— Годі вже, годі! Тепер плакати пізно! — сухо, з іржавим докором протягла Донька. — Цим тепер не поможете...
Взяла дитину й пішла, нічого не додавши, до своєї хати, прибудованої збоку до великої.
Старий і хлопці побрели до своєї, а Кирило, Доньчин чоловік, почав розпрягати коні.
V.
Не світили світла, не вечеряли, не спали.
Донька забрала Тараса до себе, прийшли на якийсь час хлопці, тільки старого не було. Він молився.
Чому цей час, коли навіки не стане рідного, без діяль-ности такий важкий, пекельний — і чому всяка діяльність стає зайвою?
Тарас не знав, чи йому розганяти оцю напружену мовчанку, чи розпитувати про останні дні й години дядининого життя — чи краще не розвереджувати живої рани. Все ж, несміливо почав питати.
— Якби не наш добрий тато, то мама ще сто років жили б! — з притиском на слові "добрий" кинула Донька в пітьму.
Хіба Донька вже перестала бути тою задушевною старшою подругою з широко відкритим поглядом, із цією притаманною для Осташенків лагідною іронією і беззлобним гумором, із безмежною задумою? Такі тверді, сталеві нотки, нові для Тараса, бренять тепер у її голосі.
— Мама все життя закривали нас своїми грудьми, все на себе приймали, все на них сокошалося...
Тарас здивувався.
— Я думав, що це тільки в нас батько з матір'ю не миряться...
Тарас багато не розказував тут, вони й так знали, що батько його вважав Осташенків і жінку свою з їх дому чимось нижчим, бідними родичами, — тому вони й не любили заходити до них у Дрижиполі.
Але для нього Доньчині слова були несподіванкою. Ніколи не помічав він натяку на якийсь розлад у цім хуторі. Строгий завжди дядько Никодим здавався йому справедливим.
— То ваші тато хоч до вас милість мали, — заперечила Донька. — А наші — самі з себе зробили чорного вола, й з нас усіх. За кожну нашу згаяну часинку мама несли кару... Коли б не мама, то виглядали б, як старці, голі й босі. Як що справити, то хіба крадькома від батька, бо за копійку заб'ють.
— Це в кожній сім'ї таке, я бачу, — зідхнув Тарас. — Скрізь мама за все терпить...
— Але ж не так! Ти знаєш, відколи мама заслабли? Тарас не знав. Перед Великоднем?
— Ні, я не про те кажу. Відтоді, як маму збили тато до крови....
— Збили?
— І за що? За півмітка!
— До крові за півмітка?
— Ану, не можна здумати! Ткали ми з мамою полотно й не вистачило мені трошки, півмітка. То скільки там діла? Пішла в Марійку,, позичила, аби швидче закінчити. Чи то так важко його потім віддати?
Так, єдине, на що могла реагувати Донька, це ці пекельні спогади. Голос її набирає пристрасних, гнівних відтінків.
— Еге! Як побачили тато цього півмітка чужого, як узялися до мами! "То ти не могла вночі допрясти, то тобі треба його позичати?" і за цього нещасного півмітка кинув тією бідною мамою на землю та як почав місити. Побив ту бідну маму так, що вона рачки до мене лізла через подвір'я.
— Господи! — вжахнувся Тарас — І ти цього не чула? Дядина не кричала, чи як?
— Де там, не кричала? В стіну стукала, щоб я прийшла посвідчити, що не вона позичала, а я. Та я нічого не чула... Коли дивлюся — мама рачки лізуть у хату, скривавлені... О, Боже, за півмітка!
Тарасові стало страшно. А він ішов сюди шукати ідилії! Дядина Марія, скривавлена, лізе рачки по подвір'ю!
— Тепер хай плачуть, хай землю гризуть, — я до них милости не маю, — з жорстоко-стал€вим полиском у голо-сісі говорила Донька. — Ото як заслабли мама, як заслабли з того часу, то вже й не встали...
І помовчавши, насмішкувато додала:
— Поспішали з похороном, бо жнива підходять, шкода часу гаяти... Навіть дівчата не знають, що мами вже нема... Грошей шкода було на телеграму...
Тарас мовчки стиснув кулаки.
Та й варт шкодувати за старим світом? В цій гонитві за багатством, за маетностями люди гублять людську подобу, звироднюють до потворного свою психіку, гублять людяність. І хто? Дядько Никодим, який на макове зерно не скористався з чужої праці, який своїми мозолями добивався свого уявного добробуту!
Нащо цей фільварок, коли в ньому розпинали дядину Марію?
Оце й є куркульство.
Ні, яке ж це куркульство? Що стоять будівлі? А як вони самі злидні, раби своїх будівель. Де ж тут куркульство?
Тарас губився. Він не міг прийняти цього. Нехай це багатство згорить, коли воно так калічить людську психіку! Може колись дядько Никодим також був такий тонкий гуморист, як Панько, з таким самим нахилом до глибокого, вдумливого зазирання "в корінь*? І може Панько згодом став би, як дядько Никодим?
Хвалити Бога, революція вже не допустить. Хвалити Бога, вже розгромлено ідею збагачування, кожний, навпаки, гордий тим, що він бідний. Вже не тяжітиме над молодим поколінням ця темна пристрасть...
Тарас майже не слухав Доньчиних скарг, так його стрясла причина дядининої смерти. Весь світ знов почав здаватися йому в іншому перекрої.
— Ні, правду каже Фіма, — треба все це старе, трухляве, звиродніле рознести, змести з лиця землі. Хіба хто ним задоволений? Може його мама була задоволена, може вона не хотіла іншого, кращого? А, скажімо, й тато?
Теж усе життя про щось краще мріяв і їм, дітям, стелив дорогу до цього кращого. Вони не винні, вони не знали, яке воно, те краще.
Молоде покоління вже знає, бачить у імлі недалеке прийдешнє. Там не буде цих свинств, у яких живуть їх батьки. Тарас не бажатиме більш, ніж потрібно для його щоденної потреби, а потреби ці будуть філософсько мінімальні, без рабства у речей.
Донька притихла. Говорив Тарас Хотів виговоритися.
— А хіба в мами були великі потреби? — запитав Панько, що все мовчав. їх у них не було ніяких... Може одна — працювати...
І так вони говорили усю ніч. Голубіший дух дядини Марії витав над ними, будив несподівані яскраві думки.
А Тарас же йшов на хутір, щоб позабавлятися з приводу "новомодніх хволюш". Про них не згадано було й словом.
12. БОЇ
І.
Він собі сидів у Дрижиполі й нічого не знав. А тимчасом у великому світі греміли події, бряжчала в битвах зброя, лунали бойові кличі.
Ах, як він відстав, як відстав!
Приїхавши восени до міста, Тарас розгубився, шукав точку опертя, щоб зорієнтуватися в пишно розбуялому літературному світі. Поки він там хворів, ходив по хуторах та по сільських виставах, тут життя не стояло.
З'явилося багато нових імен, регулярно відбувалися вечірки "Плугу" й "Гарту", було два вечори дискусії про Европу й просвіту, в яку, між іншими світилами, устряв і наш Борис Микитчук.
Він мав нахабство виступити проти їхнього професора ІНО, невичерпного колодязя цитат і знань, Миколи Ко-стевича. Всі страшенно обурювалися цим, висміювали Бориса на всіх перехрестях, але Микитчук з притаманною йому упертістю, після першого виступу на дискусійному вечорі, де він ганебно провалився із своїм учнівським багажем, другого ж дня заніс до редакції статтю... і диво! Ту статтю Липовецький прийняв і негайно надрукував.
Це було тим більше давно, що Микитчук був на ножах із Липовецьким. Борис не помирився в "Плузі" за те, що йому весь час давали по носі, вбивали його намагання висунутися найвище за всіх, запосісти місце Танцюри, місце присяжного критика. Він перейшов до "Гарту" й перетягнув із собою ще деяких, між іншими, Волинця й Побережця.
І ще не ясно було Тарасові в цих темних хащах дискусії, в яку він нагло впав, мов муха в мед, — чи Липовецький підтримує "папашу", проти якого, власне, й спрямований був похід Миколи Костевича та його однодумців?
Здавалось би так, а отже ні! Так принаймні, відчував Тарас:
Европа, чи просвіта? Вчитися світової літаратури й мови, чи не вчитися? Сприймати європейську культуру, чи відгороджуватися?
Ну, це вже!., прости Господи... Хто каже, що ні? Ясно, які можуть бути дві думки, про що сперечатися?
Або ще нісенітніше: графоманство, чи висока кваліфікація, здобута наполегливою працею?
А отже, сперечалися, писали сотні статтей, дотинали веселими й образливими дотепами одні одних, засипали наліпками: переверзіянщина, воронщина і ще щось таке... Щ слова та ще якісь рогаті раппи, напостовці, форсоци, пролітфронти, — набирали значення страшної лайки. "Нова Генерація" ставала "новою деґенерацією", Полторацький — Полторадурацьким...
Ішов бій за початківця, за нього, Тараса.
Хоч Микитчук був таким самим початківцем, він, із властивим йому нахабством, натягнув машкару поважного метра й говорив задавачно, чванно про корисну утилітарну функцію пролетарського мистецтва й літератури, як знаряддя розвитку суспільної думки. Він втягнув у свою мову силу чужоземних слів, думаючи прикрити ними своє убоз-ство. Тарас скоро не захотів читати отакого нагромадження, як "моністичний стиль, як єдність ідеологічної художньої творчої методи та оформлення...*
Це так було далеко від тої втіхи, яку давало Тарасові мистецтво! Зовсім не треба бути начиненим незрозумілими слівцями, щоб його відчувати.
Душа його ненавиділа сірість і нудоту звичайносте, по-всякденности. Абсолютно не терпіла трафарету, повторно-сти. Жадала чудного, казкового.
(Продовження на наступній сторінці)