До неї йому ще страшніше було підходити, ніж до Окса-ниного дому.
Зараз побачить маму, яку вже оплакав і яка вже буде... мертва через якийсь час. О, як зробитися безтурботним і веселим, як їй показатися, щоб не розридатися? Вона ж усе бачить, все відчуває. І мабуть знає про себе більше, ніж усі вони.
Мама сиділа на ліжку, обнявши по-дитячому коліна, й щось думала, втупивши очі в далі своїх думок. Вона ожила, втішилася, уздрівши його.
Нарешті, приїхав він. Думала, що вже й не побачиться. Це ще коли б Галя... Але голос її був жалібний, наче скарга старшому. Той підліток, яким усе від неї віяло, виступив зовсім — дитина хотіла ласки, захисту від страшного, невблаганного жорстокого страховища.
Всміхалася й розказувала, про все розпитувала, а лише устами. Вираз очей сумний і той самий правдивий.
— Ось уже після операції поправитеся й поїдете до мене, не журіться! — брехав Тарас, а якби то було так!
Мама ніколи не вчила їх'брехати і з таким невмінням пустила їх в світ. Тепер він мусить щось брехати. Треба самому вірити в те, що кажеш.
— Та коли б уже відбути, — відказувала.
І Тарас бачив, що й вона не вірила своїм словам, але не каже їм, бо знає, — цим вони хотять її потішити. Вона вдає, що вірить їм, ніби в неї не страшний рак. Так Оксана його попередила, що мама не знає, але бачив, — усе знає.
Вона тільки вірила, що вони її захистять.
Довго не хотів він іти від матері, бачив, що то була й її радість. Відтягти думки від прийдешнього, — а так багато ще було інтересу до життя, до всіх тих дрібниць, що з них воно складається.
Він знав із Оксаниних слів докладно, як було, а ловив найменшу подробицю знову від мами. Так, Оксана вміє накричати, — що на Юрка, що на маму. "Зараз мені до лікаря! Чому досі не пішли?"
— А ви й злякалися?
— Таки боюсь її трохи, — всміхнулася мама. — Вона ж, як старша.
— Ну, а чого ж справді не йшли, як почулися хорою?
— За тією роботою чогось ніколи часу не було, — виправдувалася.
Не смів він їй тепер дорікати за це зволікання. Чи то вже вернеш? Чи треба їй у ці хвилини інші якісь слова, тверді й шорсткі, говорити? Бо з її шістдесяти чотирьох років пятидесяти мов не було. Менша сестричка. Вона корилася всім старшим, — Оксані, йому, — аби захистили.
Лютий він був і на себе, й на Оксану, й на батька, й на Юрка. Чого вона в них була за наймичку? Така худенька слабосила, стара.
А він? Чому не взяв до себе, щоб хоч трохи відпочила від тяжкої роботи? Вона боялася їм слово сказати, мовчки за зиму перепиляла й перерубала вісім тонн дров. О, Боже!
— Чому ви мовчали? Сіли б і сиділи.
— Як же ти всидиш? — не тямила мама. — Коли все я-кась робота. Хтось та мусить зробити. Та, бідна, зранку до дванадцятої години ночі на роботі, тільки прибіжить пообідати. Той у школі, той удень спить, бо або вночі у черзі стоїть, або на варті... А я вже бачу, що треба обід варити та нема дров, то мушу сама братися...
А він, що так мріяв бачити у хаті в себе маму, — хай би тільки лежала отак, — чому він не мав, чому вже не матиме цього щастя?
Невже вони справді покладуть її під операційний ніж?..
— Мамо, може не треба тієї операції?
— Я знаю? — несміливо відповідає мама.
Бо обоє думають: ракові хворі можуть півроку мучитися й криком кричати. В чім же милосердя? Не давати під ніж чи дати?
І так, і так страшна вина перед мамою на все життя.
Операцію треба було вже робити, вже й так було задав-нення, але лікар при відході покликав Тараса до себе й сказав, що хвора температурить, треба вичекати. Чи можна забрати її на цей час додому? О, так, може хатня обстановка на неї гарно вплине.
Враження було таке, що й лікар у цю операцію не вірить.
Це була якась відтяжка. І може б справді не треба було операції? Вони всі подуріли й безладно борсалися в своїх думах.
— Я наче вже й поздоровшала, — казала мама.
І вдома сиділа мама на ліжку, обійнявши коліна руками, й усе думала, десь далеко була сумними очима. Оксана служб своїх покинути не могла. Тарас став за кухаря. Мама забувала тоді, що хора, за кожний його рухом стежила, вчила, як треба, як не треба. Зрештою, встала й почала йому допомагати.
— Мамо, — з досадою сказав він. — Я й без вас зроблю! Підіть та посидьте хоч у садку трохи. Хоч тепер відпочиньте!
Мама скорилася, а Тарас каявся. її все так вражає! Вона ніколи не могла позбутися своєї вразливої осташенківської вдачі, випещена в сім'ї, де всі її, найменшу, любили. А він із своїми Сарґолівським^и грубостями до неї... Вона напевно й його перелякалася, як боїться Оксани.
— Ось тут сидіть, тут так гарно, — вмостив він маму під вишнею на розкладному ліжку.
— Боже, що зо мною стало! — зідхнула тихенько мама. — Я. ж іще торік лазила на цю вишню.
—Треба колись і відпочити... Хіба тут погано? Я ось трохи попораю та й також вийду.
Як вийшов удруге, так за півгодини, на ліжку не знайшов уже мами. За вишнями вона підгортала картоплю. Мила, поетична пристрасть до городу! Навіть тепер вона не втерпіла, її тягнуло до зілля, до сапи. Вона не може дивитися на запущений без її дбайливої руки город, на цей бур'ян.
її треба було глядіти від роботи.
Довелося забрати маму знов до хати.
Ці кілька днів були такі короткі й такі каторжно довгі. Хай би ще побула вдома! Але й години вже не можна було гаяти, вже й сама мама змучилася. Настала хвилина, коли вона сама зажадала:
— Або туди, або сюди! Вже не можу я! Вже одбути — та й по всьому. Везіть мене на операцію...
Велика мука — ждати страшного.
III
Паротяг востаннє свиснув і поїзд плавко рушив. На душі знаменитого на весь Союз драматурга, з блискучою політичною кар'єрою, майже вже депутата до Верховної ради СССР, було грайливо, сито, погідно. В душі ще бреніли відгомони тушів і привітальних промов.
Щодень приносив йому раз-у-раз вищий щабель на суспільній драбині. Душа не знала вже, чого й бажати. Слава і почесті спадали на нього звідусіль, стелилися під ноги золотом і раболіпством.
Не забути... Треба дати розпорядження Літфондові, щоб приготував на виноградний сезон віллу в Сочі... Він перевтомився...
Автомашину він віддасть Софі, а собі купить першо-клясного "зіса".
Тільки при згадці про Софу йому стає якось нудно. Як змусити її відійти від нього? Він уже до неї не обзивається, а часом, замість кликати її, свище, а вона, як покірна собачка, біжить на свист. Вона вже йому осточортіла, він мав немало інших, але що вище підносився він, то менше мав надії від неї відкараскатися. На нього тепер звернені всі очі, оцінюють кожен крок його, вже не випадає депутатові Вер-хохної ради брати відкритий розвід із жінкою.
Потім, треба собі завести ще одну секретаря-стеногра-фістку, одній диктуватиме листування з виборцями, а друга... Взагалі, треба буде завести добрий, солідний тон...
Інженер людських душ дивиться із вікна на цю юрбу, що метушиться, мов комашня, із своїми клунками на пероні, •що пхається до вагонів із криками й лайкою. Всі безладно тиснуться й самі собі перешкоджають увійти у вагон. Барани! Дивиться він на робітників у чорних засмальцьованих блюзах із незагорнутим хлібом під пахвою і питає себе, — де ті герої його п'єс? Всі оці, — сірі, нецікаві, дрібні.
Але на те ж він партійний письменник, виразник дум і пргнень трудящих мас, щоб у творах показати патос со-ціялістичного будівництва, перемогу соціялізму в одній країні, яскравих безпартійних більшовиків, розвиток національної культури. Справді, кількість патефонів, велосипедів, радіо та інших показників культури зросла неймовірно. Це — нова культура переведеного на колгоспі рейки селянства...
Вельможа витяг бльокнота і записав важливу думку. Він натрапив на золотоносний мотив своєї нової п'єси.
Думка його реагувала лише на партійні гасла. Він не розумів, що можуть бути ще якісь інші світогляди, душевні організації, світовідчування, горе, людський сум, передчуття. Він розніжено витягся на зеленому плюшеві і аж тепер відчув, як утомився за ці дні.
Нічого! Все надолужить тепер. А заким доїде, — славно виспиться.
Раптом Борис розплющив очі. Смертельний жах пронизав усе єство, — він падає, падає вниз, а кругом нього ті самі хвостаті й рогаті чорти, сторукі й стоногі потвори танцюють свистотанок.
Ще хвилина й Борис отямився. Що за біс? Один і той самий кошмар його переслідує. Як це страшно, — падати й не бачити дна. Але це тільки перевтома. Ніякого передчуття нема, він добре знає.
Борис встав, натиснув ґудзика, світло залляло купе. Він заспокоївся. Все ж, він — депутат, майже депутат до Верховної ради СССР. Сановник.
Цим самим поїздом вертався й парія соціялістичного суспільства, Тарас Сарґола. Віз темну зяючу пустку в душі.
Мами не стало.
Невідступно стояв перед ним жалісний, докірливий і стражденний погляд маминих останніх днів. І він ще тоді не розумів цього погляду, — а тепер не міг його витримати. Краяв той погляд його. Нащо вони жорстоко поклали її під ніж? Чом не догляділи після операції?
П'ять день мучилася вона в спразі після операції, всі вони певні були, що операцію мама витримала, тепер тільки одужувати.
Просила води, а вони їй не давали.
— Потерпіть трохи ще, потерпіть...
— Оце якби винесли мене під дощ та скупали, — просила вона.
(Продовження на наступній сторінці)