Минко, як видко по Грицькові, — з близьких харківських околиць, а де він доп'яв цю Катю? Вона походила з Ростова, з рибальської родини, розмовляла ломаною, більш російською, ніж українською мовою, любила "посолонцевать" себто посмакувати засушену спеціяльним способом рибу з Озівського моря. Така риба в гастрономах дуже дорога, але їй родина час-від-часу висилала пакунки. І Катя мені розказувала, що там у Ростові теж колгоспи, рибальські. Рибу ці колгоспники могли мати тільки ту, що хитро вкрадуть із свого ж улову. Улов же мусять здати весь державним рибозаготовельним пунктам... А там же — гниють штабелі такої ж риби, — і не смій ніхто зачепити.
Це одне путнє, що я від неї почула, а решта — зіпсована молодичка з грішними поглядами, словами й думками. І Минко благодушно не бачить цього. Ну, яка ж вони пара? Він — правовірний член партії, а вона ростовська розгульна вродлива жіночка, без жадної політичної лінії, а так — аби добре пожить, погулять...
На Юрія Лавріненка я вперше роздивилася ось у якій обста-нові: іду я, минаю якийсь скверик у центрі міста і натрапляю на знайомі лиця: Штангей, Заєць, Турган, і той, що питав, як буде по-українському "борзиє коні", Ю. Лавріненко. Все це виходці з гуманської знаменитої агрономічної школи і члени гуманської філії "Плуг", що опинилися в Харкові цілою групою. Тут на лавочці, не в закритому приміщенні, Лавріненко видався мені фертиком із провінції: у "дівчачому" відкладному біленькому комірці, з маленькими чорненькими вусиками, з дрібненькими рисами, мініятюрний, якийсь аж іграшковий, щось дуже цукор-не. За цю зовнішність я Лавріненка "не ухвалила". Здавалося, що за цією підкреслено чепурненькою (хоч до вальсу) зовнішністю нема глибини.
Таких цукрових красуньчиків-дженджуристів я оминаю, бо думаю, що то — провінційні "спалювачі сердець". Але виявилося скоро, що Лавріненко думки має, ще й свіжі, цікаві, дотепні. Після кількох зустрічей я змінила думку про нього і навіть зайшла в дружбу. Хто ж запросив мене тоді до хати, як не Лавріненко? А запрошував він дуже щиро. Жив він у "Слові", у великій напівпідвальній кімнаті. Там я познайомилась і з його дружиною, Любою, з лицем мадонни. Приємно було в цій хаті інтелектуалістів. Юрко був аспірантом інституту ім. Шевченка, мав тоді вже три книжечки критичних етюдів, про Елла-на, Чумака, Тичину. Словом, зоря, але не горда. Юрко захоплювався в той вечір романом А. Головка "Мати", дуже складно оцінював. А мені тільки подай красномовних бесідників, складних розмов, дарма, що я годинами тільки слухаю і мовчу. Саме так я люблю.
Того ж таки вечора Лавріненко розповів про дивне зникнення свого старшого брата. Одежа лежала на березі річки, а тіла ніколи не знайшли. Де він дівся? Утопився? Утік закордон? Невідомо. Тепер Лавріненко ніколи про це не згадує.
Не маючи в Харкові приятелів, ні знайомих, я зраділа такому щирому запрошенню: заходьте, ми завжди раді вас бачити. Тим більше, що це ж земляк. Вчився в Гумані, а родом із Хижинець під Медвином. І справді, я виходила від Лавріненків повна бенкетом товариського єднання.
Після одного такого розкішного вечора, прощаючись, умовилися, коли я знов зайду, о котрій годині вдень. Я прийшла, — зустріла Лавріненка на сходах. Він каже, що зараз-зараз прийде, а для певности дає ключа від хати, щоб я почекала. Я сиділа, чекала годину, другу... Нікого нема. Лишаю записку... І нічого. Ні пояснення, ні вибачення, все наче так і треба, наче й не було запрошення на ту годину, зустрічі на сходах, моєї записки.
Це була перша зневіра в Лавріненкові. А їх було потім безліч. Спочатку наплив моря щирости від нього, я повірю, а потім — отаке... Але як він умів робити, що після зневіри забуваєш і знов віриш у його безмежну щирість?
З Любою я, крім у "Слові", зустрічалась ще на курсах чужих мов. Вона вивчала англійську, а я таки — французьку. Любила цю мову. А якби так мати переклади... То було моє постійне бажання. Люблю шпортатися в мовних нюансах... І от зайшло якось так, що між мною і Любою не витворилось ні відрази, ні особливої дружби. Не знаю, чому. Люба ж багато в чому подібна до мене: любить постійно вчитися, читати... Ми були такі собі доброзичливі знайомі. Я дивувалася, яка вона відмінна від своєї сестри, малярки Віри. Коли Люба нагадує Мадонну, то Віра — Мессаліну. Про її конвеєр одружувань ходило стільки оповідань, що й до мене дещо дійшло. Саме тоді вона "вийшла заміж" за жонатого Копиленка і він її замикав на четвертому поверсі, а вона вікном утікла до інших пригод і "виходів заміж". Безперервний ланцюг. І все це з цинічною усмішкою шибайголови, такою протилежною до строго-скромного виразу на Любиному лиці. Аж дивно, які відмінні можуть бути рідні сестри.
З інших плужан якось мало тоді зустрічала прозаїка Миколу Дукина, хоч раніш його знала, як одного із стовпів "Плуга", поруч із Пановим та Минком. До чого ж гарненька була в нього мордочка, як у дівчини, з пікантно трошечки задертим кінчиком носа, кучерявою, русявою чуприною. Веселий, дотепний, трошки насмішкуватий. Я сказала б, неселянський, не було на ньому печаті села, як на Минкові, чи хоч би й Лавріненкові. Казали — він купецький син. І дотепи в нього була такі, що блискуче звучали по-російському, — але як перекласти на українське, наприклад, "разбіваться в лєпьошку" ("старатися комусь дуже догодити")?.. Отакий мій скетч Дукина, загальний, здалека. Пізніше він, можливо, допоможе зрозуміти його.
Новим для мене був плужанин Ярмоленко, критик, що десь викладав українську мову й літературу. Це він написав єдиний друкований позитивний відгук на "Листи..." (у статті "Фрагментарний огляд", під псевдонімом "Черемошний").
Анатоль Гак — невід'ємна приналежність "Плуга", його я завжди бачила в редакції. В протилежність до трохи кусючого гумору Дукина, його був доброзичливий.
А от вславленого Биковця так і не пам'ятаю. Якось не було в ньому індивідуальності!, крім густих чорних брів.
З членів-жінок як же не запам'ятати прозаїка Олександру Сфеклу? Цілком оригінальний продукт громадянської війни. Жінка-солдат, груба у висловах, з матюком, що його вона вважала шиком. Мала вона дитину, яку назвала (ім'я рек) Олександрович Сфекла, а батька дитини не було й у згадці. В цей час, як я приїхала, вона зійшлась із Яковом Ковальчуком, невиразним плужанином, що переїхав із Києва. Не вийшла заміж, а саме зійшлася, бо "вийти заміж" то ж були "буржуазні забобони". Писала вона молдавською мовою, хоч говорила українською так само природно, як і я.
Не було тоді в Харкові Варвари Чередниченко, вона ж вийшла заміж у Осетію за якусь там партійну шишку. Я колись писала їй зливно щирі листи, бо щирости в мене переливалося через край, а не було куди її подіти. То як хто мені ласкаве слово скаже, я вже й вихлюпую свою щирість якнайщедріше. Тепер уже Варвара до мене писала. Писала ж завжди повчально й протегуюче, як старша. Я пробувала була читати її повісті для дітей — і не могла. Дуже вже повчально-нудні, зате були ідеологічно кришталево витримані. Це не допомагало читабельності.
От, дивно! Ніколи я не зустрічала тоді Наталі Забіли і Ан-тося Шмигельського. Як це так?
Зате дуже часто зустрічала Володимира Ґжицького. У "Плузі", у видавництві, в будинку ім. Блакитного, на вулиці. Член "Плуга", він надзвичайно виділявся серед усіх навколо своєю західно-європейською елеґанцією. Костюм лежав на ньому, як на моделі з вітрини, сорочка невідмінно білосніжна випрасувана, при шиї "метелик", обличчя дуже дбайливо виголене, зачіска на голові преакуратна, волосок до волоска, а ще й мав дуже делікатні, пропорційні риси лиця, якому надавав тону вміру вигнутий дугою ніс... щось польське, мадярське? Завжди привітна, люб'язна усмішка... але здалека. Абсолютно інший стиль, ніж у всіх місцевих. Навіть Панч не міг зрівнятися з Ґжицьким у виглаженості. Успіхи Ґжицького були великі й незаперечні. "Чорне озеро" вже вийшло і принесло йому все, про що міг мріяти письменник. Те, що він галичанин, надавало йому певної авреолі. Раз я бачила його і в радіостудії, — запросили його виступити з привітанням до своїх батьків, що жили у якомусь галицькому містечку.
Це ж був уже кінець 1931-го року, вже потворилися нові літературні організації, там опинилися колишні плужани. Тепер вони ставилися з погордою до своєї матірньої колиски. А хто тільки не перейшов через "Плуг"? Ось сьогодні Любов Дражев-ська каже, що й Микола Хвильовий там розгортав свої крила. Вона, як було їй 12 років, школяркою, бігала по всіх літературних вечорах. На літературній вечірці "Плуга" вона й чула, як Хвильовий читав свою новелю "Я", себто там вперше випробовував свої сили. Сосюра був членом "Плуга". Панч, Сен-ченко, Копиленко, Головко...
Ось Панч. Тепер він уже автор "Голубих ешелонів", член ВАПЛІТЕ, ходить по редакціях дуже загонисто-гордо у крилатому плащі, як англійській лорд, напускає на себе пиху, щоб поспіти в кар'єристичному гоні. Він уже тоді "ходив у мастіт-них" (тодішній дотеп), "котірувався" (теж; означало: "був в обігу, як монета, яку приймають", а не "вийшов з тиражу", як той, кого не хочуть друкувати). Я не дивую Панчеві. Він же, бідний, сам був петлюрівським офіцером і в бурхливих штормах, що бушували навколо, грібся якомога, хоч би навіть коштом обплювання того стягу, під яким він сам колись стояв. Але його самий тільки профіль, сама постава нагадували, що він — військовий, кадровик...
(Продовження на наступній сторінці)