Дарка тепер зжовкла, схудла, замиршавіла. Ото й тільки розради, що приходить Мокрина та Христя. Христя щодня, а Мокрина рідше, вона такою клопіт має з тим Павлом, днями й ночами думає, як того сина вивчити. Проте, як зайде, то в хаті враз веселіше стане.
Приходить ще тепер Петро Пелех. Чого йому треба?
Минулося те, що було. До них, як і заходив коли, то з неохотою, як уже компанія яка затягне.
В нього своє горе, — жінка померла, двох дітей лишила.
В неї також двоє. Отак і йдуть вони — кожне своїм шляхом, — і Дарка знає, що ті шляхи ніколи не зійдуться.
Треба йому женитися, — радиться він. Кого б узяти?
— Он Маринка Олевська й досі дівує, — її сватайте, — не знає, кого порадити Дарка.
— А я такий, що знову вас би сватав, — може й жартує Петро. — Кидайте оцю свою коршму. Нащо вам оце все здалося?
І так жартами, жартами на наче й справді якась знову межи ними нитка плететься.
— Петре! Чи ви за тим приходите, щоб додавати мені ще більшої гризоти? — докірливо відказує Дарка.
— Але ж, — не вгаває Петро, — ми наче судилися одне одному. За цим Муркуром у вас усе Ьуде не так, як у людей. Чи охота вам коло цеї коршми віка збувати? Чи то воно для вас?
Але то правда, правда! Такі їй прийняті ці слова, наче в її власному серці зродилися.
— Це не вадить раз там на місяць за чаркою посидіти, а то ж день-у-день — горілка та й горілка...
— Гріх був би мені, якби ще й я Муркурові досади додала, — задумливо, мов про себе, каже Дарка. — Я ж йому вінчана жінка.
— То й ми повінчаємося, — не бачив у тому перешкоди Петро. — Ось почекаємо, поки він прийде та й...
— І щоб я на таке пішла?
Ніде правди діти, Дарка знає, що Меркурій не є святий, до чужих могодиць охочий, але щоб вона?..
— Та й що, отак будете терпіти?
— А за вами я б не терпіла? Ще й більше!
От цього вже Петро не розуміє, він не може збагнути, чому так Дарка каже.
І так ходить він щодня, вже й люди почали говорите, — ніяк не дійдуть згоди. Як упруться в це закляте місце, — перестають розуміти одне одного. Петро не розуміє, — коли, чим образив він Дарку. Щиро хотів її за жінку мати, сама вона законозилася, а він з тої досади посватав іншу.
Дарка і дтял стоїть на своєму. Краще їй терпіти Меркурієві дивацтва, приниження, бо й зради, а оце ще й сором від людей, — ніж тоді стерпіти Петрову байдужість. Чекала на Зелені свята старостів, як умовилися, — а не дочекалася. Гіркість того дня повік не пройде, не минеться. Бо вона його дужче любила, ніж він її!
А тепер... Тепер уже пізно направляти те, що зламане...
7. РІЗДВО НА ХУТОРІ
І.
— Ану, швидше вбирайтеся, поїдете на хутір! — увійшов до хати Меркурій. — Дід коні прислав по вас!
— До діда! До діда! — заскакали по хаті діти. Заплескали, заверещали. — Мамо, вдягайтеся, поїдемо до Діда.
— Ми приїдемо взавтра, — каже Дарка. — Та чого ви такого парка парите? Ще коні постоять, відпочинуть... Бери, Оксанко, оцю хустку, а ти добре запнись, Тарасику, бо мороз надворі... А ти, Галю, поїдеш? Може завтра з нами?
— Поїду! — зарепетувала Галя. Вона була найменша.
До хати ввійшов дідів наймит, Олекса, бабин Киріїн небіж. Хухав на пальці.
— З святим Різдвом будьте здорові! Але ж і мороз сьогодні!
— Спасибі, будь і ти здоров, — відказує повагом Меркурій. — А-а, мороз добрий! На врожай, кажуть старі люди.
— Чого став коло дверей? — ласкаво питає Дарка. — Іди сюди, сідай, загрієшся...
— Ось я йому зараз чарку дам! — багатозначно каже Меркурій, наче зганяючи непрохану посмішку. — Сідай-но ближче, до столу. Чого такий несміливий?
Поки Меркурій говорить із Олексою, Дарка тимчасом зав'язує в платок калача і пляшку вина. Завжди, як їхали до діда на великі свята, везли дідові "вечерю". Оглядала уважно й перевіряла, як пордягалися діти, попідперізувала, на голови поверх хусток нав'язала білі платки, — щоб не задувало. Тарасика також закутала хусткою.
— Та неси до саней бараницю, ноги їм повкриваєш, — турботливо каже Дарка до Меркурія.
За півгодини обтушковані, обмощені звідусіль діти, схожі на китайських божків, радісно перезиралися, дивилися на тата й на маму, що бігали кругом саней, — і смакували наступну подорож.
До Троянівського хутора від Дрижиполя п'ять верстов. П'ять верст доброї санної дороги баскими кіньми — й не зоглядишся, як перелетиш.
Але сьогодні дід вислав по онуків свою славнозвісну дерешку. Це була стара-старезна кобила, найбільша дідова приятелька. Він із н£ю ніколи не розлучався, — куди не їздив, то казав її запрягати. Вона так зжилася із своїм господарем, що сама вже знала, де стати, куди їхати. їй треба було тільки сказати: "Но-о, Дерешко!" й вона вже везла, куди слід.
У Дрижиїюлі вона найперше звертала до шинку й перед ним ставала, як укопана. Втім, усі шинки в околиці вона знала й неухильно спинялася біля них сама.
Дерешка поволі собі трюхала своїм старечим кроком по закритій сніговою імлою дорозі. Дуже мело цього дня, замітало дорогу, у вічі кололо густими сніжинками, але вона собі впевнено трюхала по добре знаній дорозі. Не раз ще гіршою хуртовиною тюпала вона додому, а старий Сарґола собі солодко спав, як на печі, й прокидався вже у власному подвір'ї, під дверима своєї хати.
Малеча з німим захопленням споглядала із свого рухливого острівця білі, гнівно-бурхливі стихії. Отак би їхати цілий день! Ні, може б уже швидше доусати до теплої дідової хати, а то зашпари в руки й ноги заходять...
Та дідова, повна святочних настроїв і людей, хата тут у дорозі особливо здається привабливою.
II.
На другий день Різдва дім Яринея Сарґоли гуде, як вулик. Взагалі, Сарґолів у Дрижиполі дуже багато, таких, що родичання загубилося десь у десятому поколінні. Але в самого Яринея було дев'ятеро рідних братів і сестер. А скільки ж то було їхніх дітей з онуками? А Кириїна рідня? Хоч би й не всі конче з'їхалися, то в хаті повно, — У обох світлицях, у великій хаті.
Конче і невідмінно у Різдвяні, Великодні та Зелені свята приїжджали дочки Мокрина й Христя — з чоловіками, з дітьми, сватами. Меркурій із ЖІНКОЮ та дітьми, або, насамперед, самі ДІТИ, ЯК оце сьогодні. Син Федір, пш, не міг у такі свята приїздити, а дочка Антося недавно вийшла заміж за сусіда, Кирила ЇІередерш, і бігала до матері й так щодня.
Старий Сарґола засідав, звичайно, під образами — із сватами, зятями, дочками, баба Кирія більше бігала з другої хати до столу й назад, ніж сиділа. Всі молодші гості знаходили собі місце, де яке хто хотів, а малеча юрмилася, здебільшого, в малій світлиці. Котрі вже встигли дістати гостинця — срібну, чи мідну монету, — хвалилися ними. Котрі ще ні, — чекали свого часу, як і на них звернуть увагу.
Оксанка відразу знайшла собі компанію серед хлопчаків, а Тарасик за пів години оббігав усі усюди, зазирнув у всі кутки, на дворі перевірив, чи все так, як було востаннє, коли він був тут...
У великій хаті, що власне була копією звичайної селянської хати, — з мисником, жердкою, скринею, лавами, образами, великим столом під ними, — він помітив одну невеличку зміну.
О, а де це вже дзеркальце із стіни ділося?
— А це я його замастила, є там воно, — почула його здивовання бабуня. — Оте ледащо, Олекса, що не зайде до хати, то в люстерко виглядається. Він у нас, як у тій приповідці: "Наймитку, наймитку, а чого ти так рано встав?" — "А я ще надолужу: то вмиваннячком, то втиран-нячком!.."
Це була клопітна, метушлива, маленька бабуньця з дрібними, але правильними рисами обличчя й ласкавим, вкрадливим голоском. Як і завжди, була пов'язана чорною хусткою, але сьогодні новою, квітчастою і з китицями. Чогось удома тато казав на неї "Керейка", на Антосю — "раба гадюка", а тут: "Поцілуй бабуню в руку... І тьотю Антосю..."
— А йдіть, жевжики, коня попасете! — ласкаво кликала бабуня Оксанку, Тарасика й Галю, найменшу. — Сідайте отут, біля Хариті, Наталки й Олександри...
На столі стояв холодець, смажена капуста, шинка, ковбаса й інші страви різдвяного столу.
— А може ти, Оксанко, печені хочеш? Та бери хрону, хрону бери!..
Христині й Мокринині діти сиділи вже за столом і "по-пасали коня". Кожному давали по якійсь чарчині вишнівки, запіканки.
Яриней Сарґола любив ці шумливі родинні учти. Почував себе на них найзначнішою 'особою, до якої всі мають звертатися з шанобою, підлесливо й уклінно.
Він сидів, як патріярх, за столом і, своїм звичаєм, тримав на колінах обидві руки так: два пальці зігнуті, ніби мав хреститися, а два міцно притиснені до долоні. Так само й Тарасиків тато дуже часто тримає руки.
Хоч дід любив говорити, щоб усі його слухали, в цю хвилину він роздивлявся на червоні та зелені плями квітчастих тернових хусток майстерно вив'язаних і зовсім не слухав, що каже йому дочка Мокрина.
Тітка Мокрина в зеленому квітчастому завої вся аж зашарілася. З очей її аж іскри сипалися.
Тітка Мокріша ^правила своєї долі".
(Продовження на наступній сторінці)