Проходячи повз універмаг, Тарас побачив реклямну вивіску "Театральна каса". Справді, вже скільки в місті він, а й досі не зібрався піти до театру. А здається ж, збирався!
Притьмом йому захотілося опинитися серед людської маси, під переливами електричних люстр, коли все, що бажало показатися кращим, виставлене й змагається в вишуканості одне з другим. Замиготіли відблиски, плюшеві завіси, крісла, хутра, крепдешини...
І це можна здійснити сьогодні ж. За три-чотири години почнеться вистава, а квитка можна зайти купити зараз.
Так він і зробив.
Але на сьогодні всі квитки розібрані, хібащо зосталися до театру об'єднаних робітничих клюбів. Однаково, на будь-що, а піде. Він навіть не цікавиться, що бачитиме. Все для нього буде нове.
Щоб не псувати святочного настрою, він навіть нікуди не заходив. Рівно о сьомій, за півгодини до початку, був уже біля театрального під'їзду невеличкого театру.
На хвилину спинився, розглядаючи афішу. Якась нова п'єса, "Комуна в степу5'. Сучасна. Хто автор?
Тут Тарас остовпів.
На афіші великими, солідними літерами було написано; Борис Микитчук.
Ну, такої несподіванки Тарас аж ніяк не ждав! Микитчук
— драматург, написав п'єсу?
А чому б ні? Справді, хіба не говорили вже про якусь п'єсу Микитчука, що провалилася десь у робітничому клюб-ному театрі? Ну, а друга його п'єса вже йде в міському театрі. Що ж тут дивного? Микитчук знайшов те, чого шукав,
— яка галузь мистецтва дає більше слави й грошей, як не драматургія?
А він — бездара — бездарою! Він сидів десь на Жабокраківці й кумкав разом із жабами в той час, як люди встигли повипускати книжки, ставлять п'єси в кращих театрах...
Ні, мусить все те нагнати, бо що він вартий після цього?
Тарас відчув до самого себе велике презирство, навіть я-кісь негарні почуття, немов заздрощі до цього, великими літерами надрукованого, імени. Він відчув себе незграбою, недотепою... І як на те, ненароком штовхнув у дверях при вході якогось елегантного добродія.
Це примусило його промурмотіти пробачення й подивитися ввічі зустрічному. Очі обох на коротку хвилину схрестилися й перше, ніж Тарас опам'ятався, той уже був далеко. Він сідав у трамвай і був обернений спиною до Тараса.
Чи це може бути, щоб він Тараса не впізнав? Упізнав, Тарас прочитав це в очах у Микитчука. Але не захотів упізнати, Боже мій, як це ясно!
В першу хвилину Тарас хотів був кинутися за ним, привітатися. Як, що, де? Казали ж, він у Одесі...
Але в другу хвилину серце його заніміло від думки, що він хоч крок зробить перший. Нізащо! Як Борис став таким великим цабе, що не впізнає таких самих, як він...
І чого,власне, він так задер носа?
Дві несподіванки, одна слідом за другою, вибили Тараса з рівноваги, він утратив Смак і інтерес до вистави, він силкувався не думати, але знов і знов відтворював цю зустріч. Що означає така холодність? Чи якесь невідоме Тарасові піднесення Микитчука на громадській драбині, чи якась особиста ворожнеча до його, Тарасової, особи?
Ні, впізнав, добре впізнав, в очах йому запалився миттьовий вогник впізнання, але ні на мить не запалилося в ньом вогнику бажання зупинитися, привітатися. Де ж пак! Автор п'єси перед виставою, впевнившись, що все гаразд, покинув театр, а тут під ногами плутається якийсь рядовий глядач, що прийшов подивитися на цю п'єсу. Чи варт на нього звертати увагу? Так би кожен захотів за панібрата стати, поручкатися з автором п'єси, потримати за ґудзика. Але драматург на кожного зволить ощасливити кивом голови...
II.
Перша дія відкрилася увертюрою, вже давно на сцені ходили, говорили, співали, а Тарас нічого не чув, нічого не бачив. Так упекло йоґо за серце.
Наче крізь туман, чи в напівдрімоті долітали до нього дивно знайомі фрази, немов уже пережиті, чувані. Буває такий стан душі, коли здається, що вже раз те саме пережив... Якась міражо-пам'ять... бо свідомо ти нічого не пам'ятаєш такого.
"Це вже кінець прийшов комуні. Дивись, он голова їхній буханками з кооперації хліб носить!" "Еге?"
"Поздихають, ось побачите... їй право, поздихають..."
Господи милосердний! Та це ж його п'єса, та, що він послав був колись Микитчукові.
Тарас напруженим вухом ловив уже кожне слово на сцені. Чи не галюцинації йому часом? З ним таке трапляється.
"Ну, хлопці, — казав високий у подертих чоботях із високими халявами. — Ви тут держіться, а я піду по окрузі, може де якого, хоч поганенького, мотора знайду. Хоч украду, хоч видеру, хоч випрошу, — а додому з порожніми руками не вернуся".
Та це ж точнісінькі Дуб'яжині слова! Колись він розказував йому, Тарасові, про минуле комуни, й ці слова врізалися йому в пам'ять назавжди. Ці слова він достоменнісінько ввів у свою п'єсу.
Що ж це таке робиться? Пробі!
Тарас відчув, як зелене плюшеве крісло, в якому він сидів, попливло на гойдливих хмарах у якусь безодню. Все це більше скидалося на сон, ніж на дійсність. Може це йому приснилося, що він написав і послав до Микитчука п'єсу, а справді нічого в світі не було? Але він навіть копії в себе легковажно не має. А коли б прийшлося доводити, що це — його п'єса?
І коли ще півгодини тому Тарас міг би кожного запевняти, що п'єса годиться хіба на підпал, що п'єса не відбиває справжнього життя, — то тепер, втілена в постановці, здавалася вона йому шедевром. Які героїчні характери! Яка складна ситуація! Які несподівані ефекти! І справді, хіба життя повинно вивертати дійсність з усіма бебехами та кишками, хіба мистецтво не покликане підносити людей на шляхетні вчинки й пристрасті, виховувати, запалювати бажання й собі щось зробити, а не закаджувати небо?
Думка думку побиває. А може справді з його поганої п'єси Микитчук зробив путню річ? Треба з ним конче, притьмом поговорити.
"Чекайте, хлопці! Буде вам на штани! — вигукнув чолов'яга у високих чоботях. — Займайте які де не е коні й товар, нехай куркульня трохи потрусить своєю калиткою..."
Тарас намагається не пропустити жодного слова, знати, — де ж чуже, а де своє.
Все його, хібащо деякі сцени, слова, репліки переставлені.
Не міг досидіти до кінця, хотів кудись бігти, але куди? Вночі? До Бориса! Але де він живе? Може він приїхав і поїде знов?
В антракті пішов директора шукати, — до нього не пустили, сказали, що він приймає вдень. Хотів би кричати тут, на всю залю, що його обікрали, що сьогодні він бачив злодія.
Але сидів скований, німий і навіть із сусідом, якимось начебто продавцем соробкопу, не заговорив. Хто повірить, що автор — він?
III
У великій залі Дому літератури, як звикли всі звати цей ковчег, за столиками при стінах, на канапках і кріслах сиділи, а подекуди стояли мальовничими групами, гаючи час за шахами, милими розмовами. Кумедна стара дівуля у високому старомодному капелюшку тримала за ґудзика жидівського письменника, Левіта, й розповідала йому із запалом, скільки дюжин срібних сервісів, у яких різьблених шафах було в її родовому графському маєтку, скільки рисаків стояло в стайнях і як вона в шістнадцять років майстерно їздила верхи.
Левіт докладав усіх зусиль, щоб терпляче, з привітною усмішечкою її вислухувати. Він відступав крок за кроком, але стара химеричка наступала на нього, намірившись доконати. Від татових маєтків вона непомітно й навально переходила до того періоду, як працювала під час громадянської війни у чека. Що вона там робила? Викладала українську мову. Як, вона ж казала, що до революції не знала української мови, хоч походить із старовинного козацького аристократичного українського роду Бунчуків?
— Жодного слова! Я виховувалася в петербурзькому інституті благородних дівиць, французькою мовою володіла тоді краще, ніж російською, але... Я завзялася вивчити українську мову й почала з того, що стала її викладати та робити переклади. Мої переклади з французької на українську...
Аделаїда Бунчук справді мала багато вже видрукованих перекладів з французької мови, зроблених доброю українською мовою. Яко перекладачка, вона була членом письменницького колективу. Але все те, що вона розповідала, було таке казково фантастичне,неймовірне, а головне, таке безконечно довге, що всі її боялися й уникали її, як чорт ладану. Вона як учепиться, то ні за одну, ні за дві години не можна спекатися і бідолашні жертви тепер просто не ввічливо покидали її на півслові. Брехуха! Що не каже, то бреше.
І головне, вічно чваниться тим, що вона — графиня Бунчук. Чи не є вона несповна розуму?
Так до неї всі й ставилися, як до напівбожевільної. Ніхто не вірив, звичайно, що вона, як каже, написала історичний роман. Можна собі уявити, що то за маячіння причинної.
Левіт був один із тих небагатьох, які не мали відваги грубо кидати її на півслові. Він уже побачив, що Ре пройшов у ту найдальшу кімнату й вишукував у своєму гнучкому мозкові, як би делікатніше втікти від неї.
його врятував якийсь молодий поет, що підійшов до них. Аделаїда Бунчук навіть не помітила, як змінився її слухач, і розповідала про свою дружбу з найвидатнішими петербурзькими літераторами, — Буніним, Вересаєвим, — і про те, що вона в п'ятнадцять років надрукувала багато поезій російською мовою...
— Я оце була у Москві, то зупинялася в своєї приятельки, Анни Караваєвої... А з Вересаєвим проговорила усю ніч...
Тарас, що був німим свідком цієї сцени і з інтересом прислухався, в цю хвилину зірвався з місця. Далі не чув.
(Продовження на наступній сторінці)