Скільки раз із найглибшого дитинства чув Тарасик цю нескінченну суперечку дідову з опришкуватою й непримиренною тіткою Мокриною. Оце де тільки зійдуться, де сядуть за стіл, так і починалася в них сутичка. І здається, те спірне питання так стоїть і досі нерозв'язане.
Чув Тарасик, як тато не раз говорив із тіткою Мокриною про якусь духовну. Вся земля, всі сто двадцять десятин, — Кириїним дітям відписана, а їм — нічого.
III.
— Бійтесь Бога, тату, чи я не така сама дитина в вас, як і інші? — допоминалася, звичайно, тітка Мокрина.
— Я ж тобі вже дав, дочко! — відказував дід.
— Коли? Що? — дивувалася Мокрина.
— А як ти йшла заміж!
— Дали, що з носа спало. Пів морґа... А в вас же сто двадцять десятин.
— А тобі що до моїх ста двадцяти десятин?
— Хіба я на вашу землю це робила? Дід задумується, а тоді каже:
— Як умру, тоді буде ваша.
Тітка Мокрина мовчить про духовну, бо й старий мовчить. Але вона починає з другого боку.
— Тату! Якби ви були добрі, то хіба б у вас не заболіло серце дивитися на мого Павла?
Павло — найстарший син Мокринин. Тарасик його рідко бачить, бо він учиться. Надзвичайну обдарованість до науки Павло почав виявляти з того, що за один рік переходив по дві кляси початкової школи з відмінними оцінками і похвальними листами. Мокрина відтоді на нього хухала й дмухала, до роботи не заставляла, купувала для нього гас, щоб він ночами не вчився до каганця.
Тішилася ним, усім хвалилася ним.
А як закінчив він двохклясову школу, Мокрина задумалася, порадилася з братом Меркурієм і повезла десь до шкіл у місто.
— Гріх вам буде від Бога, —( наступала Мокрина на старого. — Хлопець, мов по драбині, лізе вгору... До науки аж труситься...
— Е, бо то з нашого роду! — чванливо каже дід. — Бо й ти не дурна вдалася в мене... Та йgt;Муркур, якби не мужиком уродився, то був би якимось артистом...
— Казав мені вчитель, що Павло на інженера вивчиться... Мости залізничні будуватиме.
— Е, то тра вчити! — переконано каже дід.
— Ну, а звідки? З трьох десятин поля? З того півморґа, що ви мені дали?
— А я звідки брав? Я — з мурґочки!.. Що в мене було? Помер ваш дід, а мій тато, та й що зоставив? Сім морґів поля та й нас, семеро синів...
Тарасик жадібно слухав ці розмови. Вони проливали світло на все те, кщо його оточувало. З них він довідувався, Що дід Юхим, який живе коло річки на городі, дід Іван, і дід Гемень і ще три покійних діди, — то вся рідня. І ще багато цікавого.
Виходило, що півсела, — то все родичі його. І рсі вони отакі собі мужики, а от дід Яриней з тої мурґочки та має тепер стільки землі, що за день не об'їдеш.
— Яз мурґочки! Отак і ви, діти, не ждіть від мене, робіть та дбайте, — то й ви матимете... Хто мені дав?
— Еге, робіть! — відгризалася тітка Мокрина.
— А певно! Удосвіта вставайте, нехай твій Корній не пропиває, а складає, — та все якусь десятинку прикупить. Все звикли, щоб батько помагав. А хто мені помагав...
— Бо вам святий Миколай помагав, — бовкала ті^ка Мокрина. — Та ще ми з Меркурієм та Христею робили, чорно та темно...
Тарасик уже нераз чув про таємничого святого Мико-лая, що допоміг дідові розбагатіти. Воно все якось у розмові миналося, затиралося, — а дуже б хотілося знати, як це той Миколай помагав.
І певно, що Тарасик стояв на боці тітки Мокрини, а не дідовому. Подобалося йому саме те, що вона одна з усіх не боялася рубати дідові правду, хоч знала, що цим ласки не заробить у нього. Широка, з розмашними рухами, з відкритим лицем, широким чолом і веселими, насмішкуватими карими очима, вона в уяві Тарасиковій була втіленням справедливости.
— Знать нічого не знаю! — стукотіла вона не раз до діда кулаком по столі, а як не було стола близько, то кулаком об кулак. — Мені моє мусите дати і край! Мені треба сина вивчити!
— Дочкам не випадає давати приданого, — стукотів до неї дід також кулаками.
— А чого ж Гантошці дали аж п'ятнадцять десятин? Бо під боком ота гадюка?
Це про бабу Кирію.
— Геть з моєї хати! Зінське їценя! Лахудра! Повітра! Леґейда!
І тоді мусів їх хтось розводити, бо знов буде бійка, як не раз уже було.
Як було цього літа. Прийшла тітка Мокрина до діда й каже :
— Тату! Як не дасте сьогодні сто карбованців, то мушу забрати Павла із школи, бо не маю цих грошей.
— А де ж я візьму? — розводив руками старий Яриней.
— У вас є! Ті, що я в вас заробила...
— То ти й од'їла!
— А, ви з мачухою так і звикли, щоб вам хтось дурно робив! На лиса-Микиту, на рябу Гантошку!
— Мокрино!
— Не дали землі тієї, що мені належить, — мусите давати гроші.
— Та й чого це ти на мене визвірилася?
— Бо мені сина треба вчити!
— А мені що до того?
— Ах, ви чортові багачі!—добіла розпеклася Мокрина. — Тільки б глиманили в свою кишеню. Ми робили в вас!
— То це ти так на батька? Геть із моєї хати, лаверендо, щоб я тебе не бачив!
— Не піду! Давайте сто карбованців!
Іншим разом Мокрина посвариться, посвариться, — та й на тому кінець. Цим разом дід розлютився не на жарт. Він вхопив, що було під рукою, — то був батіг, — і почав ним періщити по тітці Мокрині. Набив і нагнав з хати.
Пішла Мокрина, плачучи, з батькового дому. Не так за себе було кривдно, як за Павла. Бо не знала вона ще, що її сина звільнили вже від платні, як найкращого учня, та ще й стипендію призначили. Плакала вона, що її найбільша мрія в житті, — бачити сина інженером, розвіюється.
Але за гони, не одійшла ще від хутора, як чує, — хтось її кличе:
— Мокрино, суча дочко, чекай-но! Вернись! Це батько гукав, — біг за нею, аж захекався.
— На, псяюхо, та мовчи, нікому ані мур-мур! Бо зіб'ю при всіх...
І ткнув їй у руку сто карбованців...
IV.
Тепер дід спокійно сидить, поклавши на обох колінах по два пальці, і слухає розхвильовані Мокринині допоми-нання. Сивувата, якась сіра борода його, що завжди один кінець її наче обскубаний, сьогодні рівно підстрижена.
— Чом он Христя ніколи не допоминається? — кивнув він головою на другу дочку. — А ти все увічі скачеш, мов присок. Христе, ой, ти в мене дорога дитина, робітниця!..
— Я недобра, бо цвікаю, — вставила Мокрина.
— Мені й так добре, — обзивається Христя і це саме промовляють її карі відкриті очі, широке чоло з початком проділя, вже далі закритим майстерно виложеними складками квітчастої червоної хустки.
— Он Христя й разу ніколи не закинула, що тато її скривдив, а я її ще й того не дав, шо й тобі.
— А, нехай собі, я тим не здобрію, — відмахувалася Христя. — 3 мене досить того, що маю!
І справді, від неї віяло такою повнотою, що тільки віддавати.
Дивна вдача була в тітки Христі. Вона не вміла бачити зла від людей. Ніколи не чув Тарасик, щоб вола на кого скривилася, щоб злісно, чи заздрісно , говорила про когось. Все з отим добренним усміхом на лиці, з тим самим, що й у Тарасикового тата, але не притамованим.
— Мені й тато добрі, й мама... А як покричать, налають часом, то байдуже... Часом так і треба, — весело поблискуючи яснокарими очима, каже вона.
— Але ж я не для себе, — вставляє знов своє слово Мокрина.
— Он Христя своїх дітей не вчить і нічого з мене не править... Христе!
— А чого, тату?
— Чи ти пам'ятаєш, як ховали бабу Хотину?
— Добре пам'ятаю! Гарно померли, царство їм небесне, гарно, й поховали.
— Пам'ятаєш, як домовину несли онуки по рушниках, застелених аж до самої церкви?
— Аж до самої церкви? — не витерпів Тарасик.
— А так, так... А вже від церкви також несли онуки, але рушників їм не стелили... А попереду запряжені воли...
— Пам'ятаю й я, —— чом мене не питаєте? — обзивається Мокрина.
— Я Христі питаю! Бо як помру, то на неї одну надіюся... А більш ні на кого... Вона мене поховає найпишніше, як тільки зможе. А на вас... Навіть на Микиту... не надіюся. Федір далеко...
— Е тату! Таке щось балакаєте, — перебиває цю мову Христя. — Ви ще всіх нас переживете!
—• Ви думаєте, я дурний? Я все бачу! — значущо каже дід. — Бо якби я вам землю роздав тепер, то ви б і не плюнули на старого. А так, ось на Різдво з'їхалися, в руку цілуєте, шануєте...
— Христя вдалася в бабу Хотину, — трохи згодом ка^ке дід. — Мама теж була отака добренна, сорочку з себе зніме ... та віддасть.
— Бувало, все нам з Муркурем підтиснуть щось, щоб ніхто не бачив, — згадує Христя.
. — А ти, Мокрино, — гайноха! Ти з Муркуром удалися в мою бабу.
Мокрина насуплено мовчить.
— Яку це? — питає Христя. — Це може ту, що її приковану до кайданів у хаті держали?
— Та ви б хоч трохи розказали нам про ту бабу Лукію, — зовсім іншим голосом каже Мокрина. — Чого це її в кайдани закували? Я ж таки теж хочу знати!
(Продовження на наступній сторінці)