— Тринадцятий, — відповіла сестра, даючи мені нюхати нашатирного спирту.
— Ну, як голова?—питає сестра.
— Легше. — Я став прислухатися до хорого, що впер окуляри з золотим ободочком у газети й голосно усім читав. Я дещо вловив:
"Возле станції Шестаковкі... Пьотр Мєльніков, 12-лєтній мальчик бросілся под поезд. Прічини не установлєни..."
На мене всі глянули.
— Це про тебе, — каже мені сестра. Той, що читав, поклав газету на своє ліжко й через верх своїх окулярів глянув на мене, роззявивши рота.
— Что ж тєбя побуділо бросіться под поезд? — спитав він мене-
— Не питайте його, — сказала сестра.—Лікар не велить розпитувати.
Вона поклала мені під паху градусника й вийшла. Я повів очима по палаті. Мені було легко. Голубуватий колір стін, вікон, нерешті шматки синього неба, веселе, світле проміння сонця, що рівно лежало на підлозі й непомітно росло, все це підносило мій настрій. Я чомусь усміхнувся очам, що з зацікавленням дивились на мене з довгих сірих халатів. Очі не слухались сестри, вони один поперед одного почали сипати мені запитання:
— Як же я попав під потяга? Не знаю. Чи правда, що я під потяга ліг сам? Ні, я сам не лягав. А як же? Може я спав? Може я якось мимоволі! Хто-зна. Мабуть упав, мабуть біг... Може біг та зачепився за рейку, а тут потяг? Мабуть біг і зачинився за рейку, хто зна...
З тим, що не знаю, і край. Мені було ніяково казати, що я під потяга ліг сам. Очі в мене нічого не допиталися. Причепурили свої ліжка, повкутувалися в довгі сірі халати й пішли гулять. Сестра увійшла, взяла в мене градусника, подивилася й приклала мені до голови долоню:
— Не знаєш, чого ґави розкричалися? — спитала сестра між іншим.
— Що? — Я не зрозумів, до чого це.
— Ґави, ґави, кажу, кричать. Не знаєш, чого вони розкричались?
— Ґави?
— Ну да.
— Кричать?
— Кричать ґави.
— А чого вони кричать? — питаю.
— Я хто-зна. Я ж у тебе питаю, а ти не знаєш?— вона усміхнулась.
— Мабуть сніг буде, — кажу. Вона голосно засміялась, потім дала мені якихось ліків.
— Пий-пий... Отак... Не кривись... Ще-ще... До кінця. Так. Молодець. Тепер тобі буде добре.
І мені згадався батько, як давав мені горілки: "Пий-пий, синку. Отак... Оселедця... Хліб... Так. Тепер тобі буде весело". І мені було весело. Складав дрова, а на подвір'ї Льоля.
Сестра вийшла, мені зробилось трохи сумно. Вона була дуже лагідна, ласкава, і мені було приємно, коли вона зі мною розмовляє.
Мені кольнуло в боку. Я крикнув, і вона ввійшла.
— Що таке, голубе? —
— В боку коле.
— В боку коле, бідний. — Вона взяла мою руку двома пальцями й замислилась, наче чогось чекала.
— Ти заснув би, — обізвалась вона,— завтра перев'язочку зробимо.—Вона легенько кладе мою руку під ковдру, збирається йти. Мені хочеться, щоб вона сиділа біля мене. От, якби вона була моєю матір'ю!..
— Вже мабуть не кричать ґави?—кажу.
— Кричать, кричать, — сказала вона, і пішла. Потім я трохи "подумав" і заснув.
Другого дня була мряка. Мені дуже "крутило" руку. Я потів, млів і лаявся. Сестра мене тримала.
— Я-я-я-й, де ж це ти так навчився? Не можна ж так... — Та я не слухав її, злився на всіх, найбільше попадало хазяїнові, в якого я позбувся руки.
Сестра клала мені до голови гумову подушку, казала багато лагідних слів, але мені від цього було не легше. В руці щось крутило Гвинтом, викручувало кістку, трощило, рвало, пекло вогнем. Я кричав. Сестра дала мені щось випити, і згодом я заснув.
І завжди, коли була вогка погода, мене визволяв сон. Я сни в мене були чудові. Завжди сниться мені, що я з двома руками. Ліплю. Малюю і не ві сні. Сестра дала мені олівця й паперу. Доктор у білому, з бородою немов із смоли, в окулярах, що лежать на носі, як велосипед, узяв мої малюнки в руки, повертів, повертів, віддав і сказав, що з мене люди будуть. Чого мені журитися? Я повірив докторові.
Лежу собі й малюю. Відчиняються двері Входить голова більша за тіло, в десятьох теплих хустках — зажурена мати. її ведуть брат Федька й сестра Наташа.
Мати ще з дверей галаснула.
— Дитино!.,
Мені зразу згадалася рука, і моє лице потонуло в сльозах. Наташа схлипнула, а Федька злився і гнівно матері сказав:
— Ви його не розстроюйте... Йому й так боляче. Але мати не слухала.
— Якби ж... Якби ж я знала — що ти собі наробив? Та це ж ти каліка навіки!
Федька на неї люто подивився. Мати трохи заспокоїлась, а тоді теж питала:
— Багацько ж, дитино моя, руки нема?
— Ось отак, — я показав вище ліктя. Вона журно похитала головою:
— Це ж тобі, сину, не минути торби. Ні хазяйнувати, ні в заводі, ні до чого. — Мати безнадійно й скептично махнула рукою:
— Уже з нашим достатком... з одним крилом не полетіти.
— Чого там не полетіти?.. Навчиться грамоти,— каже Федько, — писарем буде. Мало є таких, що й без ноги, або без руки, і живуть.
Федька перебила Наташка:
— Я як же ти попав під поїзд? —-Я почав якось оповідати, уявив собі всю подію, мені зробилося млосно, а потім знову мене не стало.
Коли я опам'ятався, то біля мене вже нікого не було.
Я через кілька днів до мене завітав ще один гість. Лежу собі, малюю. Чую за дверима гомін:
— Пйотр Мєльніков де тут? — Батьків голос!
— Ось тут, сюди, — голос сестри жалібниці. Відчиняються двері — входить з вузликом. Лице покривлене, бліде. Од носа до бороди великі рівчаки, чоло густо в складках. Сів біля мене й тихо:
— Драстуй... — У мене затрусилися губи. Батькові вії швидко забігали, а сльози по бороді кап-кап.
— Не плач, — каже, — а сам плаче — і... з однією рукою люди бувають.
Я втер сльози.
— Я показував, — продовжує батько, — твої статуйки прикажчикові, то він казав, що ти одарьоний. Я як рука, синку, крутить?
— Крутить...
— На оце. — Дав соточку. — Та заховай. Як буде крутить, ковтни і заховай. Та гляди, щоб не побачили. Я це на ось бубличка, калачика, вишеньки. Та виздоровляй. Як виздоровієш, коло економії школа є. Я сторожую в Кереївського. Навчишся грамоти, будеш за прикажчика.
Чоловік в окулярах із золитим ободочком шелестів газетою і дивився на нас через верх своїх окулярів. Він чув нашу розмову.
— Он у вас вєліколєпно рісуєт, — сказав він батькові.— Єму би нє мешало в художественную школу...— Батько прояснів.
— Він — і ліпить. Як зробить що з глини, так ну вам — живе.
— Вот відітє— і скульптор. В общем — нє унивай, Петро, учиться нужно обязательно. — І коли батькові сказали, що побачення "кончене", мені зробилось важко.
— Ну, синку, до свіданія. — Вії ще забігали й чорні, маслинні очі налилися срібною водою. Я знову лишився один. У палаті вже передивився все. Всі куточки, всі речі у вікні, всі дерева, навіть листочки, відтінки дерев. Все це врізалося в пам'яті, зафіксувалося навіки. Я з радістю чекаю того часу, коли мені можна буде ходити гуляти. Щоранку довгі сірі халати ворушаться біля своїх голубих ліжок, а тоді йдуть на прогулку. Я лишаюся один, і мені нудно. Уже ніхто до мене не ходить. Коли б батькові ближче. А то двадцять верстов. Та й служба ж, ніяк. Дні поволі сунуться, наче сірі воли, що везуть щось важке у далеку дорогу, риплять ярмами, гарбами, і тоскно хилитають своїми шиями.
Сьогодні до мене прийшов доктор. Вийняв з бокової кешеньки свого велосипеда, почепив на носа і взяв двома пальцями мою руку.
— Ну, як живемо, молодець? — Я мовчки усміхнувся.
— Гулять дуже хоче, — сказала сестра, зазирнувши докторові в вічі. Докторова чорна борода поважно повернулась до сестри:
— Покажіть листок. — Сестра дала йому папірця що висів у мене в ногах. Вона в ньому щодня черкає олівцем після того, як виймає в мене з-під пахи градусника.
Доктор на мене чогось навівав якийсь острах. Кожен його рух, слово лякало мене. Його присутність нагадує мені перев'язочну. Мій бинт прилипає до рани, його одривають, і мені нестерпно боляче. Доктор завжди щось рішуче наказував сестрі. Сам був безжалісний, але в суворих очах, за шклом чорним, туманом жевріла ласка. Він щось наказав сестрі, обійшов з нею хворих, а згодом сестра приходить до мене. Виймає з металевої скриньки голку, натирає мені руку спиртом.
— Одвернись. — Я одвернувся.
— А-а-а-а-й!
— Нічого, нічого, дурненький. — Потім помазала руку жовтим.
— Ось тепер буде хороше.
І мені з кожним днем було краще. Сьогодні мене вже піднесли до вікна. На дворі сонячно, світло. О, скільки світла на дворі! Воно вбирає в себе ввесь тепло-зелений колір дерева й робить виразні легенькі тіні... А сірі довгі халати: одні ходять, як неприкаянні, другі сидять на зелених лавочках, треті визирають через залізну ґратову горожу. За горожею людей багато. Ходять то сюди, то туди. Візники торохтять, ляскають батогами... От коли б мене пустили.
Та мене пустили не скоро. Як не кололо в боку, як міґ уже сам ходити, Доктор оглянув мене всього і сказав:
(Продовження на наступній сторінці)