— Хай постоять,—каже хазяїн. А ти тим часом нагодуй свиню. Вичисти свинарник. Он візок стоїть, отуди вези...
І годині о другій хазяїн спитав:
— Ти вже може їсти хочеш, то скажи, не соромся?
— Хочу.—Тоді він дав мені шматок оселедця.
— Ну, а тепер жени телят. Я їх попутав—не тікатимуть.
Я виганяю телят на вал, сідаю під щитами й вислухую шум тополі. Вона стоїть біля будки, кучерява, струнка, як дівчина. Губить своє листя — великі сльози—і тужно задивилась у степ.— Дівчино, чого ти плачеш?—Я вічно стою тут на оцьому місці, вічно дивлюся на це одноманітне зажурене коло й вічно сумую разом з ними журюся. І ніколи не бачу новин, ніколи ні з ким не розмовляю. Ніколи, ніколи...—Дівчино, не плач!
Тополя густо зашаруділа, наче дрібними пальчиками перебирала свої зелені кучері. Тополя плакала...
Так ішли мої дні, один на один схожі, нудні, жорстокі, важкі. Це дні.
А ночі: за наказом хазяїна беру на аркан свиню й веду пасти в селянські посіви. Та нехай, я нікому не скажу. Хай я тільки скажу кому-небудь— буде мені.
Од недоїдання й недосипання я робився слабий, злий, заляканий. А ніхто до мене й не загляне. Наче вислали мене на каторгу й увесь світ од мене одвернувся.
Може ніколи вже я звідси й не вилізу. Ніколи не побачу Льолі. Втекти боюся. Далеко. Я покірно підставляю шию до свого ярма і везу воза свого горя.
Час ішов.
Я був радий усякій людині, що з'являється в степу. Мені радісно було, коли по залізниці йшов якийсь жебрак, кудись делеко йшов, сідав-, зі мною розмовляв. Хоч і сумна була його розмова, але було радісно. Я ділився з ним житніми сухарями, давав води, і він міцно тиснув мені руку.
Один сказав: "горюємо", заплакав і пішов. А один показав ножа: оце кормитель мій—сказав і пішов далеко-далеко, навіть сам він не знав куди.
Ото коли йде людина залізницею, ще тільки мріє, наче крапка ворушиться в кінці рейок, а я вже чекаю, щоб вона вже скоріше йшла, зачеплю обов'язково або вона мене зачепить. Сірника, води, хліба...
Ось і зараз хтось іде. Я зігнав телят докупи, зійшов із валу до рейок і чекаю. Людина наближається. Вдивляюся й приходжу до висновку, що це жінка. Звичайно, жінка. Я певний. Спідниця, хустка. Ось уже ближче. Аби швидше. Я сьогодні, як німий, ні з ким ні слова. Спитаю, куди йде, звідки... Жінка йде прямо до мене. Вона втирає очі. Я напружено вдивляюсь.
— Мамо!—Моя бідна мати. Пішки до мене. Йде: маленька, дрібно ступає ногами, досередини пальцями. На голові купа хусток. Голова здавалася більша за неї всю. Вона підходить до мене. Всміхається. Я кинув телят і побіг прямо до матері.
— Дитино!..
... Обоє плачемо. Плаче й дріт, і вітер, і телята тужно викрикують. Яка туга!..
— Не хочу тут, мамо, не хочу!— Розповідаю їй. Слухає мати, ще більше ллються в неї сльози, втирає.
— А як же, дитино?.. Дома ж не краще. Батько зараз у економії Кереївського за сторожа. Ми вже не в Балашівці. Наташка в Грузькій і досі собі служить, а Федька й Митька теж у економії. Куди ти підеш, дитино? Потерпи!..
— Не можу, мамо, не можу, не витерплю. Перебалакала мати з хазяїнами, ще раз лагідно звернулась до мене, щоб потерпів. Переночувала, заплакала й пішла. Вона тихо, несподівано виринула в цьому зеленому морі. Вистромила голову з задуманих зелених хвиль, усміхнулась мені, заплакала і знову поринула, зникла, як і з'явилася, залишила мені ще більше печалі й горя.
Мені ще важче стало. Хазяїн сміливіший став, іноді й батогом порне. Велить робити те, до чого й сил не вистачає.
А в полі журно. Сам до себе балакаю, щоб веселіше було, а воно стає лячно. Як отак жити... Мені в очах зробилось чорно: смерть. Потяг. Ляжу під потяга. Так... Ляжу під потяга. Моє серце швидко застукало.
— Ей, ти, свинарника сьогодні вичистив?—питає хазяйка. Я не відповів нічого, мовчки вигнав телят із кошари й погнав пасти. Вона підбігає до мене й ляскає долонею по щоці. Свічки засвітились.
— Воно ще й злитись уміє.
— А вміє!—крикнув я, вхопив каменюку й пустив її в голову хазяйці. Вона впала навзнак, і по щоці потекла кров— Мені однаково лягати під потяга. Хазяйка підвелась, лице залилося кров'ю.
— Чекай, чекай... Ось приїде Андрій... Живого не випустить! (хазяїн поїхав до міста на два дні).
— На ось тобі й Андрієві твоєму,— я хазяйці показав дулю.
Це її образило. Вона схопила дошку од щитів і підбігла до мене. Але друга камінюка влучила їй у брову. Вона схопилася обома, жменями за лице й побігла додому.
Надвечір я додому телят не погнав. Кинув їх на призволяще й пішов ночувати в щити. Однаково. Сьогодні під потяга... На землю чорно, моторошно спускається ніч. Я сиджу в щитах, холодно мені й боязко. Все смерть ввижається. Я зажмурюю очі. Ховаю лице в долоні, тулюсь у куток. Темно. Часами летить потяг і піді мною земля дрижить, наче піднімає мене в повітря.
Я одтуляю жмені і вглядаюся в нічну імлу. Імла ворушиться. Чорний ковалок-з неї вимальовується. Наближається. Щось іде. Не видно ні рук, ні ніг, ні лиця, але воно йде. Йде наче тінь, прямо до мене. Я притулився до щитів, притаївся, не дихаю. Але тінь прийшла, нагнулась до щитів, зазирнула, простояла так хвилини зо дві. Далі тінь засвітила сірника. На мене глянуло худе, довге обличчя з . глибокими запалими очима. Обличчя все заросло рідким волоссям, а очі дико бликали, наче хотіли мене пронизати. Одна рука пригорнула до грудей од холоду піджачину, друга держала ножа.
— Що ти тут робиш?—спитала мене тінь.
— Нічого... Ночую...
—Що в тебе—нема де ночувати?—Тінь присіла ближче до мене.—Не бійся, не бійся, дурненький, ти мені не потрібний.
Я йому розповів усе.
— Значить, хазяйка сама вдома?
— Сама.
— Ходім зі мною до неї.
— Не хочу.
— Ти тільки скажеш, що це ти прийшов.
— Вона сказала, щоб я не приходив, бо вб'є мене.
— А як звати хазяїна?
— Андрій. — Тоді тінь вилізла зі щитів, пішла валом наче чорна пляма, а тоді зникла, розтанула серед чорної ночі.
Згодом я почув постріл. Значить, щось трапилось. Я боязко сидів, аж доки ранок не посипався сизим туманом. Став виглядати потяга. Ага, гуркотить. Іде. Я виліз із щитів. Гуркіт збільшується. Дивлюсь: із туману виринає червоненький прапорець. Це була тільки дрезина. Їхало чоловіка шість людей. Дрезина зупинилася біля будки мого хазяїна, згодом їхала назад і везла закривавлену тінь, що приходила до мене вночі. Значить, хазяйка його пристрілила.
Я знову виглядаю потяга, мені захотілося плакати. Вже ніколи, ніколи я не побачу Льолі. І чого вона відверталася від мене? Якби вона знала, як мені хочеться її бачити. Тільки бачити. Я кілька ночей нічого "не думав". Утома вбиває мій мозок і він засипає. Хорий, знесилений. "Тату! Мій любий тату!" Я голосно заридав і збіг до потяга, що запінений виринав із кудлатого туману. Мені стало боязко й я тільки стояв, як кам'яний. Потяг промчав... Знову поліз у щити. Стомлений, ледве волочу ногами. Н що, коли піти додому? А я ж не знаю, де економія Кереївського. Та як же його йти — мене мати не хоче! Розгнівається...
Промчав іще один потяг, і я знову побоявся. Сонце вже пригріло землю. Висушувало тумани, росу. Я подивився в той бік, звідки прийшов з хазяїном. Як-далеко! Далина гойдалася, мов холодець, а рейки блищали, мов дві чорні гадюки, яким ніколи й ніде нема кінця.
Додому! Я зійшов з валу й пішов по залізниці в той бік, звідки сонце сходить. Ноги мене не несли, я часто сідав спочивати. Рвав козелики, їв молочай, вовчу лапу... В мене паморочилось у голові. Сів на рейку. Рейка дрижала. Я притулився до рейки ухом. Десь далеко йшов потяг. І минуло небагато часу, як він виринув із сизого туману, мов чорт, шумно мчав, бризкав навколо піною, а з голови, як великі кудлаті шматки чорної вати, валив дим.
Я одійшов од рейки осторонь. Подумав, а тоді голосно вигукнув:
— Тату, та!..
І ліг пополам на рейку.
Розплющив очі, наче від міцного сну. Мене несли на носилках до санітарного вагону. Пахло аптекою.
— Ну, как повреждєніє? — питає хтось когось.
— Нічего. Жить будет. Ущерб ребра, лопаток. Ну, отнята рука... Заживьот.
... Мене збило з рейки залізом, що низько висить перед колесом, і так я лежав між рейками, поки не переїхали всі вагони.
— От, каналія... — Я повернув голову набік і побачив, як вусатий чоловік з какардою на картузі ніс за пальчики мою жовту, жовту руку. Кров з неї капала на жовтий пісок і застигала чорними кружалками.
Я крикнув і знепритомнів.
V
Лупнув очима. Переді мною величезні голубі вікна. За вікнами світло, зелені з темним відтінком дерева. З вікон мої очі стрибають на білу, мов сніг з голубим відтінком, стелю з кружалами посередині, такими — як ото кинеш у воду камінця, — а вона розбігається. Далі очі падають од стелі вниз. Ліжка. Багато голубих ліжок з людьми. Було ще рано й люди спали. Я теж у такому ліжкові. Хотів повернутися на другий бік, але все тіло защеміло... Боляче. Я був забинтований. Згадав за руку, і в очах потемніло, в ухах задзвеніло, і мене не стало...
Одкрив очі. В палаті гомонять люди, пораються кожен біля свого ліжка, шелестять газетами. Біля мене стоїть жінка з червоним хрестом на грудях.
— Сестра, сколько ему лет? — звернувся один до жінки, що стояла біля мене з червоним хрестом на грудях.
(Продовження на наступній сторінці)