Ще була мама. Але мама це та ж сфера, що й самотність.
Це такий стан душі, коли підносишся над пилом і випарами людського співжиття в гірські простори й прозорості. Там думка, провітрена від випарів і пилу, сп'яніла від чистого озону, починає бачити все, що діється внизу, зовсім по-інакшому. Всі події стають надзвичайно цікавими й викликають у мозку незвичайно інтересну роботу, що має присмак гри. Почуваєш себе дослідником інфузорій, казково-химерно розбарвлених і Збільшених під мікроскопом.
Але ти десь над ними, ти не з ними, ти пануєш повновладно тут, — скільки хоч і як хоч, і думаєш, що хочеш, блукаєш до несхочу в нетрях і байраках примхливої думки.
Може й у кого іншого є такі чарівні, такі багаті заповідники, але вони не такі, як у нього. В цім гострота смаку.
Що ж таке трапилося? В чім справа? Чому самотність раптом набрала іншого значення, — гнітючого, важкого? Коли відбувся цей перехід? Чому раптово так?
Еге, це надзвичайно важко: хотіти з кимось заговорити й не мати з ким. Людей кругом тебе багато, з ними входиш у різноманітні стосунки, але від цього тільки самотніша душа.
Тарас хотів відкараскатися від цього неприкаяного почуття тим же способом. Стати над собою, спостерегати й себе в цім людськім тісті, — молекулю, що її вимішує серед інших кулак життя.
Це було цікаво, але не тішило. Ну, місить, але хотілося б мати ще одну таку душу, яка б мислила й почувалася, як ти.
Хто ж?
З одними не хоче він сходитися. З тими галасливими при-спішниками й кар'єристами Таранами, Кошелями, Дрюччя-ми, Оксаничами. Другі ним нехтують.
Колись, як був він ще в "Плузі", а Василько вже визначним новелістом, десь читав Тарас своє оповідання, — зелене, недовершене. Василько пустив тоді крилате слівце: "Папір усе терпить!" А ще не може забути Тарас, як хотів дати Миколі Костевичу для суду свій твір, а той сказав: "Я принципово не беру до рук ваших дохлих, недоношених цуценят". Не забуде Тарас цього!
Ну, так, вони талановиті, вони майстрі, вони зчепилися руками пальці в пальці, щоб не пускати молодих, невігласів, висміють їх, обвинувачують у неуцтві й нахабстві. їм закидають це — і правдиво.
Але що ж ми зробимо, як прийшли ми такі репані мужики? А якҐбули б ви, якби не мали культурних пап і мам?
Сніговий Парнас і червона трибуна. А йому хочеться зелених гаїв із тихим шелестом листя, його морозить пихаста зарозумілість рафінованого попутника Осадчого і його відштовхує справжня низькопробність пролетарствуючої писанини.
А сам він і досі ні там, ні там. З Волинцем і Побережцем також не знайшов спільного слова. Вони б пішли в гайдамаки, а він хоче бути учасником велетенського культурного процесу разом із усіма рівними народами.
Ті ж можуть собі гарчати, скільки їм хочеться. Микитчук може скільки хоче задирати носа — є на світі правда!
II.
Хоч нова, всеоб'єднуюча спілка й несла на своїх прапорах мир і гармонію всім групам та угрупованням розпущених лі-
Тературних організацій, — багато ще бракувало до цього миру. В кожному слові, схопленому на льоту, в кожному здибанні, уклонові, усмішці, в кожному розподілі "благ", в розташуванні на групочки під час сходин і зборів, — було повно значення й символіки. Точилася мудрагельна гра, прихована й одверта боротьба.
Розмови переважно крутилися навколо приймання до спілки. Всі хотіли в ній бути, але не всім всміхалося те щастя. "Вони" запевняли, що підхід до кожного буде дуже суворий.
"Бути в спілці" обіцяло "великія і богатия мілості". Різноманітні. Творчі відрядження, манливі екскурсії, грошові безповоротні дотації, безкоштовне лікування у найкращих спе-ціялістів, курорти, розподіл помешкань у новім домі, участь у всіляких з'їздах, нарадах, конференціях, комісіях, бенкетах, ювілеях, редагуваннях, перекладах, а головне, — друкування в журналах і окремими виданнями. Все-все обіцяла та маленька книжечка з підписом Максіма Ґоркото.
А без неї ніхто з тобою говорити не буде.
Ті, що були певні в широкій дорозі до спілки, ходили гоголем, другі бігали хвостиком $а Ре й Шулікою, запобіж-ливо їм заглядали ввічі. Треті їздили канючити прийняття аж у столицю.
— Хто високий, той переступить, хто низький, той вужем пролізе. А як же ми, середняки? — питався Стельмашенко, автор трьох романів, що пройшли досить блідо, без особливої хвальби та й без лайки.
— Вас приймуть, чого ви журитеся! Ось я, то так і ходитиму в "диких" і вже напевно таким умру... — говорив на те йому Василько.
— Коли б ви бачили, як плакала Смеречинська у Шуліки!... Щоб її прийняли...
Юлія Смеречинська завжди була предметом усмішок і пересудів.
Може воно й не так було, — до неї приточували завжди щось презирливе й смішне. Кругом неї ходили якісь плітки, а зрештою виходило, що то вона в них винна.
— Чи може це бути? Кажуть, що то не Ре написав роман "Дзвін кайла", а його жінка.
Вже приспішники, мабуть то Таран, донесли Ре цю фразу, й Ре, перестрівши Юлію, питав її:
— Що ж то ви, молодий чоловіче, розпускаєте про мене" такі плітки? Чи ви знаєте, що жінка моя була неписьменна?
Жінка його вже померла, зоставивши йому купу дітей. Ре був удівець.
Але "молодий чоловік", Юлія, не тратила духу, відважно, добивалася всього... Поїхала аж у столицю, поплакала там і вкрутилася в кандидати спілки. Вона тої відваги ніколи не тратила, писала дуже багато, а ще більше набридила всім редакціям. Зрештою, і її віршик коли-не-коли проскочить у газеті чи журналі на тріюмф авторки й на кпини письменницької язикатої та глумливої братії.
Чомусь не прощали їй успіху, а з невдач зловтішно раділи. Що б вона не робила, за нею уперто ходила слава вічного початківця, або ще ліпше — графомана. Це крилате слівце, таке зручне й безпечне. Графоманів є більше, їх е дуже багато, але кожен раз це хтось інший, не я.
В тій дальшій кімнаті Ре сидів із Танцюрою за шахами й розказував щось на весь голос, а кругом реготалися.
— Та вона ясно виявлена виживаюча з глузду стара діва, що ви з неї хочете? — виривалися окремі голоси.
Це вже про Аделаїду Бунчук. Не щастить жінкам у пролетарській літературі!
Тарас те чув, бо от уже кілька днів усе старався зловити Ре, щоб із ним поговорити на самоті. Не вдавалося, бо Ре був оточений своєю свитою завжди, а любив у шахи пограти, а то були близько небажані люди з колишнього "Молодняка", що вже певно з Микитчуком у одну дудку грають.
Тимчасом, він підійшов до Сміянця, що розмовляв із жидівським поетом.
Жидівські письменники в цім ноєвім ковчезі трималися своєю купкою, але цей Левіт дуже охоче заходив у розмову. Часто бачив Тарас, як він дружньо розмовляв із різноманітними людьми, нехтуючи рангами. І зо всіма по-товариському. Він міг дозволити собі таку розкіш.
— Просто жалко на нього дивитися, — вчув Тарас. — Обдертий, запухлий якийсь, занехаяний, йому треба було б допомогти, — казав Левіт до Сміянця. — Може б...
— Волинець — п'яниця безповоротний, йому вже нічого не допоможе, — відповів за Сміянця Кошель, всміхаючись своєю небезпечно-солоденькою усмішечкою зпід блискучого пенсне. — йому скільки не допомогай, — все проп'є. А то він занехаяний навмисне, — щоб говорили, що український письменник у злиднях.
Кошель був критик із "Молодняка" й нічого іншого Тарас і не сподівався від нього почути. Дивно, що він перейняв усі манери Миколи Костевича, його дикцію, інтонацію, а сам гризе й добиває його в кожній статті. Сміянець підтримував , усе ж, Левіта.
— Але може б йому яку роботу? Він же буквально голодує, я це знаю Все ж таки, він талановитий поет...
— Поет! Скиглить усе... під Єсєніна. Нащо нам це? І роботу давали йому, він сам не захотів. Та ще й з якою претен-сією! "Я — український поет, мене повинна держава годувати..." —перекривив Кошель Кузьму Волинця.
— Але— не поїти, — підкинув якийсь дотепник збоку.
— Дотації йому давали, — все одно, пропивав їх за один день...
— Він людина хвора, і йому треба багато прощати, — відказав Левіт. — Шкода ж людини...
— Як усіх жаліти, — жалю не вистачить, а— їдко кинув, немов про себе, приятель Головача й Василілса, поет Осадчий.
І в ту хвилину Тарас не зрозумів, — чи не треба жаліти Волинця, чи надто багато кого є жаліти.
Якби це було ще вчора, він би інакше зрозумів, але сьогодні, обтяжений і досі враженням від розмови з Волинцем там у садах, він міг доточувати до цієї розмови багато знаменного й найскладнішого.
Скажімо, чи не зрозуміти так, що в природі менше жалю, ніж тих, кого сьогодні треба жаліти? Волинців багато, занадто багато, море, всі ми. Інакше Осадчий і не міг сказати.
(Продовження на наступній сторінці)