Вона й паленіла з гніву дуже швидко, й дуже швидко відходила. А про ту бабу стільки різних переказів ходить.
Христя також почала припрохувати. Може сваритися перестануть.
Дід не заставляє себе просити. Він нічого так не любив, як оповідати.
— Бо була гайноха. Так само, бувало, як і ти, — що в неї заведеться, яка чарка, чи який кусінь м'яса, яка копійка — зараз прогайнує. А кабана заколе, скличе все село, всіх почастує зараз... Не вміла, щоб у неї що вдержалося. А як нема за що випити, то зараз щось несе до жида. Все.до шинку виносила! Більше в шинку сиділа, ніж удома. То мій тато мусів свою тещу прикувати до ліжка.
Всі сміються.
— Догралася наша баба! Тим, що зять колись у руки цілував, червоні сап'янці дарував та по килимах до себе провадив...
— То ж кажуть, що за старих часів усе тещу до молодого провадили з такою помпою, — щось і собі пригадує Мокрина.
— Я вже того не бачив, перевелося, хібащо десь там аж у великих дуків... Але тато мій ще так женився...
— Ну, а як молодий живе на другому селі?
— А їхали на возах, а вже в селі стелили килими...
— Та й де ж тих килимів стільки набрати? Це ж, як із нашої Голівки та аж на той куток, то добрих півтори верств набереться!
Дід неабияк зацікавив усіх, не встигав відповідати.
— Застеляли, скільки там не є, а на кінці застеленого ставили креселко. От до того креселка зать підводить тещу, садовить її, а вона, втомлена, відпочиває, а зять горілкою частує, та в руку цілує... Перестелять далі, — зять знов веде...
— То так можна й цілий день вести!..
— І вели! Горілкою підживлялися...
— О, то то певно сприводу того, не хто, як наша баба склала:
Ой, випріла, вихилила, Сама себе похвалила, Що я панського роду, П'ю горілку, як воду...
— Та то кожна баба, як уп'ється, то це співає!..
— Але нехай удасть таку, як наша бабуня! — чванливо заперечив дід. — Бо хоч весела, гульлива й недбайлиця була, але що вже пишна! Щодня була вив'язана, як на великі свята... Куди вам! Ви жодна так не вмієте. Над чолом у неї сорокпять бганок дрібнесеньких було, а спідниця, як сяде, то пів ослона"займає. Чепуруха! То вже дід, бувало, дивляться, дивляться на це все, та не витримають, починають бити. Оце наб'ють, наб'ють: "Ти чого ходиш та гайнуєш?" А вона каже: "Молодиці мене покликали та й випила чарку, хіба що?" А на другий день уже знов сидить у шинку й виспівує: "Кличуть мене молодиці..." Сама про себе.
— Е, то може то вона й пісеньку цю склала? Мокрина тихенько заспівала:
Кличуть мене молодиці, То я йду!
Дають мені горілочки, То я й п'ю!
— Еге, егеї
Гарна я, молодая, Гарна я!
Від неділі до неділі П'яна я!
Дід підтягнув, а за ним Христя, а за нею всі, що сиділи за столом. Далі вже разом співали.
Не бий мене, мій миленький Батіжком,
Що я в тебе хазяєчка Над мішком...
Широченна посмішка єднала всіх, коли приспівували: Гарна я, молодая, Гарна я,
Від неділі до неділі П'яна я!
Бо вона чогось усім дуже до душі була, ота гуляка непритворенна, їхня баба...
Господи, та скільки раз чув Тарасик у себе вдома цю пісню! Батько її дуже любить, особливо мережано виходить вона в нього на сопілці.
Не вдержиться на воротях Мотузок,
А у хаті на кілочку Рушничок.
Я все теє до коршомки Віднесу
Та й за милого здоров'ячко Вип'ю.
Поки цю співали, кожне вже держало на умі якусь пісню. Ще не встигли закінчити цю, як посипалося:
Ой, що буде, то буде, Я робити не буду...
Друге затягло:
Ой, за дядьковим током Лежить дядина боком... Але переміг дід, він затягнув улюбленої: Загуляла чумакова жінка Від середи та й до понеділка... І всі йому піддали:
Чумакова жінка гуляє, Бо чумака вдома немає... Гуляй, гуляй, моя чорноброва, Покіль моя голівка здорова, Бо як моя голівка схибнеться, Тоді твоє гуляння минеться... — Ото щодня якоїсь нової вигадувала, — аж сльозу пустив дід. — Що де з нею скоїться, то вже й пісня є. Як зараз пам'ятаю: це десь діда нема, десь у чумацькій дорозі, а баба сидить, вихиляє чарку, та й сама до себе приспівує. Та так, бідолаха й наспівала сама собі. Як померли дід, то вже бабі Лукії минулося теє гуляння. Тато до ліжка прикували, бо не могли з нею ради дати. Як тепер бачу: сидить, ото, прикована до ліжка, та, як тата нема, мене кличе: "Принеси, сину, шкалика, я ж тебе так дуже прошу, так дуже прошу!.."
— А оцеї! — перебила діда тітка Мокрина, розохочена до співу, а не до розмови. — А оцеї!
Ой, п'яна я, п'яна, На порозі впала... Ой, відчини, мужу, Бо йду п'яна дуже...
Пісні самі собою згадувалися й плелися одна за одною, немов сама прабаба Лукія межи них сиділа, прийшли на різдвяну учту до своїх внуків та правнуків діди й прадіди чумаки. Тут не було тих, що не вміли, або не любили співати.
І хто б сказав, що така сварка зачиналася за оцим столом недавно?
Старий Яриней про свого батька почав згадувати:
— Оце, бувало, посідаємо на кутю за столом, а тато мій, дід ваш, сяде за макітрою, з верхом повною пирогів і питає: "Чи бачите ви мене, діти?" — "Ні, не бачимо!" — відказуємо ми — "Ну, то дай Боже, щоб і на той рік не побачили."
— Тату, — питає Христя, — а чи ви й тепер так першого дня виходите в сад до яблуні із сокирою? "Оце бачиш цю сокиру?" — "Бачу!" — То як не будеш цього літа родити — зрубаю!.."
— А, то звичай такий, — переконливо відповідає дід. — То так треба. І мій дід, і прадід так лякали ледаче дерево, що торік зле родило...
Тарасик все це слухає й йому шкода-шкода, що він нічого такого в тім задрипанім містечку не бачить...
— Ой, Мокрино, Мокрино, дорога дочко... — почав був дід, але загупотіло попід вікнами й у хату найшло з дванадцятеро парубків із звіздою.
Сповнили хату свіжим морозяним духом, міцними, бадьорими голосами та тою веселою урочистістю, що вітає над усіма Різдвяними святами.
Дід геть усіх посадив за стіл, розпитав: "А чиї ви?" і знову повернувся до своєї непокірливої дочки.
— Мокрино! — розплакався він. — Ти все до мене при-тенцію маєш, цвікаєш усе, а я... ж тебе...
Тут дідові знов не дали договорити.
Малеча під проводом наймита Олекси ввернула в хату, так дітей з двадцятеро, і заколядувала "Добрий вечір тобі..." Вони щойно чули, як колядували парубки, — то їм не можна?
— Ой, спасибі вам, дітки. Ой, спасибі! — зовсім не дав собі ради дід. Стільки внуків — і в кожному він себе бачив...
Тихо собі плакав дід і все хотів договорити Мокрині...
— Дорога дочко! Ти мені цвікаеш, дзявкаєш, а я ж тебе люблю за це... Правдива ти душа. А скажи сама по-правді, — хіба мені батько що дав? Я — з мурґочки! Я ж тобі більше дав, ніж батько мені...
— Бо в нього не було, то й не дав, — рубнула Мокрина.
— А де ж я взяв? Я — з мурґочки!
— Дід вам усім нарівно поділив.
— Дурна ти!..
— Син мій розумний!
— Дурна ти!.. Хто ж дочкам дає землю?
— Та якби ж у вас не було!.. Якби ж я не робила на ваше багатство!..
— Бог мені дав!
— Не Бог, а святий Миколай!..
— А ти звідки знаєш? — протверезився враз дід.
— Чом я не знаю? Як були церковним, старостою, то все до святого Миколая кланялися, все позичали з церковної скриньки, що люди по шагу наскладали... /л
— Ой, Мокрино, не дзявкай! — загрозливо підніс голос батько. — Хочеш батога заробити?
— Та й чого ви завелися знов? — сіла межи Ними Христя. — !їа ваше здоров'я, тату! Я вам солоденької налляла...
— О, це в мене золота дитина!.. — розчулився дід. — А ти замолоду була походюха, а тепер гайноха... Недбайлиця!
— Так і буде, — бовкає Мокрина.
— Ви з Муркуром пара п'ятак, — у бабу Лукію вдалися. Та ще Андрія до вас додати... — Пошлю, бувало отого недбайлицю Муркура з наймитами орати, а він — орав, не орав, — до наймита:
"Ну, ти ори, а я піду надитися води!" Сів десь за горбком, сховався, поснідав, виспався. А наймит оре!
Тут уже час обідати, — приходить мій ледащиця! Тоді
наймит до нього каже:
"А тепер ти зажди, я піду коні напувати!*
Пішов і просто на хутір. А мого Муркура нема й немаї
Коли дивлюся — телепає пішки! Яких п'ять верстов було
до того Дрижипільського урочища... Було вже йому тоді
від мене!..
— А, ви любили ґандурати! — мов про себе, докидає Мокрина.
— Пийте, тату, не балакайте! — владно забрала голос Христя.
Щоб часом знов не почали стукотіти одне до одного кулаками.
— Треба батькові вважати, — докірливо каже Христя до сестри. — Розкажіть нам, тату, краще, як ви їздили в Крим по сіль...
А на дворі мете завірюха, віхола, метелиця...
"Таки цікавіше сидіти за столом між родом і слухати, й співати, ніж. десь оце вирватися в степ межи сніги. Чи не мудра була та прабаба Лукія, що й пісню склала?
(Продовження на наступній сторінці)