— А Кузнецова пощастило-таки визволити.
— Де ж він? — радісно вирвалось у Мирослави.
— Пішов на засідання.
— Як же це вдалося? — спитав Тесленко, закурюючи з Артемового кисета.
— Довго розповідати, Петре Лукіяновичу,— сказав Артем.
Але все ж змушений був на просьбу обох, і Тесленка, і Супрун, коротко розповісти про свій "візит" разом з артилеристами до отамана куреня.
— Чи довго вони ще будуть стояти? — спитав під кінець Тесленко.
— Години дві, а може, й більше. Паровоз поки що в депо, колосники міняють,— відповів Артем.
— От би добре було за цей час упоратись.
— Та так і думаємо.
Вони з Тесленком поговорили ще трохи про бойову операцію, покурили, і Артем звівся на ноги.
— Ну, щасти вам! — підвівся й Тесленко. Міцно тиснучи Артемові руку, він другою рукою обняв за плече, притяг до себе і, пильно дивлячись йому в очі, спитав тихо:
— А на душі як? Все в порядку?
— Цілком! — так же пильно дивлячись в очі Тесленкові, відповів Артем.— А зрештою... один раз мати родила!..
— Е, ні, це не те! — перебив його Тесленко.— Ти про смерть не думай, ти про життя думай. І в першу чергу — про своє завдання. Повинно б удатися. Все — за це. Ну, а коли зірветься, паче чаяння, не лізьте згарячу. Бережи хлопців і себе. Щасти вам!
Проходячи до дверей повз стіл, за яким працювала Супрун, Артем затримався біля неї.
— Мирославо, я приніс у комітет...— Він вийняв з кишені гаманець.— Тут партійний квиток мій і ще документи.
Дівчина глянула пильно на нього, і невиразна тривога охопила її.
— Забув залишити дома. А при собі... Знаєте, все може бути! Навіщо ж рискувати, щоб до них в руки попали! — І він поклав на стіл гаманець.
Майже ціла хвилина минула в мовчанні.
— Ну, здається, і все.
— Почекайте! — сказала Мирослава.— І я йду.
Вона поклала підшивку газет в шафу. Потім відкрила обковану залізом скриню, що правила за сейф, поклала туди гаманець Артема і замкнула. Все це робила чітко, без єдиного зайвого руху.
На сходах Артем перший обізвався:
— Мирославо! То невже ви так нічого й не скажете мені? На дорогу. На щастя!
Мирослава зітхнула:
— Артеме! Коли б ви знали, як я боюсь за вас! Бо вас жменька!
Пауза.
— Ну, що нас небагато, це я й сам знаю! — сказав Артем. І хоч не видно було в темряві його обличчя, а вгадувалось, що брови у нього суворо насуплені.— Ні, не цього я од вас, Мирославо, ждав!— Він помовчав хвилинку і раптом сказав:
— А знаєте, як мене мати проводжала? Та, правда, яке безглузде питання! Звідки ж вам знати! Вийшли ми вже з матір'ю за ворота. І подумалось мені: який уже раз з тривогою проводжає вона мене. І так мені жаль її стало! Мабуть, зітхнув я, чи що, а тільки мати раптом захвилювалась: "Що-бо ти, сину! Все буде гаразд. Чи я тебе змалку не знаю: за що не візьмешся — зробиш. Бо сім раз одміриш перед тим".
За дверима била негода, вила, гула, торохтіла бляхою покрівлі. І раптом у цьому безладному шумі наче здалеку долинуло: "Бом!" — такий знайомий дзвін годинника на думській вежі.
— Пів на одинадцяту! — кинув Артем.— Ну, мені пора! Та не встиг він ступити кроку, як Мирослава поривно ступила до нього і схопила за рукав шинелі.
На сходах було так поночі, а вичовгані сходи були такі слизькі, що Артема ніяк не здивував цей рух Мирослави. Обережно, щоб не відірватись від неї, він ступав сходами вниз. На площадці біля вхідних дверей спинивсь. Але Мирослава і тут не випустила його рукава. Навпаки, ще міцніше трималась.
Тоді Артем вільною рукою глибше насунув шапку. Потім намацав на мокрому від розталого снігу шорсткому сукні шинелі її руку, що, наче звірятко, здригнулась і завмерла під його долонею, і обережненько відірвав од шинелі.
— Артеме! — похопилась Мирослава, як тільки Артем узявся за дверну ручку. Але порив вітру з шумом відчинив двері навстіж, і з ніг до голови їх обдало, забиваючи подих, штормовою сніговою хвилею.
Артем убрав голову в плечі і, як плавець у розбурхані хвилі, кинувся в снігову заметіль.
Коли Мирослава Супрун вернулась у міську думу, перерва ще не закінчилась. У коридорі, як і тоді, перед початком засідання, товпився народ. Але зараз тут було ще шумніше. Видно, пристрасті, розпалені під час засідання, не охололи за півгодини перерви.
Проходячи коридором, Мирослава помітила в натовпі групу солдатів, озброєних карабінами. Зразу ж догадалась, що це — артилеристи, про яких допіру розповідав Артем. І раптом така проста, ясна думка виникла у голові дівчини. Самій навіть дивно було, як це вона раніш не подумала про це, ще в комітеті, коли розповідав Артем про свою зустріч з артилеристами. Мимоволі навіть прискорила ходу.
Підійшла вже до дверей кімнати, виділеної на цей вечір для більшовицької фракції, і зупинилась. По коридору ішли два озброєних солдати. Коли вони порівнялися з Миросла-вою, вона ступила крок їм назустріч.
— Вибачте. Ви — артилеристи? Із ешелону?
— А що таке? — спитав один із них, уже літній солдат.
— Мені треба знати.
— Артилеристи. Із ешелону,— відповів він. І потім спитав у неї: — А ви в оцю кімнату?
— В оцю.
— Передайте нашому дружку. Що це він засидівся? Нам, мабуть, на вокзал пора.
— А ви що? Від'їздите вже? — занепокоїлась Мирослава.
Артилерист відповів ухильно:
— Як тільки сурмач заграє "посадку", так і поїдемо. Зайшовши до кімнати, Мирослава зразу ж побачила незнайомого солдата, теж з карабіном.
Він сидів у колі славгородців і щось розповідав, як видно, цікаве.
Мирослава підійшла і стала прислухатися. Артилерист розповідав про те, як їх дивізіон (стояли вони тоді під Конотопом, в одному маєтку) допоміг селянам оцей самий маєток експропріювати. Мирослава з нетерпінням чекала, поки він закінчить свою розповідь. Захоплена своєю думкою, не могла навіть примусити себе слухати уважно. І нарешті не втрималась. При першій же паузі — оповідач розкурював нову цигарку — сказала:
— Все це дуже цікаво, звичайно, але час іде. Перерва вже тягнеться сорок п'ять хвилин.
Вона переказала артилеристові нагадування його товаришів — "чи не пора на вокзал".
— Час іще є,— відповів артилерист.— Годину, а то й дві ще простоїмо: колосники міняють.
— Годину, а може, й дві? — На блідому обличчі дівчини навіть виступив рум'янець.— Так це ж чудово! Федоре Івановичу, Василю Івановичу! — Вона не могла, та й не старалась приховати своє хвилювання.— Товариші, ви знаєте, що мені спало на думку?
— Ну-ну, викладай,— сказав Федір Іванович.
— Якщо артилеристи змусили отамана полуботківців звільнити Кузнецова, то чому б їм не змусити його вернути зброю саперного батальйону? Адже так? От і не треба було б тоді... отак нам рискувати!
Прирівняли! — посміхнувся Кузнецов.— Що для них якийсь там сапер, а чотири сотні гвинтівок — це ж цілий скарб.
— На який, до речі сказати, уже й претендентів більше як треба.
— Хто претенденти? — глянула на Бондаренка Мирослава.
— Гудзій — для свого запасного полку, а повітовий комісар Мандрика — для свого "вільного козацтва". Кажуть, плакав у жилетку, чи то пак у френч, отаманові Щупакові: дробовиками, мовляв, озброєні, а є навіть такі загони в повіті, що мало не кремінними рушницями, з музею.
— Не тільки плакався,— обізвався Одуд, солдат з українського запасного полку.— На наш полк капав. Заявив, що нема ніякого смислу озброювати нас, щоб не довелось потім роззброювати: більшовики, мовляв, уже й там звили гніздо.
— Ні, зброю вони добром не віддадуть,— зауважив Федір Іванович.
— Так не добром. Я ж кажу — змусити.
— Легко сказати!
— От іменно! — заговорив артилерист.— Сказати легко, та от лихо — не під силу нам. Чотири сотні їх в ешелоні. А нас у дивізіоні і двох нема. А нахрапом — якщо раз удалось, то це не значить, що й удруге вдасться.
— Як це "нахрапом"? — не зрозуміла Мирослава.
— Та ми ж його, отамана гайдамацького, на пушку тоді взяли. Коли б він не таким боягузом був, нічого й не вийшло б. Сидів би Кузнецов у комендатурі. Пороху нема!
Втративши всяку надію, Мирослава раптом роздратовано знизала плечима і сказала артилеристу ущипливо, мовби він був винуватий в цьому:
— Пушки без пороху! Так чого ж ви возитесь з оцим залізним брухтом?
Артилерист засміявся:
(Продовження на наступній сторінці)