Для першого разу він промовчав. Він відстав від літературного життя, він ніщо, не має імени, а тут же перед ним повитягалися на ліжках знаменитості на всю Україну.
Побережець, нарешті, роздивився, де він і що з ним робиться. Він здивовано ткнув пальцем на Тарасову валізу.
— Що це таке? Чемадан новель?
— Ні, серйозно, хлопці, як ви тут живете?
Йому хотілося знати, що на світі робиться, чи так, як і колись, відбуваються літературні бої між угрупованнями. Хто заправляє "Плугом", чи й досі Липовецький? Чи й досі Микитчук такий зубатий, як там їхній "Молодняк", — багато є цікавих речей на світі... Чого це так багато пролетарських угруповань, аж очі спотикаються — ВУСПП — всеукраїнська спілка пролетарських письменників... ВАПЛІТЕ, — вільна академія пролетарської літератури, Пролітфронт — пролетарський літературний фронт... А яка ріжниця між ними?
З кожного запитання лежачі знаменитості дико реготалися. Цього Тарас за ними не знав раніш, — вадливої глум-ливости, колись вони були тільки жартівливі. Замість того, щоб ввести людину в курс справ, вони вигукували раз за разом:
— О, свята наївність!
— Голос із умивальника!
— Ані в зуб ногою!
— Попав пальцем в небо...
Нема, щоб зустріти Тараса з радістю давньої дружби, із спогадами про студентські часи. Чому, наприклад, вони нічого не кажуть про Бориса? Вони ж — його зброєносці, перебігли до нього в "Молодняк" із "Плугу" та "Гарту".
— Мені треба з ним поговорити, я й думав, що тут його з вами побачу.
— Чи має це немовля уявлення, з ким збирається говорити? — глумливо повернув кудлату голову Волинець до Побережця.
— Аз ким же? — здивувався Тарас. — Із Борисом.
— Наївнячок! Він тепер об'їжджає генералів.
— Яких генералів?
— Тих, яких хоче зіпхнути й сам сісти на їх місце...
— ...і приссатися до кормушки.
— Я нічого не розумію! — з відчаєм скричав Тарас. — Що за генерали? Яка кормушка?...
— їйбогу, цей синок стає дотепним!
Поет і прозаїк кихкотіли, звивалися під своїми ковдрами, а Волинець аж сичав, аж шипів з якогось єхидного задоволення. Вони увіч знущалися з нього, з його розгублености й незнання ситуації сьогоднішнього дня.
— Він живе ще поняттями й уявленнями "Плугу" та "Гарту", — потішалися приятелі. — А тут уже й сам ВУСПП дуба дав.
— Щаслива невинність!
— їйбогу, хлопці, це свинство!
— Що — свинство? — погрозливо зсунув брови Побережець.
— Все свинство. І те, що ви такого чудового весняного ранку валяєтеся в цьому смердючому барлозі, як остання богема, сичите, замість того, щоб розказати толком людині, що тут діється. І те...
В цей час Кузьма Волинець хрипко й нестримно розкашлявся з присвистом і тим самим шипінням, що вже раз вразило Тараса.
Замість розвеселого гуляки, Тарас раптом побачив перед собою безнадійно хвору людину.
— Подай води! — гостро наказав Побережець, а сам схопився її подавати. — То це, по-твоєму, свинство, що він відсилає свій пайок батькові у село, бо сім'я його там з голоду пухне й кору їсть? Його треба заливати маслом, а він з горя заливається горілкою, — це не свинство? А вони справляють бенкети під час чуми!
— Хто — вони?
— Твої ідеологічно витримані пролетарські письменники. Твій Ре, твій Борис...
Відколи це вони поробилися такими злющими?
— Ну, нехай вони будуть мої, хоч я не дуже знаю, що це за Ре, — погодився Тарас. — Але що такого страшного зробили вони, аж так в'їдаєте?
— Що? — знесиленим тихим голосом відказав Кузьма. — Колись ляхи українські церкви наймали жидам в оренду, а тепер свої яничари розвелися. Розперезалися в українській культурі й роблять з неї крамничку оселедчану... на замовлення цека. Твої бориси разом із...
Тарас аж підскочив.
— Чи я вже такий телепень, чи мені пам'ять зраджує? — скричав він. — Хто б казав? Ви ж самі таким його зробили!
Він мав на увазі ті часи, коли Борис, розлютившись на Липовецького й Танцюру, заснував "Молодняк", а Кузьма з Дем'яном побігли за ним.
Скільки галасу було тоді, скільки кпинів над горопашним "Плугом" і сущими в ньому бідолашними "хуторянами", "просвітянами"! Скільки самопохвал і зарозумілих реклям "найпередовішого авангарду", "залізної когорти твердокам'яних більшовиків, що виступила на боротьбу із силами націоналістичної буржуазії, поклавши в основу інтернаціональну прелетарську ідеологію"... Ну, а вже заодно й з усім, що думає, має індивідуальний талант, не вкладається в "замовлення цека". Тільки їх тоді ніхто не брав всерйоз, талан-тів-індивідуальностей зародило, хай собі ще й молоді цуцики побавляться.
— Тоді ви навіть жили разом, — додав Тарас. — Через те я й питаю... Ви ж зробили його вождем, чому тепер називаєте моїм?
— Це правда, якби він не спирався на групу, то не наважувався б виступати скрізь. А так, від імени групи, накидався на неоклясиків, на Хвильового, на "папашу"... і вбився в колодочки... — забув свій глум і Дем'ян.
Кузьма лежав тихо, звісивши бліду, тонку руку із ліжка. Ця аристократична рука була мов не його, контрастувала з тим вилицюватим, плебейським обличчям і широким, качиним носом. Після недавнього пароксизму веселощів тихі слова його звучали якось приголомшливо пророче.
— Пропали ми, хлопці, як руді миші! Всіх нас порозганяють, подавлять. Тим катам зручніше мати українського поета Ізю Бабея, ніж Кузьму Волинця. Пропадає Україна від яничарської руки. Але ось побачите: пропадемо ми, а потім і вони...
— З цією спілкою буде так... — почав був Дем'ян, але Тарас перебив:
— З якою спілкою?
Чого вони говорять так, наче він увесь час тут був?
— Ти звідки, з місяця впав? Не знаєш, що цека поста* новило зліквідувати всі літературні угруповання, а замість них зганяє всіх у одну кошару, — спілку радянських письменників... Щоб там один за другим шпигував. Нас, "диких", і на поріг туди не пустять, щоб їм не псували фасаду. Фасад прикрашуватимуть плохенькі сонячні клярнетисти. "Україн-скіе пісатєлі", ізі та фіми, будуть жерти м'ясо, а їх підручні кров вилизуватимуть... Чи ви коли бачили, як колють кабана? Там неподалік стоять собаки й ждуть, коли хазяї заберуть м'ясо й можна буде вилизувати кров...
Ні, Тарас не впізнавав своїх колишніх кубучівських друзів! Чи вони ще з ночі не протверезилися, що верзуть якусь жахливу нісенітницю? Якісь "дикі", якісь "яничари", якась кошара-спілка... А де просто українські, всім відомі й улюблені письменники?
— Е, однаково пропадати! Нумо, Тарасе, вип'ємо за твій приїзд! — по-дитячому сміючись, перевернув на інше Кузьма.
Як Тарас не відмовлявся, нічого не помогло. Кузьма умовляв, канючив, сердився. Тарас мусів ще й купити півлітра Р найближчому соробкопі.
III.
В глибокій задумі ішов Тарас, загублений серед тисячної юрби, блискучою, прибраною багатими вітринами вулицею. Калейдоскоп від кожного струсу чиєїсь велетенської руки, міняв свій взір. В цю хвилину являлася йому розкіш міста, сліпили очі чудесні сувої шовків і вовни, вистави капелюхів, краваток, черевиків та іншої ґалянтерії, різноманітні заклики — театральні афіші... Якийсь акробат з цирку, якийсь Ду-ров, нагадували про себе на кожному кроці. Довгі розклади лекцій марксо-ленінського університету на цілу декаду з заманливими назвами спокушали забути й цирк, і театр, а піти в круглу залю міського лекторія.
Тарас думав про свої ранкові зустрічі, про вражіння від Волинця й Побережця. Вони ж, власне, так нічого до пуття і не розказали. Але Тарас із цих глумів, з'їдливо-саркастич-них реплік, з переходів від хоровито-дразливого злісного сміху до душевного суму, крику душі, до розпачу, — сприйняв цілу гаму дійсносте.
Тут справа не тільки в тому, що хлопці занепали, розпилися, спантеличилися в місті, а може й бавляться в "єсенін-щиму".., Кузьма навіть зачіску носить під Єсеніна. Ні, справа не в цьому.
А може тут ображене самолюбство? Може хорому все в чорних барвах ввижається. Щось Кузьма нарікав, що книжку Йому не хотять випустити, щось про якогось Ізю Бабея... От геній і впав у амбіцію. Ясно, ті, хто не хочуть випустити, — затискають талановитих письменників, нищать українську літературу, гублять Україну тощо, тощо.
Ні, не в цьому річ, хоч може й це має місце.
Чому таке провалля між колишніми ентузіястами пролетарської ідеології й теперішніми песимістами та контрреволюціонерами? Таку воно має назву, все те, що вони говорили. Від тих розмов Тарасові якось не по собі на душі, — все ж, треба бути трохи сучаснішими, а не говорити мовою старого Нечіпая, мракобіса якогось. Все ж, їх усіх вивчила радянська влада... Все ж, ніколи українське культурне життя не буяло так, як розцвіло за ці роки в літературі й мистецтві. Не було ніколи стільки талантів, як зараз. А як далеко пішов розвиток мови! Ну, що за біда, як критикують одні одних, як групуються до свого смаку? Це ж примушує переростати самого себе, удосконалюватися. Це ж і є проречис-та ознака живого, забирущого життя, а як його нема, то й мертвечина.
Зі слів колишніх друзів виходить, що мертвечина. І Тарас не хоче цьому вірити.
(Продовження на наступній сторінці)