"Йди вже додому!" — каж^ на це Хросина. "А їйбо, не піду! Полізу на піч грітися та й заночую в тебе ..."
Хросина на це нічого не відповідає, а починає з чоловіком гризтися.
"Ні дров нема, ні корова не напоєна, а він сидить та романи почитує", — напалася на чоловіка Хросина.
"А ти нащо? Це моя робота?"
І так звелися сваритися, мало не поб'ються.
Бачу я, що до бійки доходить, — не схотіла бути. Вже краще вдома, ніж із такою сваркою.
Вийшла я й торкнуло мене щось. Ануж, підійду я під вікно. А там трохи фіранка відхилена і геть усе чути, що в хаті говориться.
Хросина таким солоденьким голоском до чоловіка:
"Це я навмисне почала з тобою сваритися, щоб Наталка швидше пішла".
І дивлюся, — виймає моя Хросина з шафи сир і масло, хліб. Сідають вечеряти. Мені ж казала, що нема й кришки хліба в хаті.
Хотіла я заторохтіти їм у вікно, що все бачу. А потім подумала:
"Що ж, я в них не видеру, як не хотять вділити? Хай уже живуть!"
Та й хочете, щоб мама жили й на це дивилися? Померли, то хоч із думкою, що й ми такі самі, як вони були.
Кармаліта слухав і не перебивав. Ось ще один удар, ще один доказ, що треба йому вчинити так, як надумав. Стара українська жінка життя свого не шкодувала для невідомого чийогось сина, а советська уесесерівська молода громадянка, дружина вчителя, — пошкодувала своїй рідній сестрі кусень хліба.
О, вкритий брудом і струпами нещасть шлях до Сонячного міста! Якщо є струпи — не може бути Сонячного міста. Не може зло викликати до життя добро. Тільки грона зла притягає воно, як магніт.
Материн вчинок усе Жсиття сіяє над його душею. І як не заплутується він у тенета, як не скручують вони його, щоб не був їм шкідливий, — а є той дороговказ, та нематеріяльна цінність, подарована йому ...
Наталка схлипувала. "Померли хоч із думкою, що й ми такі... як вони ... добрі... Сором вам признаватися, але скажу: наша співуха Настася з голоду ума тронулась. Дитину з'їла й ніхто не знав. Це ж пляма яка на всю сім'ю! На всіх нас. Забрали її, десь повезли".
Кармаліту обсипало холодом і жаром. Невже це той випадок людожерства в Розумниці, що про нього пошепки розказують усі, стався з дочкою його дорогої другої матері? О, прокляття!
Про ту божевільну розказують, що вона, з'ївши дитину, й спізнавши смак людського м'яса, заманювала людей до хати з дороги: "А зайдіть, подивитися, що в мене в скрині є!" Чоловік довірливо йшов, заглядав у скриню, а вона спускала важке віко й одрубувала голову.. .
О, розп'яте село! А він — гірший ката, своя дитина, її розпинає!
Тихо стало в темній хаті. Страшно стало.
— Як уже їм бути в нас, дітей, за старця, то хай краще лежать, спочивають, — знов згадала ще одну кривду родові Наталка. — Щоб прийшлося їм, як тітці Христі? Мені аж очі стали рогом, як я побачила те. В Дрижиполі колись, у четвер стояла наша Хросина й картоплю продавала. Коли бачу, йдуть тітка Христя, так ледве дибають, бо нічого в них не було їсти. Підступили до Хросини, а вона їм, як старцеві, й подала дві картоплини. А тітка не взяли.
"Як винесла продавати, то продавай! А я колись прийду та візьму ..."
— Чи Хросина ж хоч сказала: "Прийдіть, візьміть з відро картоплі...?"
І знов довга мовчанка запала в хаті.
— А, Господи! Не хочу жити! —застогнала Наталка. —І я вже не хочу, — просто сказав Кармаліта. — Як
може колись побачите Тараса, скажіть, що гніватись йому на мене нема за що...
З живих Кармаліта любив ще Тараса, оберігав його, бодай ціною втраченого приятелювання. Він любив ніжний арабеск Тарасової душі, такий неподібний ні на його жадібну, спраглу до дії, вдачу, ні на череп'яні горшки Гапок і Кольобашок.
Зле, що Тарас не мав у собі напористої активности, така індивідуальність неминуче загине в часи, коли державі потрібен один тільки стандартний тип папуги-активіста без думок і рефлексів. Але може й добре. Кармаліта вбачав у Тарасові іншу відпорність: глибину почувань, нахил усе пережите обняти найтоншими звивами думки. А ще, — чесність, чистоту й правдивість, що так не ціняться тепер, вважаються за ознаку глупоти. Вони його захистять, ці риси. А ця пасивність збереже його яскраву, вдумливу й чисту індивідуальність.
Хотів би все це йому сказати, підбадьорити, піддати сили. Просити: '"Добре, що ти такий, не міняй себе!" Але вони вже ніколи не побачаться!
— Ну, а тепер прощавайте! Не гнівайтеся й ви!
Він узяв шорстку Наталчину руку й поцілував. Наталка для нього була дочкою безвісної української баби, а та безвісна добра душа для нього матір'ю, матір'ю, що з нею зв'язаний він кровно.
Він цілував руку матері Україні, продавати її за дрібну монету власної безпеки не буде. Не буде, не змусять!
Він служив їм, поки вірив, що служить Україні, Сонячному місту.
Пахнуть солоним вогким ароматом слова "Ніцца", "Савойя", душа повна жадоби спізнати невідомі й манливі обрії, що за запертими кордонами. Терпко пахне життя, — прекрасне, неспізнане, може назавжди для нього втрачене.
Назавжди утрачено, як Тосин лист. Якби Тарас не розказав якось випадково, так би й не знав ніколи, що Тося, як і він, усе життя оплакує ту містичну, єдину в житті хвилину, як сонце вже їх привітало, а ще була ніч.
Прощай і ти, Тосю, єгипетське божество! Прощай і ти! Може ти вже давно й забула про ту юнацьку пригоду з одним не то бандитом, не то студентом у кумедному розлата-ному кожушку. А той кумедний хлопчина не забував тебе, ніколи! Божество вічне!
Але його власне життя стало йому смертю і тільки смерть може вернути до безсмертя. Ланцюг безсмертя, поданий йому з рук простої сільської жінки, він мусить закинути в майбутнє. Цього ніхто не зрозуміє? Нехай!
Наталка була вся у владі власних катастроф, вона й досі не могла помиритися з кривдами, заподіяними не стільки їй, як родові, звичаям. Сьогоднішня пригода вхопила її за серце незрівняно більше, ніж те, що після всіх Ладькових намагань їх викинули з колгоспу й розкуркулили. Того вона чекала, до того звикла, те було всім, те було вже нормально. Але щоб рідна сестра вигнала?!
Що сказали б мама, якби жили? Щасливі мама!
І тому вона gt;не зовсім добирала та дошукувалася, чому Кармаліта був озброєний, чому прощався ...
Аж тільки тоді, як вийшов він і завмерли ^ого кроки, Наталку мов жаром обсипало. Вона вибігла надвір, хотіла його ще покликати, розпитати.
Але ніч була темна, зоряна, тиха. Віз уперся дишлем уже в землю, всі спали давно і наче ніякого Кармаліти ніколи тут і не було, неначе все їй приверзлося.
VI.
Від Наталки Кармаліта пішов просто до сільради.
Він знову почував себе стихією, а не слухняним вітром, заплутаним у чужі крила. Хтось думав, що можна держати в неволі душу людини, в| неволі страху за своє існування. Хтось дарує йому волю в клітці, заслання без висилки, ізоляцію серед громади — і думає, що навіки цупко тримає в руках.
Помилка, товаришу слідчий! Фатальна помилка! Ви зосталися з довгим носом!
Ви ввічливо вставали й потискали руку бандитові Дуці, який являвся вам у многих ликах незастрашеного протесту народніх мас. Ви його боялися, а не він вас! Ви його шукали, а він був скрізь. І буде!
Тому, хто заплутався між Сонячним містом і Україною, краще загинути бандитом Дукою, ніж вашим знешкодженим ручним песиком.
Ніхто, ніхто не зрозуміє, чому він так зробив. Він не лишає нікому ключа для розгадки. Забудуть його, день-два подивувавшись, чому боровся він за Україну, мав зброю, — а поліз у руки двом-трьом районовим міліціонерам.
Та хіба це його особиста суперечність? Хіба Україну, щоб зробити її соціялістичною, не розмітує буревій, хіба не трощить, не б'є, не ламає все українське? А коли нема України,
— не треба й мрій про Сонячне місто, про подорожі до солоних бризків Тирренського моря, до приліплених на скелях білих міст ... Загине Дука, загине— Серафим Кармаліта,
— але Україна не може загинути!
Вікна в сільраді світилися, Кармаліта знав, що там саме відбувалися збори активу, людей розгублених перед стихією й розгулом голоду, людожерства, вбивств, крадіжок і масового вимирання. Димом війнуло від розчиненого вікна. І махорка нічого не допомагала.
Він спинився, востаннє подивився на Чумацький шлях, простягнутий по небу від краю до краю, й владно ввійшов у сільраду.
Поява озброєного з ніг до голови Кармаліти зчинила в сільраді дикий переполох. Активісти повгинали голови, поховалися одне за одного, деякі — під стіл. Але Кармаліта не звернув ні кого уваги, підійшов до телефону й подзвонив:
-— Галло! Дайте районову міліцію! Говорить марієцька сільрада. Негайно приїздіть, заберіть бандита Дуку!
Після того він спокійно повісив трубку, поклав перед собою нагана і сів на стільця, біля розчиненого вікна, холодно й глузливо поглядаючи на навколишніх пігмеїв.
Чекати йому було недовго, ,яких півгодини. Вівці збилися в гурт і поховали голови, от-от чекаючи свого кінця. Вони боялися глянути на це страховище, а він їх і не зачіпав.
Але першого, другого й третього, що ввійшли забрати бандита Дуку, він поклав.
(Продовження на наступній сторінці)