Прокинувся од теплої, м'якої руки сестри. Вона приклала її до мого чола й ласково всміхнулася. Від неї віяло свіжим ранком, пахучим милом і ласкою.
— А спати довго не можна.— В неї теж, як у Тамари, збіглися докупи брови, і в куточках губ жевріла усмішка. В мене дзвеніло в голові, вона була важка, і не хотілося вставати.
— Ну?
— Вставати?
— Ну да, снідати треба, йти гуляти, там уже давно гостя чекає.
— На мене?
— Ну да.
Я зразу встав. У палаті було сонячно. Мені стало весело. Випив ліки, поснідав, і в сад. В саду сиділа Тамара й малювала. Вона мене не бачила. Я тихенько з-заду підійшов і погладив рукою косу. Вона схопилася, труснула своєю косою і крикнула.
— Как ти меня іспугал, Петро.—Потім усміхнулася. Потім подивилась у бік", і лице її стало серйозне.
— Ти знаєш? Льоля на меня сердітся... Ти, говоріт, дура. Он ніщій, зачем ти к нему ходиш. — Тамара задивилася в землю. Я не знав, що робити.
Мені було боляче, що я "ніщій". І побоювався, що Тамара перестане до мене ходити. Потім я журно спитав:
— Це ти вже мабуть не прийдеш?
— Я? Нет, я пріду. Петро, нарісуй мнє вот етот рісунок— показала листівку: сидить дівчинка й до грудей тисне кицьку. Перемалював. Тамара бере малюнка й устає на ноги.
— Знаєш, Петро, я на мінутку уйду. У меня єсть дело. Ти, конечно, меня подождьош? Да, Пєтро? — Вона казала так, ніби їй не вірилось, що я чекатиму.
— Звичайно, підіжду, а як же? І вона побігла.
Через "мінутку" її не було. Не було й до вечора, і на другий день, і на третій. Вийду до огорожі дивлюсь-дивлюсь на вулицю — прірва. Гляну на водограй — сумно. Гадюка так само одноманітно бризкається водою, а мені холодно од її вогкого, чорного блиску.
Одного разу сестра взяла мене обома руками за підборіддя, схилила свою голову трохи набік і сказала:
— Ну, молодець, додому?— Я розгублено збирався. На дворі на мене чекав батько.
— Підемо, синку, помаленьку. Дорога рівненька. Погода гарна. Оце ось штанці тобі, сорочечка...
— А це вам гостинець.— Я дав батькові його соточку. Його очі засміялися.
Ну, й сукин же син, — сказав мені люб'язно і вихилив соточку. Потім він допоміг мені передягтись, а тоді "помаленьку" пішли пішки міряти 20 верстов.
VI
Туго врослася економія Кереївського в землю новенькими будинками вкритими черепицею, заводами під залізним зеленим дахом, довгими хлівами, низенькими хатками, вкритими давньою соломою, що вже взялася зеленим жабуринням, і нарешті ліс. Ліс густо стелився по балці, а будівлі розсипались на вигоні і здалека скидалися на маленьке місто, підперезане високим глиняним парканом.
Увійшли ми з батьком у низеньку тісну хату, соломою вкриту. В хаті мати тільки що долівку вимазала й пахло кінськими кізяками. Долівку потрушено травою. Долівка крива, як і стеля й стіни, завішані іконами та рушниками. В сінях дві діжки дерев'яні з водою. Одна наша, друга чабанова, що живе з нами через сіни. Увійшов я з батьком у хату, кинув на ліжко картуза і... став у ній жити.
Мати мене зразу "оприділила". Якась поміч буде. Та он у чабана дев'ять душ дітей і всі служать у економії... Троє овець глядять. Став і я овець глядіти. Сила овець у економії. Як виженемо, було, а вони всю вулицю всіють. Наче цією вуличкою, шо тоне в багні повз нашу хату, кудлатий, чорний величезний кожух сунеться. За маєтком кожух розривається на шматки, і за цими шматками доводиться бігати.
Увечорі кожух зшивається докупи й сунеться прямо до кошари.
Пливуть мої дні, мов корабель у широкому морі, шо збився з дороги й вибився з сил. Пливуть мої дні вівцями пройнялися. Їм на чорній кухні з робочими. Швидкий був я. Найскоріше було галушку піймаю, або кістку з мозком. А вечори в гурті в казармі проводжу.
Велика довга казарма з поликами по обидва боки. Власне, по одному довгому спільному полику по обидва боки. З одного боку сплять хлопці, з другого дівчата. Блимає каганець у цій казармі. Цього світла не вистачає на цю казарму. Ледве кого бачиш у цій сіро-жовтій імлі, що повна диму, матюків, пісень. Балалайка бринчить, рипить гармонія, пищать дівчата, регіт, жарти.
На перший раз ця казарма нагадала мені довгий льох, куди з каганцем у руці на метлі в'їхала баба Яга і вдивляється, що тут робиться. На другий раз мені здалось, що тут розпуста обнімається з горем. А потім усе це мені подобалось, і я звик до казарми. Мене до неї тягло, вабило, і я пройнявся її настроєм, думами і звичаями.
Приходжу пізно з казарми, вкриваюся з головою, одриваюся од ліжка й лину...
Я знову в лікарні; в валах пасу телят; рубаю з батьком дрова; а потім повертаюся до економії і облітаю ввесь маєток. Я лечу вузенькими вуличками, що тонуть у багні, над душними низенькими хатками, що зацвіли од давності зеленим мохом, лечу над довгими хлівами, через заводи й зупиняюсь біля білих будинків із жовтими дверима, де живе пан. Як я його ненавиджу! Він тут собі спить, а оце все глядить, береже мій батько. Біля оцих жовтих дверей стояли мої брати Федько й Митька. Вийшов пан з золотим ланцюжком через усі груди: розмахував своєю рукою в золотих перстнях і ляскав долонею по лиці братів. Кричав, що розщитає, і зупинився на тому, що звелів прикажчикові випороти братів нагаєм... Я відчиняю жовті двері і входжу в панські покої. Кидаюся з ножем на пана й ріжу його. Ріжу на шматки. А коли засипаю знов мені це саме сниться.
Вранці за маєток жену вівці. Пан їде на фаетоні, і я чемно скидаю з голови свого пошарпаного картуза.
Ой, багато є в житті чогось дивного, далекого. А хочеться все взнати. В житті є і щось таке хороше, чого ніяк не зловиш, не побачиш. А воно, і безумовно, є. Тільки воно далеко-далеко. Туди ніколи не дійти, ніколи. Ех, як хочеться мені піти у ту далину.
На "павучку" паничі їдуть. Вони стрункі такі, на грудях золоті ґудзики, ще й на картузі щось золоте блищить. Веселі, червонощокі. Кудись далеко їдуть. Порівнялися зі мною, я зняв картуза, а вони стали. Один махнув мені пальцем, я підійшов.
— Ну, как рісованіє?
— Та... Так, рисую,— мну картуза в руці.
— Это твой рісунок?—Дивлюсь — малюнок мій:— пасуться вівці, а їх береже мій приятель.
— Це я малював,— кажу.
— Молодец,— сказав бас. — Я ти відєл, как художнікі рісуют?
— Ні.
— Я хочешь відєть?
— Звичайно, хочу...— Тоді один пошепки мені сказав:
— Сегодня ночью жді нас у себя на завалєнкє. Слишиш?
— Чую.
— І нікому ні слова. Вийді і сіді. Понімаєш?
— Я якже.
— Ну, вот, жді.— Поїхали.
Вночі сиджу, чекаю. Що ж воно буде? Цікаво. Боюся. Дивлюсь — їдуть дві тіні. Придивляюся — паничі. Підходжу, до них.
— Пойдьом.— Пішли. Я темно, хоч око виколи. Тихо. Я цю нічну тишу розрізують згуки дерев'яної калатушки. Це батько дає знати, що він є: бережіться його, бійтеся, він тут. Кар кар! Кар-кар! Підходимо то кашари, і батько сюди йде. В нього, крім палиці, нічого нема. Боїться, певне. Він нас не бачить.
— Слишиш, беги к отцу і скажі, что вори на конюшню пошлі. (Конюшня далеко на протилеж* ному боці якономії).— Да смотрі, нє заікнісь, что ми здесь. Ти, мол, ідьош із казарми і відєл, как оні дверь ломают.
Іду до батька. Калатушка постукує. Моторошно.
— Хто там?— Ще кийком потягне, не пізнає, думаю.
— Це... я, та... тату. Це я,— шепочу.
— А що, синок? Чого це ти?
— Вори. Ідіть на конюшню. Я йду з казарми і бачу — двері ламають.— Побіг, бідний, шкода мені його стало. Дивлюсь паничі комору одчиняють. Підвода під'їжджає. Беруть борошно й їдуть. Комору зачиняють.
— Ну, іді домой. Да нікому ні звука. Слишиш?
— Чую. Я нікому.
— Ну, вот. Завтра повєзьом тєбя картіни смотреть. Увідіш, как художнікі рісуют.
А вранці батько питає:
— Так ти мене, синку, підманив?
— Я? Ні.
— Обманюєш. Там усе гаразд...
— Та щось ходило. І наче стукало.
— Та то тобі, синку, певно, здалося.
— Може.— Батько на полику вкладається спати, а я жену пасти вівці. Увечорі жену назад, дивлюсь— біля нашої хати стоїть фаетон: паничі.
— Ну, собірайся поєдім картінкі смотреть.. На вот — оденься.— Кинули мені зношені штани й піджачину з меншого панича. Вийшов батько. Радий. Очі блищать. Паничі такі добрі. Мати місця собі не знайде: паничі аж у двір приїхали.
— Їдь, синку, та й нам розкажеш, — каже батько.
— Хорошо рісуєт. Нужно его втягівать в ето дело,— сказав бас до батька.
— Да-а. Отож я вам показував.
Я вліз у фаетона, і коні рушили. Робочі повиходили з хат. Дивуються. Чабан і чабаниха із заздрощів навіть не вийшли, тільки, в вікно дивляться.
Їхали швидко, легко. І я подумав: так можна далеко, поїхати. І хотілось їхати далеко та тільки приїхали в місто, біля будинку з червоним ліхтарцем коні стали.
Конюх ляснув батогом у повітрі й повернув фаетона назад, а я з паничами увійшов у двері, над якими маячив червоний ліхтар.
(Продовження на наступній сторінці)