Що Нечіпай, Автоном Кіндратович, був найближче, а головне, що був "такий святий та божий", то схвалили, що колодку доведеться чіпляти йому.
— Ану, катай-но, Андрію, до нього!
— Не піде! — заперечила Дарка. — Він спить до дванадцятої години.
— Скажи, що я ногу зламав.
— А їйбо! — зрадів Андрій. Це був хліб саме для нього.
В цю хвилину, як зайшла тітка Христя, Автоном Кіндратович вже не відчував відрази до " диявольського на-важденія" — грамофона і залюбки слухав "Віють вітри*, що наспівувала платівка.
— Будьмо, та не гудьмо...
— Чогось снилась мені цеї ночі Оксанка. Нічого не пише? Як вона там? — питає тітка Христя.
Оксанки вже півроку не було вдома.
— Так за нею чогось сумую! Коли б крила, полетіла б до неї, — зітхнула Дарка.
Той Меркурій що не здумає, то півтора людського! Ніхто своїх дітей не вчить по гімназіях, а він собі взяв щось у голову...
— Нехай, нехай... Може трохи чужі люди її до рук приберуть. А то вже таке убоїще стало... їй би хлопцем бути! Весь день десь виводиться, б'ється... — каже Меркурій, стримуючи задоволену посмішку.
Тітка Христя чомусь уявляє Оксанку білоголовою дитиною, що лазить по подвір'ю та курячий послід збирає. А це вже була дівчинка одинадцятьох літ, дуже неслухняна, уперта, задерикувата й забіякувата.
— А де вона навчилася так добре по-жидівському говорити? — запитує Автоном Кіндратович.
— Отако собі, поміж жиденятами, ніхто її й не вчив, а воно собі само з себе взяло, — охоче відповідає Меркурій.
— Зустрічає мене Аба Цудечкіс якось і питає: "То ваша дочка так добре по-жидівському говорить? Я думав, що то
— жиденя!" Так і каже! А я й не знав! То як почув це, та ще й учительку їй найняв, — хай вчиться.
— Жиди Христа вбили, — каже Автоном Кіндратович,
— 'а ви по-їхньому дитину вчите. Бога ви не боїтесь! Невідомо, коли й як, але Оксанка, справді дуже добре
говорила по-жидівському. Це було небувале явище для Дри-жиполя. Власне, це й спонукало Меркурія віддати дочку до гімназії, хоч ніхто дівчат зроду в Дрижиполі не вчив, ніхто взагалі, навіть хлопців до гімназії не посилав. Але він усім пояснював свою волю тим, що дуже розпустилася дитина.
— Я б таку дитину своїми руками задушив! — говорив Автоном Кіндратович, широко розсівшись за столом. — Сіонські мудреці в своїх протоколах... записали, що ґой... послухайте, що вони кажуть, — "ви у нас у мішку, тільки ще не зав'язані"... Революцію хотять зробити...
— А чого ж вони нашої вчаться? — гарячився Меркурій.
Якби то Автоном Кіндратович знав, що й сам Меркурій був у революційному гуртку, разом із Абою Цудечкісом!
— Е, добре по-їхньому вміти, вони навмисне не хотять, щоб ми по-їхньому вміли, — сказав тільки він, згадавши про це.
Почали одне одному " доказу вати*. Автоном Кіндратович клявся й божився, що він своїх дітей далі двох-клясової школи й за поріг не пустить, бо та наука всяка тільки революції розводить.
— Та чи ви знаєте, що мій паршук, Костик, уже тепер мене не хоче слухати? Як почув, що ви Оксанку відвезли, то з таким правом до мене... "Хочу вчитися*, — заявляє...
— А я буду $чити, хоч і останню сорочку зніму, — уперто каже Меркурій. — Хіба мені ось добре, що мій батько мене не вчив? Хіба б я в тій коршмі сидів? Буду вчити й Оксанку, й Тарасика, й цих жевжиків...
— А не сідай синку, бо спинку зломиш! За що ви сваритеся? —. розвів їх Семен Медовий. — Ви як той циган — з циганчам. "А це теля виросте...* — "А в нього вродиться друге теля...* — "А я на ньому сяду й буду їздити...* — "А не сідай, синку, бо спинку зломиш...*
VI.
Не помічали, як і час спливав. Коли Тарасик вернувся зі школи, то застав усіх тих самих, що й покинув, та ще тітку Горпину. Це була Меркурієва й Христинина тітка по матері, але насправді їх подруга з юних літ. На відміну до тітки Христі, завжди абияк убраної, вона була завжди артистично вив'язана' в тернову квітчасту зелену хустку з безліччю бганок над чолом, мов вінцем. Була завзята співуха, а найбільше за все полюбляла "Тихо, тихо Дунай воду несе...*
Ой, як любив Тарасик цей несподіваний галалей у хаті, коли ні з того, ні з цього найде повна хата людей і вся хата оживає від голосних розмов, сміхів, співів, музики. Без музики ніяк не буває, бо тато Тарасиків кохався в музичних інструментах, як і в книжках. Ніколи не вгадаєш, чим йому сьогодні забагнеться почастувати своїх гостей. Чи скрипкою, чи грамофоном, чи гармонією, чи улюбленою сопілкою. Одна тільки флейта десь і валяється, — закинута, й без ужитку.
Часом до вечора й розійдуться, а часом два-три дні в домі оказія — мов яке весілля. Тоді Тарасик залазить на скриню, вмоститься межи кожухів, що висять над скринею, і, притаївшись, сидить.
Так, як і при дідовій бесіді, він довідується багато чого з невідомого йому світу відносин, — тата з мамою, тата з дідом, з іншими родичами.
Перших усвідомив він тітку Христю й тітку Мокрину.
Зима на дворі. На дерев'яному ліжку сидить Оксанка й колише в колисці малу Галю. їй уже надокучило гойдати й вона посилає Тарасика:
— Піди-но до мами, скажи, що Галя плаче! Тарасик біжить через сіни до коршми.
— Мамо, сказала Оксанка, що Галя плаче. Мама всміхається. Знає, що Оксанка видумує.
— Скажи, хай поколише, то не буде плакати. Тарасик біжить до Оксанки, до хати.
— Мама сказали, щоб ти поколисала, то не буде плакати!
Оксанка уперта й тверда. Владно наказує:
— Біжи кажи мамі, щоб ішли сюди! Тарасик знов біжить до мами:
— Мамо, Оксанка казала, щоб ви йшли.
Але вже по дорозі форма наказу згубилася, зосталося одне ствердження, що так Оксанка казала.
— Скажи: зараз! Тарасик біжить до Оксанки.
— Мама сказали: зараз.
Вперту Оксанку це не задовольняє. За хвилину знов каже:
— Піди скажи мамі, що в них жидівський зараз!
— Мамо, Оксанка казала, що в вас жидівський зараз.
— А, Господи! — надокучить уже мамі. — Та доки ти будеш бігати, як курка з яйцем?
Тарасик біжить і доповідає старшій:
— Мама казали, доки я буду бігати, як курка з яйцем! Оксанка розбишака, любити, наказувати, командувати.
Тарасик же, що не скажуть, виконує. Не раз надворі біля коршми якийсь гугіяка каже:
— Винеси мені, хлопчику, сотку!
І слухняний хлопчик біжить, бере на полиці половин-чика й виносить. Отаке дурне! Людей боїться.
Йому треба було б уродитися дівчиною, а Оксані хлопцем.
Зате, має він іншу перевагу перед Оксанкою. Оксанка, така смілива до людей, страх боїться зостатися сама, боїться мишей, а борони Боже увечорі на двір вийти. Нізащо не вийде! А Тарасик не боїться, навіть любить оті нічні прогулянки, коли кругом тебе клубочеться стільки загадкового й таємничого.
Але батька однаково боялися, — що Оксанка, що Тарасик.
Тарасик усьому вірить, що йому не скажуть. Раз Оксанка одягла кожуха, виверненого догори вовною, й почала на чотирьох лазити по хаті.
— Агу, а я вовк!
Тарасик повірив, що Оксанка вже вовком стала, й почав кричати. В усе вірить! Навіть у те, що сам розказує.
Ніхто, прикладом не вірить, всі сміються з нього, коли він розказує, що сам бачив, як багато журавлів повдягалися в сукенки — червоні, блакитні, рожеві, зелені, — та й почали танцювати коло церкви польки й гопака. Та й о! Не вірять, але він сам бачив!
— А де ж вони ділися? — питалися в Тарасика.
— Та потанцювали й полетіли. Та йуо!
— Це може тобі снилось?
— Не снилось! Ще й по цукерці роздавали, і мені дали... Та й о! І Оксанці дали... Та й о!
— А коли ж ти бачив?
— Учора.
— А їм не холодно було?
— Та була ж весна!
А на дворі такий мороз, аж тріщить.
Бігає Тарасик із коршми до хати й не втомиться, аж поки не зайде хтось у білому кожусі з малиновими й зеленими кутасами, з терпким духом овечини й морозу.
— А де мамця?
— Мама у шинку...
— Піди, поклич маму, — знову посилає Оксанка. — Скажи, що тьотя Христя прийшли.
— Не треба, я зараз піду! Ось нате вам гостинця від зайця, — виймає вона звідкілясь коржичка.
— А де ви того зайця бачили? — цікаво розкриває очі Тарасик.
— А от біг по дорозі, та й дав мені. Каже: "Нате, оце дасте Оксанці й Тарасикові."
І так тепло та затишно ставало зразу в хаті.
От уже тітку Мокрину Тарасик пам'ятає чомусь за літа, як вона приходить, сідає на свіжовимитій підлозі, широко розстеливши кругом себе рясну спідницю, і розповідає про Павла свого, або про те, як вона на цьому тижні ходила шуліку ганяти...
— Розкажіть! Як? — влазить і Тарасик у цю розмфву.
— А, то не для тебе, то таке бабське свято.
"1 все що не говорять, то не для мене!" — думає ображено Тарасик.
Але найчастіше тітка Мокрина каже:
— Оце зустрілася з татом, погиркалася з ними й заплакала. Хай воно їм, те багатство, западеться! Більш ї словом не обізвуся.
І через хвилину:
(Продовження на наступній сторінці)