Просто не було куди дітися. Але я собі думала: повчитися ніколи не вадить, а те, що я межи цього дріб'язку, то десь же треба бути... Тільки дуже вже по самолюбству шкребло, як приходив такий лектор, що знає мене, наприклад, Антоненко-Давидович, або... Олександер Корнійчук. Той, що колись запо-біжливо й знизу догори дивився. А тепер... Він пішов уже догори, працював на кінофабриці, а я човпла й човпла в низах — і ніякого руху вперед. Навпаки, рух мій позначився вже назад, униз. Я ж була вже визначена (стараннями Косарика-Ковален-ка), як виходець із СОЦІАЛЬНО чужого стану (а вони з якого, оті всякі рибаки-мартичі?), я вже обтяжена нарисами, що удостоїлися згадки Косіора... Гай-гай, минули ті часи, коли Корнійчук просився, щоб я послухала його п'єсу, чи ще напівтоварисько поговорив у Лівадії. Тепер, коли я не знала, куди себе приткнути, коли металася від фабрики "Точприбор" до сценарних курсів, коли на лобі (як мені здавалося) в мене було написано, що батько втік від висилки, а весь рід розігнаний, розкуркулений, — а він же щось там і хтось там на кінофабриці, — о, тепер Корнійчук мене не впізнає, не помічає... Який сором! Я — курсантка, учениця Корнійчука!
Це так не раз траплялося мені на життьовій дорозі. Доти гарні, рівнорядні стосунки, поки на одному щаблі громадської драбини. Як тільки хтось вилізе вище на щабель, то й не дивиться, бо ти — внизу. І навпаки: хтось збитий з висоти — стає гарним товаришем. А перед тим зарозуміло не впізнавав.
Хвалити Бога, курси перед весною закрили, вся та збиранина розсипалася. Останнє слово було за одним висуванцем з Донбасу, який поклав "резюме" на повідомленні про закриття:
— Нас нє понял і і нас ушлі...
Одна із сценок, що збереглась у пам'яті десь упритул із цими курсами, це подорож на літературний виступ у Бердичеві. Може тому, що напередодні виїзду була я на вечірці у Дмитерка й Тамари Козакевич. Ці двоє святкували щось ніби шлюбну учту, бо Тамара договорилась із своїм чоловіком, слідчим НКВД, що вона вже хоче бути дружиною Дмитерка, і оце тепер вона — легальна жінка Любомирова. Баль був на східній зразок, гості й господарі сиділи напочіпки на килимові, бо меблів у тій кімнаті не було. Чи гарна була Тамара нарівні з Любомиром? Ні, вузьколиця, довгоноса, гарні були тільки сині очі. Але найбільше шикувала вона своїм цинічним гумором, де соромливості й цнотливості нема місця. Як це буде по-українському: "прожіґательніца жізні"? Мабуть, українська мова творилася без таких "зразків"...
Така сама грішно-блудлива атмосфера висіла в повітрі, як і це товариство. А я, що ніколи ніде не бувала, теж опинилася чогось тут.
Другого дня я вже їхала у Бердичів — з Дмитерком, Шереметом, і здається й Яковом Савченком, — бо коли ж то він висловився, що така браґада — "з бору да з сосонки", (думай: самі початківці — і я, визнаний критик). Був ще й Тельман. Цей хвалився, що німецький Тельман (лідер комуністичної партії) — його родич. А сам він був плюгавеньке непоказне ніщо, один з тих "критиків", що почали напливати в українську літературу. Як це, що я не пам'ятаю інших членів літературної бригади? Пам'ятаю тільки, що вперше в бердичівській їдальні їла кролятину і вона здалась мені смачною. Увечорі ж хлопці влаштували пиятику і найбільш у тій пиятиці запам'ятався Микола Шеремет, що хвалькувато кидав порожні пляшки в стіну, як розбушований купець. Оце в цьому гульня? Ха-ха!
І цікаво, що пам'ятаю ці уривчасті сценки, а не пам'ятаю себе на трибуні перед публікою. Наче й не було.
Ну, справді, як я потребувала товариства, побороти почуття самотности (не благословенства, а муки) й усе більшої депресії, то де було шукати мені товариства, де воно було? І чи могла я в тому оточенні, яке підсувала доля, знайти те, що мені так було потрібне?
27
На такому тлі — нема-нема та й зустрінусь із Дмитром Заянчківським. Легкі, приємні зустрічі, вільна від осуги і вимог дружба. Навіть і з Гасею мені не було так легко, бо вона дуже вже спрощено все пояснювала. Вирішила, що мені треба вийти заміж — і притаскала раз якогось сватача, якогось фотографакравця, Бабія. Я з нею за це посварилась. А тут ще й почав набридати один поклонник, потрібний мені, як собаці п'ята нога, але повний зарозумілости.
В побуті він звався Анатоль, а величав себе Сіла Мьортвий, що було найсмішніше, бо був це молоденький хлопчина з вогневими рум'янцями на щоках, син учительки. Не таким хлопчиськом він сам себе уявляв, — величав себе "русскім піса-тєлєм", хоч нічого друкованого не мав. Справді, був вельми начитаний, старовато міркував, уявляв себе знавцем Івана Бу-ніна, Джон Дос Пасоса...
Все це добре, нехай, але цей смішний Сіла та ще й Мьортвий вважав себе великим психологом і його "тонке знання психології" підказало йому, що саме я надаюся для його атак! Та ще й яких! Нахабно перся і ліз у хату, хоч як я його викидала. Часом я його терпіла за інтелектуальність і щоб стишити депресію самоти — не було ж із ким говорити складніше! А здебільшого не терпіла — за той тон зверхности, який він собі дозволяв. Це воно посміло казати мені, що я примітивна, що не розуміюся на вищих тонкощах літератури (не читала, наприклад, Буніна, а він — високий його цінитель), що не можу відрізнити емоції від настрою тощо. І бачить же, що його не терплять, і таки нахрапом лізе. Уявило собі, що цим способом чогось тут досягне. А що попадав пальцем у небо, то зі злости шипів: — Однаково усі кажуть, що я — ваш любовник!
Буває ж таке на світі!
І от цей нахрапистий юначок побачив раз Заянчківського і сказав: — Цей чоловік може спричинити велике зло, сам того не хотячи. — Хто? Такий делікатний інтелігент? Я сміялася. А Заянчківський прийшов позичити словника. Коли приніс через деякий час, я розповідаю йому все це: про нахабу, і про сватача Гасіного, та скаржусь йому, що от як то бути дівчині самій, хто хоче, той думає, що може ображати. З повним довір'ям, бож що лихого можу я чекати від цього соромливого товариша з однаковими літературними мріями, з дружиною Ніною-партій-кою, яка складає останні іспити в ІНО? Ще й провела його з хати надвір, ще й посиділи на фундаменті недобудованого дому, що заріс молодим ліском...
Це була не дружба, це був початок роману, що скоро закінчився і то дуже прикро. Бо ця сама Ніна прийшла до мене, яко власниця свого мужа, з тим, що це я хочу його в неї відібрати. Так, принаймні, їй усе пояснив він. Так то поставив мене Дмитро Заянчківський у неймовірну для мене ролю — грабіжниці чийогось законного мужа! Я тоді, все це болючо передумуючи, ще давала скидку Заянчківському на його делікатний характер, вважала безвольною м'якушкою, що сам не помітив, як захопився... з вини дружини, яка складала іспити та зайнята була партійними справами. Але тепер я думаю інакше. Він проговорився, що ще тоді, як два роки тому ми їхали на возі, він ото навмисне соломинкою передав електричний струм. Значить, хижачок засідався на жертву. Ще була б скидка, якби він не знав, як я щиро довірялася йому з своїми жалями, що я тоді була травматизована, психічно надрушена, яка вразлива. Він все це найкраще знав і мав би найбільше за всіх розуміти мене, бо ми — одного поля ягода, — і так підступно довів мене до цієї ганьби? Так скористався довір'ям, украв його? Ні, пророцтво Сіли Мьортвого не зовсім точне. Цей чоловік здібен спричинити зло, це усвідомлюючи.
28
Того літа я спробувала ще одної професії. Короткий час була я технічним секретарем Місцевкому письменників, заміняла Наталю Ходкевич. Головою тоді був С. Воскрекасенко. Я звикла була, що молодняківці-комсомольці дуже звисока, бундючно ставились до мене. А тут — ні. Воскрекасенко виявився зовсім незарозумілим. Навпаки, якщо він насміхався, то з членів свого ж таки угруповання. Семиволоса він називав Восьми-волосом, а Клоччя в нього звучало "Клоччіа", ну майже "Бо-каччіо"...
Коротке секретарювання під начальством Воскрекасенка було неважке, але я в ролі офіційної особи, виявилася зовсім непридатною. Чому? Бо я не мала "оглажености", а як засмикають, усі разом чогось хочуть, то й зовсім замотеличена, що виявлялось на лиці, як непривітність. А тут треба було бути весь час привітною. Про це, яка я була, довідалась аж через кілька років. Віра Кіпніс (дружина письменника) сказала мені, що вона чогось добивалася, а я грубо їй сказала: "Я не маю часу з вами говорити". Вона образилася, запам'ятала, а я й досі не пригадаю, коли й чому це було.
Так я переконалася, що ще одна професія мені не підходить.
♦ * *
І настав час, що вже нічого не було, що мене у Києві тримало б. Навпаки, стало жаско, все дихало пусткою. Неможливо один день пробути в хаті. На вулиці — пустеля. Нема дороги. Підкрадається жах із чорними очима, як я писала тоді в щоденнику. Треба було рятуватися від самої себе.
А тут із Харкова пишуть, що я повинна переїхати туди. Коли вийшла "Кампанія", Пилипенко вирішив, що я мушу впірнути в столичну літераторську атмосферу, що мені треба позбутися моєї провінційности та ідеологічної відсталости.
Треба їхати.
Але кімната? В Києві це — найбільший скарб. Зубові тільки й чигають, щоб захопити її, а я ж не знаю, що там мене в Харкові чекає. Як довго я там пробуду з моїми непоказностями й нездібностями робити кар'єру? Може треба буде вернутися, — а тоді куди?
Мама й тато вже поїхали до Гані в Гумань. Ганя допомо-гала, як могла, присилала, що могла, але це було їй важко і вона побачила, що легше їй допомагати, як батьки будуть при ній.
(Продовження на наступній сторінці)