Ні, здається, йому з ними не по дорозі. Він знає, що є багато йолопів і вульгаризаторів, але ідейний шлях України для нього ясний. І він також хоче будувати нову Україну, але не шипіти по закутках.
Треба йому побачитися ще з хлопцями. Десь є Фіма, чи то пак, Юхим Загайгора... Цікаво, чим дише тепер Борис, — принаймні, він знав досі двох Борисів. Може ще й третій Борис вразить його чимось, як вразили рано ці?
Ці думки Тарасові перебило щось. Він аж наштовхнувся носом на якогось сліпучо-елеґантного, у вишиваній українській сорочці кучерявого молодого чоловіка. Той вийшов з брами великого будинку і заглиблений, з невидющим поглядом, неуважно зиркнув на Тараса.
Але раптом погляд його опромінився, ожив симпатією, неприхованою радістю.
— От, чорт візьми, невже Тарас? А я оце чомусь ішов зі сходів і про тебе думав. Звідкіля, як, що?
Тарас вдивився. Невже цей елегантний, сяючий здоров'ям, молодістю юнак... Фіма?..
Вже стверджено й доведено, що ніякої иадприродньої сили нема, все підлягає законам зміни матерії. Є тільки випадок, та й той випадок лише слухняний раб цілої низки закономірностей.
Чому ж вони обоє подумали в одну й ту саму мить один про одного?
Тарасові пощастило. Ось і Фіму зразу знайшов. Але йому довелося зробити над собою зусилля, щоб переключитися на темп живого й швидкого темпераменту приятеля дитячих літ.^ Двома-трьома імпресіоністичними мазками треба було ввійти в контакт із цією жвавою натурою, що не терпіла повільносте, що на льоту хватала чужі мислі і в льоті робила круті повороти своїх думок.
Так Тарас і зробив. Деталі потім, — два-три слова і він уже ввів приятеля в центр своїх інтересів.
Ішли вони вулицею, Тарас мимоволі змінив і темп своєї ходи. Фіма поспішав, весело помахуючи своїм новеньким жовтим портфелем, раз-у-раз киваючи кучерявою головою на знак привітання з зустрічними, дотепно й дженджуристо вставляв свої запитання та слівця. За кілька хвилин він уже вдовольнив свою цікавість і запросив Тараса заходити.
Фіма весь час грав портфелем. Зрештою, він узяв його за один кінчик і, безтурботно вимахуючи ним, запитав Тараса, чи подібний він на державного діяча.
— Швидше на сноба, який прогулюється паризькими вулицями, — відповів Тарас і, очевидно, полестив Фімі.
— Звичайно, я зрідка дозволяю собі бути таким! — сказав він. — Взагалі ж, ти, певно, не забув, що я в малу гру не люблю грати...
— До речі, — перебив його Тарас, якому вже набридло, що Фіма весь час говорить російською мовою. — До речі, чи ти вже забув українську мову?
— Яке це має значення, — російська, чи українська? — відповів запитанням, але вже українською мовою Фіма. — У нас всі мови рівноправні.
— Так, але ж ти — український письменник, мова це твоя зброя, то вже має значення...
— Хіба на Україні є тільки одна українська преса? — здивувався Фіма. — А російська, а жидівська, а польська?.. І зрештою, — російська мова, — мова Леніна... І зрештою, я не сподівався від тебе такого шовінізму... — ображено урвав він.
— Ну, вибач, я не хотів сваритися, — відступив Тарас. — Я просто не звик, бо ми із тобою в Дрижиполі інакше не розмовляли.
— Тут я тебе кидаю, — мені сюди, — кивнув головою Фіма. — Так ти заходь...
І доброзичливо всміхнувшись, Фіма зник за важкими, масивними дверима.
— Куди заходь? — хотів запитати Тарас, але не встиг. Крім того, забув розпитати, де можна побачити Бориса
Микитчука. А йому треба було Бориса бачити. Цікаво, що там з його п'єсою?..
2. ХАЩІ
І.
Лише тиждень Тарас у місті. А так, наче вже рік.
Той темний хащуватий ліс літературного життя, що вжахнув його в першу мить, розрід таки чимало. Тарас ходив уже по знакомитих стежинах, хоч у нетрі зазирати ще остере-гався.
Першого дня він навіть не знав, що є таке місце, куди сходяться на водопій уся звірина й пташина літературних хащів. Це було нейтральне місце, де цапати за карк, рвати на м'ясо, виривати ще тепле серце — неписаним законом хащів заборонено.
Там м'ясожери й травоїди чемно вклоняються одне одному, всміхаючись із тонким відчуттям ранґовости, і задовольнивши біля водопою спрагу на новини, чи на шахову гру, чи просто на якісь непередбачені драже, або манну, — не небесну, а таки натуральну! — відходять.
Цей водопій звався досить прозаїчно — місцевий комітет письменників.
Місцевком крутив машину буденних, земних потреб письменників. Будь ти буржуазний попутник, чи пролетарський реаліст, чи призовник у літературу, — як ти вже член цього місцевкому, — дістанеш часом якихось додаткових продуктів, дефіцитного краму, путівку до будинку відпочинку соцстраху...
Яка незначна відстань від олімпу до праху земного, від бога до чер'яка! Від високих ідеологічних надбудов до низьких і примітивних шлункових інтересів! Але яка могутня, притягаюча сила.
Хіба, наприклад, не є приємно одержати десь звідкілясь "дефіцитний* крам", чи яких продуктів? Приходить член у місцевком і бачить, що всі чогось сидять, розмовляють групами, чекають чогось чи когось.
— Щось може дають?
— Там комісія розподіляє. Крохмаль і драже.
— По скільки?
— По кіло.
—, Приємно. Треба почекати.
До деякої міри місцевком перетворився в розподільник мануфактури, муки, крупів, масла, оселедців, драже й папі-рос...
В таких чеканнях грали в шахи, дуже багато розмовляли, в благонадійних тонах, звичайно, — про утворення єдиної спілки радянських письменників. Мудра постанова партії врешті наведе лад і мир. Вже досить ворогувати угрупованням, пора об'єднатися на єдиній плятформі всім письменникам, хто щиро хоче бути радянським і талановитий, справжній письменник, а не графоман. Графоманії — нещадна боротьба.
Про це, принаймні, можна було голосно, одверто говорити, безпечно.
Але одночасно і члени доживаючих останні дні угруповань і "дикі", уламки розтрощених попутницьких об'єднань, і початківці, — з запалом обсмоктували одну й ту ж смачну кісточку: кого приймуть до спілки, а кого й ні?
Щось оргкомітет дуже поволі провадить те приймання. Вже не одне їздило до столиці, щоб там зміцнити свої позиції, просити, сподобатися, виявити себе.
Всі того прагнули — бути членами спілки. І нема нічого дивного. Не приймуть туди — отже, механічно стаєш не ра~ дянським письменником. А яким же? Ворожим? Очевидно, не радянському письменникові нема місця і в професійному об'єднанні. Тоді — прощай драже і крохмаль, путівки до курортів, що з рогу щедроти сипалися на місцевком письменників, творчі відрядження, грошеві дотації, безкоштовне лікування у спеціялістів, а може й академічні, казково багаті пайки, чим чорт не тішиться... Тоді стаєш простим смертним, службовцем.
І вже, будь певен, ніяке видавництво, ніякий, навіть поганенький, журнал не захоче з тобою говорити...
Це було питання життя чи смерти письменницької. Це було визнавання державою твоїх письменницьких прав.
У всякім разі, царі цих джунглів, — леви, леопарди й благородні олені, видатні, чи "маститні" — за влучним виразом якогось великограмотного початківця, — ці вже були прийняті до спілки на першому ж засіданні оргкомітету. Потрапили вже туди й тупі пролетарські мастодонти-орто-докси, та критики-шакали, мостилися там лиси й літературні мокриці, терли м'ягесенькими лапками граціозні кішечки.
2
17
Смердючі тхори чекали ще своєї черги, певні, що без них спілка однаково не обійдеться. Літали безтурботні ластівки, стрекотали коники ще поза спілкою, зайці боялися своєї тіні. Бродили табунами " дикі".
На жаргоні літературних хащів все в цім царстві літаючих, повзаючих, стрибаючих і роз'їжджаючих на автомобілях, мало свою назву, навіть своє особисте ім'я. Наука кля-сифікації мусила б виробити нові методи, щоб розбити на групи, ранґи, види й підвиди цю розмаїту фавну джунглів.
Поети, прозаїки, драматурги, критики, літературознавці, перекладачі. Ортодокси, ідеологи, правовірні, флюгери, буржуазні націоналісти, попутники, підлабузники, пролетарські, селянські, — що в останні часи з успіхом замінювалося на куркульські, — алілуйщики, барабанщики, "уярмлені брати", плаксії, п'яниці... Фашисти, бандити з обрізами, голобельники...
Ні, не знати, чи наука клясифікації з цим усім справилась би. З цими всіма "маститними" вельможами, визнаними, рафінованими, бездарними... З цими українськими, братніми російськими й жидівськими.
В останньому пункті за тотожність із справжнім станом речей важко було ручитися, бо не раз раптом ви бачите, що якийсь Макогоненко чи Штейнберг — непідроблений російський новеліст. Якийсь Сідоров — новоявлена зоря українського красного письменства. А під найщирішим українськими прізвищами Жовтневичів, Загайгор, Першотравневих, Терпуленків після недовгого перебування в цих джунглях ви відкриваєте Фінкельштейнів, Цудечкісів, Гінзбургів. Зате вже наші Перепеченки поробилися звучними Ре. Імена собі повиробляли — Ян та Еґо. Ці хотіли, щоб менш бути подібними на плебейських Іванів та Енків... Гармашенко звучить так вульгарно, по-просвітянському. Але от Гарм... Щось французького є в тім!
(Продовження на наступній сторінці)