— А только, голубчік, не занімайся вот етімі глупостямі. — Вона подала мені вірша, що я послав до Льолі.
Мене ніби хтось ударив чимсь важким по голові. Я почував себе, як перед розстрілом. Мені хотілось плакати. На мойому вірші синім олівцем написано: "мілая тьотя, смотрі, чем занімаєтся твой любімий воспітаннік. Любящая тебя Льоля"—Я зиркнув на стіл і побачив Льоліного портрета. Великий такий, розкішний портрет. Як я зразу цього не помітив?
— Не смущайся, Петро. Ти, конечно не будеш больше етого делать, да?
— Ні.
— Конечно. Для твоего возраста ето не красіво. Ти єщо рєбьонок. Тебе не об етом надо думать. Ти уже посвежел на ліцє, пріободрілся. Ето очень важно. Ти с каждим дньом растьош.
Хтось постукав у двері.
— Можно!
Входить Льоля. Мене затрусило. Льоля мене наче й не помітила. Червонощока, соромлива підійшла до Лариси Федоровни, поцілувала її в щоку, почепилась на шию і щось шепоче. На мене й не дивиться.
— Дєті, надо ізбєгать ссор, нєпріятностєй. Ето, Петро,— звернулась до мене, — моя племянніца, очень умная, серйозная девочка, прілєжная учені-ца,—вона лагідно повела рукою по шовковій Льоліній косі.—А ето,—показала Льолі на мене,—-наша будущая знамєнітость, поет і художнік. Отнинє ви будьте, как дєті. Петро уже не будет пісать глупостей. Он пішет стіхі нє дурно, но такіх уже пісать нє будет. Помірітєсь, дєті. — Льоля неохоче простягла мені руку. Перший раз я тримаю цю руку в своїй руці. Тепла, м'яка, хотілось довго тримати цю руку, не випускати. Але Льоля наче тільки доторкнулась своєю рукою до моєї.
— Вот в шахмати поіграйтє, дєті. А я посмотрю. Льоля довго вагалась, не хотіла, нарешті сіла, горда й поважна. Обіперлася на лікті, заховавши щочки в долоні, а густі вії накрили очі, наче вона спала. Вона думала. Вона довго думала над кожним ходом, я ходив, не думаючи, механічно, більше дивився на Льолю. Я вже віддав свого коня. Так якось підставив під її пішака. Вона трохи подумала, чи це не "ловушка", потім усміхнулася й прибрала мого коня. Вона усміхнулась. Вона була рада. Я їй зробив радість. Я радий за це. Я віддаю їй навмисно слона. Вії Льоліни підіймаються, й на мене глянули сивенькі котики її очей. Сивенькі котики повернулись до Лариси Федоровни.
— Какой он разсєяний, — сказала Льоля.
— Двє фігури?—здивувалась Лариса Федоровна.
— Да. Сивенькі котики закриваються віями. Льоля думає. їй тепер слід думати. Мені не подобалось слово "разсєянний", крім цього, сидить Лариса Федоровна. Я вперто став удивлятися в гру. Беру пішаком, припираю Льоліного ферзя і йому нема виходу. Вона довго думає. Вона мені ще більше подобається в такій позі. Вона ніби відчула це. Взяла, перекинула свою косу через плече на груди і вдумливо вертить пальчиками голубого банта, ще пильніше вдивляється в гру. Я забираю ферзя.
Далі забираю ладдю, потім коня. Льоля нервується. Я припираю в куток короля. Оголошую шаха. Я бачу, що Льоля злиться. Мені стало її шкода, мені хочеться полегшити її становище, але тут же сидить Лариса Федоровна, крім того, слово "разсєянний" так в'їлося мені в голову, що я вперто вдивляюся в гру і третім ходом роблю мат. Після цього мені знов стало шкода Льолі. Я навіть байдуже думав про слово "разсєянний". Другу партію Льолі здаю навмисно, щоб зробити їй приємність. Реванша вона грати не схотіла.
— І коли ж реванш?—питаю.
— Нікогда.
— Ну, Льолінька, нельзя же так грубо. Ви іграєтє одінаково, — сказала Лариса Федоровна.
А в мойому мозку зафіксувалось "нікогда". Льоля підходить до Лариси Федоровни, що одиноко сидить у свойому кріслі, обіймає її за шию й цілує у пухкеньку щоку, а я ховаю подарунок "на прожиття сім'і" і йду додому.
Мені йти години дві. Але це зовсім близько. Я навіть хотів би, щоб мені йти далі. Я люблю, йдучи, думати. За ці дві години я можу щось чудове вигадати. Поритись добре в мозку й вигадати. Власне, чого мені в свойому мозку ритися. Я ось іду, а думки самі лізуть у голову. Я тільки ладненько вишукую яка. краща. Ось наче зняв свого черепа, як розчинив якусь скриньку, взяв з неї повні пригорщі якогось скарбу й перегортаю його, передуваю, здуваю, що легше, не так потрібне й лишаю що найкраще, найдорожче.
Сьогодні мені вночі є про що думати.
VIII
Я вдивляюся в дзеркало й думаю, чого Льоля так нехтує мною? Лице в мене свіже, прозоре. Правильні риси обличчя. Навіть напівголубі очі, а русявого чуба лагідно зачісано на бік.
Ото тільки, що руки нема. І я, соромлячись, ховаю порожній рукав за пояса. Та ж рука — дрібниця. Мені Лариса Федоровна дала книжку "Калека, не сдавайся". В ній пише однорукий письменник, як він наловчився обходитися без однієї руки. Як йому легко жилось і з однією рукою, як його шанували, любили. Який він був щасливий та потрібний усім.
Або однорукий граф Зіччі, як він чудово пристосувався до життя.. А Льоля нехтує мною.
Я її часто бачу за огорожею в Реальній комерційній школі. Частенько заходить у "дитячий очаг". Ні на кого не дивиться, розмовляє тільки з Ларисою Федоровною.
І чого вона мені так подобається? І чого я про неї так багато думаю? Вона, як промінець, блисне, мені зробиться тепло, потім зникне — знову холодно.
Ось зараз художня виставка в "дитячому очазі". На виставку зійшлися матері дітей і гості Лариси Федоровни. Льоля з матір'ю прийшла. Та дама в чорному з віялом, що я бачив колись на проводах.
Всі стіни рисувальної були завішані малюнками.
Гості оглядали малюнки й дивилися на мене. їм Лариса Федоровна щось про мене говорила. Згодом Лариса Федоровна оголосила мені першу премію. Зашуміли оплески. Лариса Федоровна сказала про мене кілька слів. Ага! Ось коли, думаю, Льоля побачить, хто я. Я наче й не чув усього цього, нічого, пильно вдивлявся в Льолю. А вона зміряла мене очима з ніг до голови й гордо одвернулась навіть од моїх малюнків.
Я одержав чудову бібліотеку й грошей на утримання сім'ї. Льоліна мати подарувала мені золотого годинника. Льоля це бачила, але не надала цьому ніякого значіння. Коли я взяв годинника і подивився на нього, вона якось скривила губи, мовляв, "пхі". Але я радію. Навіть усі мені співчувають, не заздрять, і сьогодні особливо ставляться до мене з якоюсь чутливою уважністю, наче їм моя премія зробила теж приємність. Та я був би дуже радий, ніж від цього всього, якби Льоля заговорила до мене, усміхнулась. Я ходжу й дивлюсь тільки на Льолю. Вона теж зиркає на мене. Але, коли наші погляди зустрічаються, вона одвертається, мовляв, на що ти мені здався.
Я попросив товариша передати Льолі, чи не схоче вона зі мною в шахмати згуляти одну партію — реванш. Льоля передала:—-Нікогда.
І я після цього вже ніколи Льолі не докучав. Я намагався не дивитися на неї. Ляк перед Ларисою Федоровною, що Льоля може про мене їй передати і оте "нікогда" одштовхували мене від Льолі.
Я став потроху забувати цю дівчину. Натомість якась невідома, яку я ніколи ніде не бачив, а може й не побачу, опановує мене. Я не знаю її імені, не чую її голосу, але близько відчуваю її з собою, всюди скрізь. Я відшукав її в читанні книжок.
Я захоплююсь читанням до божевілля. Майн-Рід, Жюль-Верн заохотили мене до географії, до мандрувань. О, як мені подобається Африка. І тому, що вона з зелено-гарячими лісами, з неосяжно світлим сонцем, із казковими пустелями, повна чарівного звір'я, дичавини й таємниць. Я обов'язково мандрую до Африки, а зі мною буде й та, невідома. Я вже кохаю її. Мені так приємно про неї думати. Невідома й Африка. Ах, як мені подобається Африка, вона така далека! Так подобається невідома, бо хочеться її пізнати. Ми з нею ніколи не розлучимось.
Будемо завше вкупі боротися від дикунів, од голодного звір'я, як лицарі.
Скоримо собі все і станемо дужими володарями над усім.
Лариса Федоровна,— кажу,— я хочу мандрувати до Африки.
Лариса Федоровна туго стулила фіялкового кольору губи, обернулась до вікна і так, не повертаючись до мене лицем, сказала:
— Афріка, Петро, ето далеко очень. Ти лучше, голубчік, поєзділ би по нашей мілой Россії. Она веліка і богата. Тебе надо, Петро, побивать во всех уголках нашего необ'ятного родного края, ти увідал би его достопрімєчатєльності і істочнікі его богатства. Тебе надо полюбіть Россію, как любілі Тургенев, Некрасов, Суворов, как самоотверженно б'ются за нейо сейчас наші бєдние солдатікі, как героїчно і доблестно бйотся Кузьма Крючков, не жалея, отдайот себя всего своей святой родінє Россії.
Мені не хотілось ні в чому перечити Ларисі Фе-доровні, але Африка подобалась більше, ніж Росія. Росія навіть не подобалась. В усіх державах краще, ніж у Росії. Я це знаю з книжок. У нас неписьменних багато, бідних. От коли б усі були такі багаті, як Лариса Федоровна. Де вона бере гроші? Зсудувала за свої гроші двоє сел. Одно на честь її імени — Ларисівка, друга на честь прізвища—Чеботаївка. її звали "вєлікой благотворітєльніцей".
— Ларисо Федоровно, а чого в Росії так мало шкіл?—питаю.
Вона подивилась на мене здивовано й наче гнівно спитала:
— Петро, голубчік, сколько тебе лет?
— 15.
— Вот відіш, ти єщо такой маленький, а вєчно спрашиваєш, как нє о боге, то о войнє... Это не хорошо. Об етом нельзя. Когда-нібудь сам узнаєш.
(Продовження на наступній сторінці)