Згорда ставився до "Плуга" й Усенко, теж колишній плужа-нин, тепер член ВУСППу. На моїх очах він посміявся з "Плуга" одного разу. То був якийсь з'їзд. На стінах і на стендах були виставлені світлини з поїздок і відряджень членів "Плуга", із виступів, де й сам він фігурував. Була там і книга вражінь. У тій книзі він написав: "Переглянувши творчу виставку членів "Плуга", я переконався, що плужани дуже добрі фотографи". Сам він, посередній поет, так і не зробився чимсь яскравішим за інші посередності, а тримається й досі завдяки партійному квиткові.
Рудого аж вогнистого Кириленка я зрідка бачила і ніколи не перетиналися наші шляхи, то й не здавався він мені ніким іншим, як активістом у літературі.
Тих, що об'єдналися у ВАПНІТЕ, я ніколи не бачила. Хвильового — може один раз десь на вулиці. І зовсім він не такий орлиний, як на портретах, крім дуже густих брів, зрослих на переніссі. Постать — миршава.
З інших... — Одного разу зустріла я Олену Журливу, що повернулася з еміграції. Саме тоді вийшла її книжка "Емігранти". Ще молода, але дуже "дамиста" жінка, з хмарою ясного штучнокучерявого волосся на голові. Але скоро її не стало. Я запитала раз наївно, чому її не видно, то Дукин з усміхом відповів: "Ісчезла в Голубом тумане". То був стиль з усього робити сміховинку, що запровадили ваплітяни в Літературному ярмарку і що дуже добре засвоїв наш Дукин. Взагалі ж, не забуваймо, що нам прищеплювалася зневага до емігрантів, хоч би й вчорашніх.
В кулуарах ДВУ зустрічала я давню знайому, Марію Пригару. Зустрілися ми по-приятельському, я довідалась, що вона має вже дитину. Більше я не питала, а воно само вияснилось згодом. Вона також брала рукописи на редакцію мови. Таку ж роботу мала й Оксана Іваненко, тоді ще не письменниця, бо що і де було тоді її друковане? Оксана Іваненко тоді трусилась за своє минуле: чоловік її був кадровий царський офіцер, хоч його вже давно десь не стало. Анкета її не була втішна...
А що то воно за Ланцуцький? Якийсь журналіст, що підходив під час обідів у Домі літератури, у прилеглих приміщеннях, і розмовляв. Це була рідкість, бо, як і всюди, ніхто не виявляв бажання поговорити, щось було в мене на лиці таке написане, що не викликало заохоти заходити зо мною в приятельство. І чого це я запросила цього Ланцуцького (чи Лан-цута?) до себе? Взагалі, чого це я здумала кликати до себе гостей, — тепер не можу зрозуміти. Щоб зреванжуватися за якесь пиво, чи може шукала ввійти якимсь боком у товариське життя?
Чомусь були самі чоловіки, — а їх жінки? Лавріненко без Люби, Ярмоленко, оцей Ланцуцький, що привів із собою ще якогось галичанина, мені невідомого. Цей незнаний мені галичанин весь час приспівував: "Ой, гуцуле, гуцулику, гуцулику, гуцку...". Лавріненко називав вінегрету "дохлими вітамінами" та часто згадував про "дегустацію" в гуманській агрошколі під час виробу вин...
Нічого змістовного в тій вечірці не було, а я думала — навпаки: зберуться інтелектуали, підуть цікаві розмови, а я слухатиму, — що я так обожнюю. Ні, попилися й нескладно співали. Ревли, а не співали. Як це прикро мені було, що знала тонку насолоду співу з Василиною, Тхорівським.
Ще незрозуміло було мені, чому Василь Минко нізащо не хотів приєднатися до товариства, а сидів же в сусідній кімнаті. Сам, Катя тоді поїхала до своїх у Ростов. Що воно таке? Це ж люди з того кола, що й він. Які були в нього причини руба відмежуватися?
У мене лишився жахливий осад від цієї моєї затії і я сказала собі, що більш ніколи ніяких збирань товариства робити не буду.
Після того вечора вже ніколи ні Ланцуцького, ні галичанина я не пам'ятаю, а Ярмоленко й Лавріненко, члени "Плуга", нема-нема та часом зустрінуться, поговоримо...
З
Це ще рання осінь. Ще стоїть гарна погода, як я бачу себе у відрядженні на Криворіжжі. Я і ще двоє зо мною. Сава Голо-ванівський і ще якийсь Степан Антонюк, я його раніше не бачила й про такого не чула. Мене завжди цікавило: чому Голованівський і Первомайський пристали до української літератури, коли було б пристойніше, якби вони були жидівськими письменниками. Зблизька Голованівський ажніяк не гонорився, не мав і неукраїнського акценту. Жидівський в ньому був тільки виточений тонкий профіль — віками, з покоління в покоління, плеканої породи, що не знає ні тяжкої фізичної праці, ні спеки, ні задубілих від морозу рук. Додатком до цього мого вражіння були його власні слова, що в нього удома не мешкання, а колекція мистецьких утворів: статуй, килимів, картин... Звідки? Невже все те придбане за гонорари, за його прецизні українські поезії?
Степан Антонюк зацікавив мене немало: зразок українського лицаря — з золотою левиною гривою і мужнім відкритим лицем, — переповненого біологічними оптимізмом-веселощами. Він весь час щось наспівував, жартував... Ту поїздку я пригадую, як щось веселе, бравурне і безжурне. Тоді я думала, що закохана, але це я думала не раз, коли зустрічала цікаву особистість, це було таке почуття піднесення й екстази. А ті "закохання" були лише колекцією типажу, моє письменницьке "я" раділо й не втомлювалося цікавитись. Так і тим разом. Чого він такий веселий, цей породистий Антонюк? Співає, але що? Російські романси. "Ти знаєш пам'ять і любов мою...". А оце? Що це?
Иолкі-палкі, лес ґустой, Ходіт папа халястой, Куда мама денется, Каґда папа женітся...
Співає він, імітуючи дитячу вимову, і зараз же пояснює: "Це моя маленька дочка так співає, як грається з ляльками".
І знов мені цікаво: чому це цю погань, замість української пісеньки, співає його дитина? Такий тут у Харкові стиль серед української інтелігенції? Чи дух часу? У нас такі діти виспівують "І шумить, і гуде"...
А може тому так мені було гостро весело й цікаво тоді, що їхали ми автом по криворізьких степах, вздовж червоної, як кров, ріки Кальміюса? Справді, річка ця видається кривавою, а то — забарвлення від залізної руди, що нею повні ці степи. Навколо міста Кривий Ріг насипано гори шлаку, звільненого від заліза. Увечорі тисячними вогнями розцвічена уся криворізька долина. Все це — шахти...
Дуже подобалось мені Криворіжжя, той настрій природи, ще з часів "Слова о полку Ігоревім"... Це ж тут десь, на ріці Каялі, була битва... Хотіла я писати нарис, та... завихрило, не до того зробилося.
Те, що відбулося відразу за видрукуванням перших "Листів...", із "заключним Косіоровим акордом" та статею Пили-пенка, було лише пікантною легенькою іграшкою. Я думала, що то був кінець. Ні, то була лише прелюдія.
Тепер попала я в Харків на велику розгру, в якій нічогісінько не розуміла. І не розуміла, чому в ній опинилась я.
Почалося з того, що став мене виїдати з радіомовлення якийсь комсомолисто-політкомісарського типу молодик, на прізвище Урюпін. Мої пояснення до музичних передач були незадовільні. Вірно, я ж не мала музичної освіти, але чому мені такі пояснення доручали? Чи не на те, щоб було за що викинути з праці? І Урюпін таки виїв, а товаришка Хмара, така колись привітна, не заступилася, вона вдала, що нічого не бачить. Мене звільнили.
За цим повернули з Головліту (себто цензури) "Листи із степової України" з негативною рецензією. Не друкувати. Підписала цю рецензію ота сама Барун, що колись закривала Київський університет і перетворювала його на ІНО.
Потім почався генеральний наступ, прокотилася серія статей і доповідей "про стан і завдання пролетарської літератури", де виявлялося всіма способами, що головним винуватцем незадовільного стану був Сергій Пилипенко, який пригрів під своїм широким кожухом куркульських письменників, таких, як Докія Гуменна, його вихованка, і інших (перелік).
Коли мені сказали, що в газеті "Комсомольська правда" є стаття під заголовком "Ех, Докіє Гуменна, куди котишся", я вже була така приголомшена й розчавлена, що просто не мала сили такого читати. Та й не тільки читати, — піти пошукати її, дістати. Так і не маю тієї статті. Мій психічний стан, що був трохи устабілізувався на вищому регістрі із зміною вражінь та заповненням підходящою працею (редакція мови), — почав знов катастрофічно котитися вниз. Я сама те бачила, бо чого ж би то я пішла до лікарні, у психіятричний відділ?
(Продовження на наступній сторінці)