорстокий!" — почав був Дем'ян. — Ого!
— Без реплік!
— "Любий і жорстокий!
Смійся з мене, смійся! Я тобі пишу.
Сиджу біля вікна, електрики не свічу, світить місяць і я й так бачу, що маю написати, вогненними словами воно горить у мені.
Світить місяць, тепла ніч, я чую як там унизу під тополями сміються й цілуються, — а я сама! Чому ти мене не хочеш знати? Чому я сиджу й ридаю, коли все, все в цю ніч тішиться щастям?
Любий і жорстокий! Наша любов подібна до сватання журавля й чаплі. Скільки раз ти сватався, — я не хотіла, скільки раз я сваталася, — ти був жорстокий. І я тобі все те прощаю, бо так і треба було мені за мої примхи.
Тепер же не прощаю! Та хвилина, як ми стояли вдвох коло вікна удосвіта, а сонце золотило верхівки тополь, а в світі стояла до болю щаслива й містична пауза, — та хвилина ніколи не забудеться.. Вона примушує мене ось зараз скласти всю мою гординю й писати тобі, клятий і любий.
Бо я не можу збагнути,, — чому? Чому ти така загадка? Чому ти ввійшов непроханий у моє життя, став владно ногою на моє серце, — й втонув у невідомість. Не хочу думати, що ти боявся суперництва. Того дурноватого Ваню я навмисне держала, — для тебе, — як уже хочеш знати... Та ти й так знаєш, не потрібно тобі розказувати. Я його більше ніколи не кликала з собою на жодні вечори, але й тебе ніколи більш не бачила.
Де ти дівся? І чому саме тоді, коли ти мені сказав про своє кохання, а я тобі?
Якщо ти кохаєш мене, — чому ти зник? Якщо не кохаєш, — чому не сказав і зник? Знай! Я тобі цього не прощаю!
Тося."
Хто настроєний пореготатися? Нема нікого. Всі переглядаються, засоромлені, що влізли в чиюсь душу. Якась Тося! Хто ж знав, що у Серафима є якась Тося? Якась трагічна дівчина оплакує своє кохання. А де Карло Моор? Чому він справді зник, знявся і навіть не запитає, чи є до нього від кого листи?
І от приблизно з того часу Неля так змінилася. А Тарас бачив це і не підходив ближче. Вона сумує за іншим? Хай!
IV.
Борис Микитчук не помирився і в "Гарті". Невситиме честолюбство його, зрештою, знайшло свою поживу. Він вирішив сам організувати собі групу.
Він виступив на чолі групи комсомольців із деклярацією, що організується комсомольська літературна організація "Молодняк". "Молодняк" виступав проти всіх і всяких буржуазних "ізмів", як би вони не вуалювалися. " Молодняк* оголошував боротьбу всяким націоналістичним тенденціям у літературі, проголошував єдиним своїм героєм робітника і завод, чи шахту.
І тут Тарас, перечитуючи деклярацію, не зовсім розумів. То виходить, що для "Молодняка" не досить революцій-ности не тільки "Плугу", але й "Гарту"?
Бував Тарас і на творчих зборах "Молодняка". Там не визнавали в літературному творові таких понять, як волошки, зорі, кохання... Все це були ремінісценції буржуазної поетики, за виразом Бориса, — "мелкобуржуазная от-рижка". Борис часто застосовував російських виразів, — і не тому, що їх не було в українській лексиці, а тому, що його власна мова була убога. Не знає слова "ремиґання", чи " гикавка*, ще й лізе в проводирі!
Звичайно, як би він був членом гукуса, то напевно навчився б говорити чистіше, але він перший пустив поголоску, що в гукусі позбиралися самі буржуазні націоналісти й на гукусівців починали дивитися косо.
З "соловїв" тепер він немилосердно глузував. Зате в творах, які він розхвалював, настирливо звучало " кайло*, "музика заводських сирен*, "героїчний комсомолу "змичка молота й серпа", "барабани б'ють"...
Очевидно, все це було насичене новою пролетарською красою, бо хвалили. Ця мода з "Молодняка" перекинулася й на "Плуг". Хоч їхні платформи були різні, але "Іілуг", "Гарт" і "Молодняк" ходили одні до однихс
Тарас мовчки висиджував всі ці збори і... мучився. Він більше не буде сюди ходити. Як він не бачить патосу відбудови, як його хвилюють "поодинокі випадки, не характерні для епохи Жовтня"... Скажімо, що якийсь начальник міліції в ополонку кидав людей. Хіба це типово? Це — перевищення влади, випадкове явище, не характерне для нашого розгону в перспективу. Помічати тільки це, — " повзучий емпіризм", обивательський світоглядне хотів ходити, а проте, ходив.
V.
Ну, добре, не піти. То куди ж? Не підеш же ти до нео-клясиків, чи до "Ланки", коли там від одного слова "плу-жанин" гидливо й презирливо морщать носи. А що ж, одгородитися, закопатися?.. Хоч яке трудне, а це є його життя, мусить мати якусь лябораторію...
А якби сьогодні, скажімо, не пішов, то каявся б!
На зборах "Плуга" як увійшов Тарас, було сьогодні небагато людей, чоловік із тридцять. За столом, сидів якийсь нікому невідомий молодий чоловік у чудово зшитому костюмові напіввійськового фасону, в новісіньких жовтих чоботях, новенький портфель лежав біля нього. Сам він був .середнього росту, але напрочуд міцно й гарно складений, — рухливий, чіткий. Сидів він за столом, як якийсь комісар, — в гордій, незалежній і трохи глузливій позі.
— Хто це такий? — питалися одне в одного.
Тут з краю ніхто його не знав, хоч уже й сюди дійшла коробка найкращих папірос. Невідомий щедро частував усіх.
— Товариші! Слово мас член ЦК "Плугу", товариш Іван Савко, — сказав, нарешті, Танцюра.
Іван Савко! То це той відомий Савко, що про нього стільки леґенд ходить! Всі ще з більшим інтересом почали чекати, що то він скаже.
Так, от це то була справжня плужанська знаменитість! Такої на їх провшціяльних зборах ще ніколи не було. То це один із тих, що зібралися на перші збори " Плугу*? Це на нього була ота карикатура, — так, усі впізнавали цей крутий лоб, де розум наче аж ріжками прооиваеться, ці тверді вилиці, це квадратове підборіддя, цей упертий горбуватий ніс.
Савко підніс свою впевнену цупку рухливу постать і обвів усіх присуніх переможним поглядом.
— Товариші! Відбуваючи турне по Україні, я завітав і до вас. З доручення ЦК "Плугу" маю зробити інформацію про поточну діяльність центрального осередку "Плугу* та про роботу на місцях. Хоч я тут серед вас не бачу жодного відомого письменника, а самих початківців, але я вам скажу, хто я. Я — відомий український письменник, автор історичних оповідань і нарисів. Мене вся Україна знає, бо я організував сам п'ятнадцять філій "Плугу"...
Він говорив ніби про "Плуг", про завдання, можливості, досягнення, творчі настановлення, — а справді лише про себе. За півгодини він встиг розказати, що він у своїй творчій праці застосовує непогрішну марксистську методу. Побіжно розказав, як пише, — зважаючи на свої здібності й талант, він, лежачи, диктує з голови, друкарці, — як молодий бог! Сам голова ВУЦВК'у оцінив його по заслугах і запропонував йому безкоштовний квиток по всій Україні, — привілей, яким користуються лише члени уряду.
В цей час, правда, йому перебили. До кімнати увійшов раптом якийсь селянин-дідок із ціпком, здорожений, у білих полотняних штанях і рудій свитці. Він зняв шапчину, — був пострижений по-старосвітському в кружок, — і запитав, чи це редакція "Селянської правди*.
— То я хочу спитати, — почав він і поліз за пазуху, вийняв звідти якогось папірця. — Я хотів вас запитати... Сам я незаможник, а мене розкуркулили, як середняка. То я хочу знати, чи це можливо...
Від несподіванки всі почали реготатися. Але Савко ані трохи не здивувався, не розгубився, він прикрикнув на всіх:
(Продовження на наступній сторінці)