Як бачите, Косинка однакової думки з поважним Донцовим. Тільки Донцов уважає, що в нас уже народжується багатир-"націоналіст", а Косинка проливає сльози з приводу того, що цього, на жаль, нема. Як бачите, Донцов не самотній, йому співчувають деякі групи й верстви нашої української інтелігенції... Твердження, що для зростання нації (по-нашому — робітників і селян) для розвитку культури, національної культури, потрібне пригнічення інших націй, є наскрізь буржуазне, імперіялістичне...
Є далі, але перерву тут. Так Косіор, генсек компартії й правитель України, 1928-го року назвав усе своїми іменами: наскрізь буржуазна й імперіялістична вся практика совєтської Росії. 50 років висмоктує вона з пригнічених націй все, щоб розвивати свою культуру та присвоювати досягнення окремих націй собі. Тільки, замість терміну "буржуазна", поставити: "державно-капіталістична".
Щождо Косинки, то кінчає, Косіор так:
Я вже казав, що шовіністичні настрої мають певні клясові основи. Ці настрої прекрасно відбиває частина інтелігенції, що є плоть від плоті нашого українського куркуля, який серед куркулів інших республік Радянського Союзу є найактивніший, найграмотніший. Одні відверто, другі приховано солідаризуються з націоналістичними елементами, що сидять закордоном і мріють про владу буржуазії на Україні, про буржуазну культуру.
Пролетарська правда, 9 січня 1929.
А якраз Косинка — плоть під плоті бідняцьких верств села, підлітком батрачив, ходив працювати на бурякові плянтації...
Як на те, убраний тоді був Косинка в новий костюм тютюнового кольору. Пошепки казали, що цей костюм — закордонного походження, Косинка дістає пакунки з-за кордону. Ре-чевий доказ налице!
Не знаю, як інші, а я була в невіданні, що ця промова Косіора — далекий приціл, скерований на українську інтелігенцію, який влучить не зараз ще, а через кілька років...
23
Звичайно, я того не розуміла тоді, передо мною стояли факти. Батьки — "куркулі", а в дійсності двоє стероризованих, безпритульних старих людей, вивласнені з усього і поставлені в стан жебраків. Я балянсую на тонкій павутині без виглядів на твердий ґрунт. Ні вчителька, ні робітниця з мене не виходить. Особисте теж бідне, особливо влітку, як наступає київська мрійність і посилюється відчуття, що нема таких людей, як я хочу. Навіть Василина вже стала чужа. Навіть Мирецький мені не підходив... Зрідка й заглядав...
Тому я раділа й оживала, коли була змога десь знов їхати. Минулого літа я була в близьких сільсько-господарських артілях на Київщині, Житомирщині та Вінниччині, а тепер усміхається мені на ціле літо поїхати в радгосп.
Радгоспів я ще не бачила. Але тоді вже чула від селян, що вони воліли б бути робітниками в радгоспах, ніж бути колгоспниками в с/г артілях. На це їм відповідала влада: мовляв, ви хитрі, хочете на готовеньке, а ви своїми силами збудуйте так, щоб державі хліб здати та ще й собі напрацювати. То цікаво ж подивитися, яка психологія в того сільсько-господарського робітника, що працює в радгоспі.
Відрядження моє було (за посередництвом "Плуга") від Нар-комзему, отже й солідно підкріплене грішми, щось 130 чи що карбованців мені прислали. їхати — до радгоспу "Червоний Перекоп". Це біля знаменитого заповідника Асканія Нова. Та першого ж дня мого туди приїзду мене начисто обікрали. Відразу після мого зареєстрування в канцелярії господарі повели споглядати якесь спортивне змагання, та й не помітила я, як у мене з непромокального плаща зник гаманець із документами та грішми. Нема навіть за що повернутися додому! Добре, що я показала відрядження перед злодійством і зареєструвалася. Тепер що робити? І вихід знайшовся. Найняв мене радгосп на працю і ще й неабияку, модерну.
Саме були жнива і на комбайні не вистачало робочої сили. Крім комбайнера, на комбайні треба ще обліковця, що записує, скільки зерна набирається в кіш та скільки випорожняється з коша, як комбайн приходить до зернопункту. На пункті стоять вантажні автомашини, в комбайні відчиняється люк і зерно висипається в короб автомашини, а обліковець записує, скільки, користаючись метром, що є в коші. Праця нескладна, а все ж потребує письменної людини.
Оце всі жнива я й прожила просто в полі, у вагончику, разом із другою дівчиною-обліковцем, практиканткою сільськогосподарського технікуму. Вона спала на нижчій полиці вагончика, а я на вищій. В час праці ми була на різних комбайнах, але в неділю та інший вільний час ми читали. Вона мала з собою багато книжок, особливо її одновірця, Шолом-Алейхема в російському перекладі. Одного разу вона дуже образилась на мене за те, що я, прочитавши якийсь великий роман Шолом-Алейхема, після останньої сторінки взялася за другу книжку. Я повинна була відкласти книжку і довго думати над змістом, переживати вражіння, — бо я ж читала з захопленням... Прищемила цим її національне почуття. Але дівчина була невредна, товариська, інтелігентна, хоч чого вона в сільсько-господарську справу залізла, — не знаю.
В тому вагончику, у степу безкрайому, серед стиглих хлібів вдень було жарко, але скільки ж повітря! Розкіш! їли ми дуже злиденно, просто голодували, бо обідали так само, як і робітники, бідним кандьором в їдальні. Більш нічого не було. Але був хліб і то — чудовий, такий, що я його трощила самий, вдовольняючи на степовому повітрі постійний голод. Не зважаючи на таке упослідження шлункових забаганок, було мені весело, цікаво, все подобалось, бо небувало й незвично. Це ж я на комбайні працюю! Ці комбайни у безкрайому степу, серед простирал хвиль-збіжжя, пливуть як кораблі, виблискуючи металевими частинами на сонці, подібні на велетенських лебедів. І я — на одному з них.
Оце там, у радгоспі "Червоний Парекоп", що мав сто тисяч гектарів, я й надивилась тих картин, які описані в повісті "Кампанія". Там прийшло мені на думку порівняння процесу переорювання цілих сіл у Америці, як описує Стейнбек у романі "Ґрона гніву", із тим, що являлось очам на просторах радгоспу.
"Картина руїни цілих селищ та хуторів лякала". Цілі села тракторами звалили й заорали, тільки там і сям бовваніли самотні чорні димарі хат. "Здавалося, пройшла цим краєм згубна війна, набоями з літака поваляла села, газами отруйними винищила людей, так мертво визирає краєвид". Це я цитую із повісти "Кампанія" (ст. 21, ЛіМ, 1931). Яка ж ріжниця між капіталістичною Америкою і соціялістичним СРСР? Думка про державний капіталізм, що я колись висловила була Пилипенкові, підтверджувалась наочно.
Була я й у Асканії Нова, творові цього ж самого магната Фальц-Фейна, що й база, на якій утворилась центральна дільниця радгоспу. Коли дуже захвалюють щось, то потім воно мене так не вражає. Не так, як несподіванка. Так і з цією перлиною степу. На мене особливого вражіння не справила. Бачила там дикі табуни, незорані степи, тільки не такі то вже високі трави, а головне — дуже хотілося води й ніде не було, аж ось штучний гай, там напилася...
І так наповнена здоров'ям та вражіннями, повернулась я до Києва. В перші дні на Миколаївській зустріла Якова Мирець-кого. Він аж відсахнувся, побачивши мене, спочатку не впізнавши. Чи це я? Сказав мені "приємність", — я розтовстіла до непристойности! Це — на степовому повітрі і самому хлібові! Правда, київське життя скоро все те спустило, лякатися не було чого. Та й не дуже я переживала цю опінію Яші, — гарного, але далекого друга.
Слідом за цим я зопалу й не розгублюючи вражінь написала повість "Кампанія" (вже не нариси). І послала Пилипенкові. С. Пилипенко відразу узяв до друку окремою книжкою, а я дістала небувалий гонорар: тисячу карбованців.
Саме тоді закладалося будівництво житлової кооперативи "Роліт" ("Робітник літератури") на розі Фундукліївської й Пи-рогівської. То хто внесе тепер пая, дістане мешкання в цім домі. Новоселецький радить внести ці 1000 карбованців у кооперативу "Роліт", як пай. А мені ж так треба мешкання! Десь же треба батьків притулити! Мама за все життя наробилася, — хай хоч на старість спочине... Мама мені буде моїм літературним редактором із її непомильним відчуттям мови. А тато... Скільки можна прожити в тій розвальосі-сторожівці? Ні, треба послухати поради.
Я й переписала цей гонорар на конто "Роліту". В пляні будинку мені було призначене на третьому поверсі трьохкім-натне мешкання.
Тоді саме Київ переживав застій і все глибше поринав у провінційне життя. Ніякої індустрії в Києві не розвивали, ніяких будівництв. Що почато до війни, — заростало травою і ліском, як от у моєму сусідстві на Левашівській. Пояснювали це тим, що Київ — осідок реакційної дрібнобуржуазної стихії, а от Харків — повний динамізму і нових революційних сил. Інше пояснення: Київ дуже близько до кордону і тому нема потреби розвивати тут індустрію.
(Продовження на наступній сторінці)