— Це буває. Чіткої системи поглядів у тебе ще нема. Ось де собака заритий. Та діло це поправиме. Ми вже трохи, і саме з Івгою Семенівною, говорили про це.
Людський потік виніс їх із залу в коридор.
— Ну що ж, Грицьку, ходімо,— застібаючи пальто, озвавсь Діденко. Саранчук машинально застебнув і собі шинелю. А вже потім спитав:
— А куди ж іти?
— Цікавого нічого вже не буде,— упевнено сказав Діденко.— А мені треба зайти на півгодини в редакцію, гранки переглянути. А тоді й додому. У мене й ночуватимеш.
Саранчук одмагався тим, що Бондаренки чекатимуть.
— А я й забув. Родичі ж!— з підкресленою іронією сказав Діденко.— Ну то бувай!— Він подав йому руку, хоч і був певен, що Грицько не відстане від нього. І справді, Саранчук, замість того, щоб потиснути йому руку, сказав похмуро:
— Я теж. Пройдусь трохи. Свіжим повітрям дихну.
Вийшли на вулицю. І тільки виткнулись з дверей, хурделиця, як морська хвиля в шторм, обрушилась на них, мало не збила з ніг, колючими бризками бризнула в обличчя. Щось крикнув Діденко, але за два кроки не розібрати слів.
Саранчук глибше, на самі вуха, насунув свою солдатську плетьонку. І перше, що мимоволі спало йому на думку,— Артем Гармаш увечері сьогодні у Бондаренковій хаті. Де це він зараз? Може, орудує вже. Погода — саме для нього. А їй-бо, молодчина-таки! Знає, чого хоче, і знає, що робить! "Не те що я: тиняюсь цілий день по місту!" Справді-бо, ну куди він зараз бреде? Але ж не заговориш із ним отут, на вулиці. Коли рота не можна розкрити — снігом заб'є. І чого не допитавсь одразу тоді? Знову невдоволення ворухнулось у серці, але на цей раз не так на себе самого, як на Діденка. Де ж пак було йому тоді до цього! У нього ж, бач, справи державної ваги. Фігура! Неприязнь до Павла, що була зародилась іще під час першої зустрічі сьогодні вранці і непомітно наростала в ньому потім увесь оцей вечір,— спершу у Бондаренків увечері, коли Федір Іванович говорив про нього, потім на зборах,— зараз зміцніла, оформилась і тільки ждала нагоди. Поглядаючи на зіщулену постать Діденка, Грицько не без задоволення подумав: "А що ти заспіваєш завтра? (Якби тільки пощастило Артемові з хлопцями!) Та як дізнаєшся. Як тобі буде оцей "фітіль"?"
Діденко раптом обкрутився на місці, спиною до вітру, щоб
передихнути, і крикнув: б?
— Ох, і погодка ж! Вальпургієва ніч!
— Що, не подобається?— аж ступив до нього Грицько, зраділий нагоді. І в саме вухо крикнув йому з злорадною втіхою:— Погодка саме та, що треба!
XIII
Посидівши трохи з матір'ю та з земляками, нашвидку перекусивши, бо з самого ранку крихти в роті не було, Артем зразу ж пішов з дому. З Тимохою Невкипілим умовився, що той ждатиме тут свого напарника, буде весь час напоготові.
Насамперед Артем направився був на засідання Рад. Він хоч і певен був, що нічого це засідання не дасть, але для більшої певності вирішив наочно пересвідчитись. Тим більш, що для цього не треба буде сидіти до кінця: по початку вже можна буде судити й про кінець. Але вже у вестибюлі міської думи, де відбувалося засідання, випадково з розмов курців дізнавсь про арешт Кузнецова. Щоб не попасти й собі в цю пастку, Артем негайно ж пішов звідси. І зразу ж попрямував в глухий Калюжний провулок поблизу Драгунських казарм, де в будиночку одного його товариша призначено було збір бойової групи.
Зараз, звичайно, іще нікого з хлопців тут не було. Сам господар, Гаврюша Костюк, тільки-но звільнившись з варти біля казарми, змерзлий сидів біля грубки, сьорбав із кухлика чай.
— Прогріваю себе,— пожартував він,— з усіх боків: зовні і зсередини.
Гаврюшина сестра Поля запропонувала й Артемові чаю, але він відбувся жартом: його, мовляв, поки що кров гріє. Та й ніколи. З Полею Артем добре був знайомий: вона часто заходила до Тані Бондаренко, з якою разом працювала на тютюновій фабриці,— тим-то без зайвих церемоній попросив залишити їх з Гаврюшею самих. І тільки коли вона вже вийшла, розповів Гаврюші, що надумав на цілу годину раніш почати операцію.
— Швидше допивай свій чай та й бігом до Валдіса. А сам я до Рябошапки на Слобідку зараз піду.
Гаврюша цілком погодився з Артемом. Звичайно, пропустити таку погодку було б "неприпустиме глупство". Правда, гайдамаки теж "зробили поправку" на темряву та непогоду,— замість одного зараз спаровані вартові стоять на воротях. Отже, доведеться, врахувавши це, і собі подвоїти число бійців, виділених на тих вартових. Як же інакше? Артем по очах Гаврюші вже бачив, до чого він веде. Проте мусив і на цей раз відмовити йому. Мовляв, на таке діло дебеліших треба. Та й потім, де ж інших золотих рук взяти для замків склепу? (Кращого слюсаря за Гаврюшу в цілій бойовій групі не було). Нагадав йому, щоб не забув своїх причандалів. На що Гаврюша, і невдоволений, а разом і втішений високою оцінкою його майстерності, відповів з усмішкою:
— На біса мені ті причандали! Найскладніший замок я пальцем відімкну. Недарма ж по материній лінії родом з тих гуляків, з яких і Лівша був, що стальну блоху підкував.
— Гляди мені, гляди,— в тон йому сказав Артем.— Підведи тільки нас! Я тебе підкую! На всі чотири!
Докуривши цигарку, він уже збирався був іти, як раптом на порозі — старий Костюк. З новиною. Вертаючись оце з роботи, з паровозного депо, на вокзалі наткнувся на сутичку артилеристів з проходящого ешелону з гайдамаками. Жандарма чи городового котрийсь упізнав серед полуботківців. З цього й почалось. Там таку бучу зняли були — дим коромислом! Затягли до себе у вагон і ніяка сила: "Поїде з нами на фронт!"
— Ну, й чим же кінчилось?— спитав Артем.
— Не діждався кінця,— відповів старий.— А чим воно може кінчитись? Нічим. Вони й самі не доїдуть ні до якого фронту. Який тепер фронт, раз Ленін мир об'явив.
Але Артема не цікавило, доїдуть вони чи не доїдуть до фронту. Його цікавило інше: ешелон той зараз на станції чи, може, поїхав?
— А як він поїде? Коли жодного паровоза справного немає в депо. А цей поки почистять... Хоч би за північ...
Цього тільки Артемові й треба було. Змінивши Гаврюші завдання — нехай сам сходить і до Валдіса, і до Рябошапки,— Артем попрощався з Костюками і за яких-небудь чверть години був уже на вокзалі.
Через головний хід не рискнув зайти. Обійшов стороною, у хвіртку поза багажним склепом — і на перон.
Хурделиця — світу не видно. Порожньо на пероні. Ешелон гайдамаків стояв на тому ж місці — на першій колії, де й уранці стояв, коли Артем прибув з Харкова. За ним тьмяно виступали з заметілі товарні вагони другого состава. По іскрах з димохідних труб над вагонами Артем догадавсь, що це ж, певно, і є той ешелон артилеристів. Хотів уже пролізти попід вагони, але раптом угледів за кілька кроків від себе групу солдатів, що один по одному виринали з-під вагона на цей бік, до перону. Не інакше, як з того ешелону. Разом з ними, нічим не відмітний від них — в такій же потріпаній шинелі, в старій шапці-плетьонці,— він і собі пройшов до вокзалу.
Шумно у вокзалі, але того "диму коромислом", про який говорив старий Костюк, уже не було. Правда, ворожнеча між артилеристами та гайдамаками — це видно було з усього — не зникла, а тільки притаїлась. І відкривалась вона Артемові на кожному кроці: у зневажливо задирливій поведінці артилеристів до гайдамаків, у півнячій бундючності гайдамаків. Хоч і не було між ними особливої різниці у формі, одначе їх ніяк не можна було змішати. Артилеристи — в старих, потріпаних шинелях, стоптаних шкарбунах з обмотками. А гайдамаки — всі як один у новеньких, щойно зі склепу шинелях, в добрих чоботях, а чимало з них навіть у хромових. Та й на обличчі були вони од тих одмітні: червонопикі, як видно, на добрих харчах.
Особливо впадали в око молодики, під шинелями котрих так і вгадувались коли не студентська куртка, то блуза гімна-зиста-старшокласника. Ці особливо ретельно дотримувались наказу по куреню — не встрявати ні в які стосунки з "анархічно настроєною солдатнею" ешелону. І не так з наказу, як з обережності: бачили вже, на що здатна ця "солдатня"! Тим-то тримались осторонь, групами, ніяк не відповідаючи на задирливі дотепи та глузування з них артилеристів. З підкресленим почуттям вищості говорили тільки проміж себе і навмисне карбованою українською мовою, рясно пересипаючи її чужоземними словами. Це, звичайно, давало привід артилеристам для нових дотепів, а то й для лайки.
— Ти чуєш, як цвенькає? Не інакше — гімназію пройшов.
— А ти думав — за чередою отак напрактикувався? Ту-дн-розтуди! А грішми як сіють!
І справді, мабуть, показуючи свою зверхність і в цьому, гайдамаки з "маминих синків" товпились біля буфету, шелестячи в руках нерозрізаними аркушами керенок , брали, що тільки в око впадало.
Артилеристам буфет був не по кишені. Вони товпились біля стойки, на якій стояв величезний, як паровик, самовар. Не те щоб у себе в теплушці вони не мали цього добра, але ж одна річ чай з казанка, і зовсім інша — із самовара, та ще за столиком, навіть застеленим хоч і брудною, все ж скатертиною. Убога ілюзія майже забутого за роки війни родинного затишку.
(Продовження на наступній сторінці)