Артем узяв склянку чаю й собі. Щоб не виділятися. Відійшов від стойки на кілька кроків і спинився біля столика, за яким сиділа група артилеристів і серед них прапорщик в окулярах і грузин з орлиним профілем. Ще в черзі до самовара Артём дізнався був, що перший — командир дивізіону, а другий — голова дивізійного комітету. От саме їх йому й треба. Сьорбаючи чай, Артем чекав на слушну хвилину, щоб удатись до них з своєю справою.
Щось, видно, цікаве розповідав прапорщик. Усі за столиком уважно слухали його, забувши про чай. Тільки один, уже спітнілий навіть, зосереджено і явно через силу допивав свій чай.
— Дев'ять!— сказав він, поставивши на блюдце порожню склянку і, витерши рукавом шинелі лице, звернувся до грузина:— Що, кацо, пити ще, чи годі?
— Луснеш!—лаконічно відповів йому грузин, не повертаючи голови.
— Досить!— після роздуму погодився солдат. І побачив раптом за крок від себе — стоїть солдат з склянкою чаю в руках. Дуже не хотілось підводитись, але солдатська солідарність перемогла нарешті:— Чого ж ти, браток, навстоячки чаюєш? Сідай!
Артем подякував і сів на звільнений стілець. Круг столика одразу замовкли всі. Раптом грузин, приглянувшись до нього запитав:
— А ти, товаришу, з якої батареї?
— Я не з вашого ешелону,— відповів Артем.
— Отож я дивлюсь — незнайоме лице. А з якої частини?
— Та я зараз і сам не знаю. З минулої ночі я, так би мовити, солдат-сирота.
— Як, сирота?— здивувався грузин. І всі за столиком з цікавістю глянули на незнайомого солдата.
— Один, сам собі лишився з цілого батальйону,— пояснив Артем і став розповідати про роззброєння минулої ночі гайдамаками саперного батальйону, про поневіряння їх зараз на станції Ромодан, про арешт Кузнецова.
— Голова батальйонного комітету. Ну да, більшовик. На засіданні Рад робітничих та солдатських депутатів мав виступити. ! сам він депутат Ради. А його на порозі й схопили. Щоб рота заткнути.
Артемова розповідь обурила артилеристів.
— На вас уся надія, товариші. Заради цього й прибув сюди, до вас. Неодмінно треба звільнити. І — негайно.
— Ну, то за чим же діло стало?— перший озвався вусатий солдат, полтавець, по вимові чути.— Треба, так треба!
— Я теж вважаю, товаришу Смирнов, що треба втрутитись,— сказав грузин.
— Розплатись, Петренко, за чай,— сказав прапорщик вусатому солдатові і, не мовивши більше й слова, звівся на ноги.
Всі, що сиділи за столиком, як по команді, теж підвелись. Помітивши це, залишили свої столики й інші артилеристи. Товпились навколо свого командира. І всі вже знали, в чім справа. 3-цжавістю поглядали на незнайомого солдата-сапера.
— Ви, товаришу, теж підете з нами?— звернувся командир дивізіону до нього.
— Звичайно,— сказав Артем. І вже був рушив услід за прапорщиком та грузином, як раптом хтось шарпнув його за рукав, і не встиг він отямитись, як міцні руки вже стискали його. Від несподіванки Артем навіть оторопів. Повернувши голову, побачив бородате обличчя артилериста. І раптом зраділо видихнув на всі груди:
— Остап?! Ти чи не ти?
Одну мить вдивлявся в рідне обличчя, дуже змінене бородою, в карі, як у матері, очі, зараз пойняті радістю зустрічі. Потім рвонув за плечі, і завмерли на мить в міцних братніх обіймах.
— Ну ти скажи! Отак здибались несподівано!— з радісним подивом говорив Остап, розправляючи зім'яту в обіймах широку бороду і не зводячи з брата любовного погляду.— А ти це мандруєш куди?
— Нікуди. Я тут, у Славгороді,— відповів Артем. І згадав одразу:— Зараз і мати тут.
— Мати? Та невже?
— У дядька Федора. Якщо у вас затримка з паровозом...
— Та небезпремінно! Хоч на півгодини забіжу.
— Солдат-сапер!— гукнув на весь зал басовитий голос з порога.
Артем рушив до виходу. Остап ішов поряд, міцно тримаючи брата за руку, щоб у тисняві проходу не роз'єднали їх, і жадібно розпитував:
— Ну а дома як? Чи все гаразд?
— Мотря лежить у сипняку.
— Ой лихо!— забідкавсь Остап.— А діти? Командира дивізіону та грузина, оточених артилеристами,
Артем наздогнав уже на пероні.
Біля штабного вагона отамана куреня стояла посилена варта. А зараз, помітивши натовп солдатів, що від вокзалу сунув до вагона, іще кілька гайдамаків приєднались до варти. Заступили дорогу до вагона. Старший із них крикнув: "Стій!"— і всі ощетинились багнетами.
— Ми до командира куреня,— удався Смирнов до старшого варти.
— В отамана зараз нарада. Наказано нікого не пускати.
— Нарада? З ким? З шлюхами?— крикнув котрийсь з гурту солдатів, що стояли проти вікна, нещільно закритого шторками, і заглядали в середину вагона,— одна, дві...
— Так воювати можна! До переможного кінця! Тилові пацюки!
— Ех! Дати б раз прямою наводкою!
— Диви, диви: ручку цілує. Ой, шлюха ж! Затюкали, загупали кулаками та прикладами в стінку
вагона.
На цей шум вибіг з вагона роздратований ад'ютант. Але як тільки впізнав у натовпі грузина та командира дивізіону, з якими мав уже справу годину тому, одразу прохолов. Як міг, ввічливо запитав, у чому справа.
— Добре, я доповім отаманові.
— Навіщо?— спокійно заперечив грузин.— Ми люди прості, можемо й без церемоній.— 3 цими словами він рукою одвів багнет вартового — дав пройти до вагона командирові дивізіону, потім солдатові-саперові, а за ними вже й сам підвівся по східцях у тамбур.
В салон-вагоні було душ п'ять офіцерів куреня і двоє цивільних. Один навіть у смокінгу. Дві дами, вельми декольтовані, при появі сторонніх випурхнули з салону. Мужчини теж звелися з місць. А сам отаман, ротмістр Щупак, розсипаючи малиновий дзенькіт своїх шпор, спинився посеред салону.
— Чому зобов'язаний?
— Тільки своїм діям,— відповів прапорщик Смирнов.— Діям проти революційної демократії міста. Точніше кажучи,— контрреволюційним.
— Овва! Ну, знаєте... це ще питання, хто з нас кращий і послідовніший поборник справи революції, ви чи я.
— Ні, це не питання,— сказав грузин.
— У нас в таких випадках кажуть,— вставив Артем,— видно пана по халявах!
Ротмістр зиркнув на цього солдата-нахабу, але наткнувсь на такий упевнено твердий погляд, що тільки зціпив щелепи. І одна щока його нервово затіпалась, аж мусив помасирувати її пальцем.
— Ну-с, то давайте ближче до справи. Які ж саме дії мої вам не подобаються?
Командир дивізіону нагадав про роззброєння саперного батальйону.
— Ах, це. Ну, ви, прапорщику, теж до певної міри військова людина. До того ж навіть командир частини, повинні знати, що ми лише гвинтики в машині, що іменується армією. Я просто виконував наказ свого командування. В даному разі — Генерального секретаріату військових справ.
— Це не міняє справи. І ні в якій мірі не знімає з вас відповідальності.
— А арешт Кузнецова? — спитав Гармаш.— Хіба й на це ви мали персональний наказ Петлюри?
— Так, арешт Кузнецова нас теж інтересує,— сказав прапорщик Смирнов.— На якій підставі?
Отаман повернув лице до ад'ютанта. Той відповів чітко, як по писаному:
— Рядовий саперного батальйону Кузнецов затриманий патрулем як бездокументний. Що ж до його депутатства, то, оскільки батальйон той не дислокується зараз отут у місті, мандат його механічно втратив силу.
— Ну, цю софістику ви лишіть для когось іншого. Нас це не переконує. Ми категорично вимагаємо звільнити з-під арешту Кузнецова. І то — негайно.
— Он як! Це що, майже ультиматум?
— Майже.
— Тоді, може, хоч дозволено буде мені запитати, як же буде з моїм козаком, захопленим вами?
— Це ви про того, колишнього жандарма? — спитав грузин.
— А це ще не доведено.
— Тим менш у вас підстав непокоїтись за його долю. І на цьому будемо вважати питання це вичерпаним.
В отамана знову затіпалась щока. Ні, це вже понад його сили. Отакий зухвалий, образливий тон. І подумати тільки. Ще кілька місяців тому оцей нижній чин, до того ж інородець, стояв би перед ним струнко і їв би його, блискучого уланського офіцера, очима. На одну мить ротмістр майже втратив самовладання, і вже в горлі клекотіла лють, готова вирватись криком: "Геть, хаме!" Але тупіт ніг та гомін під вікном вагона не давали йому цілковито втратити глузд. До того ж у голові весь час плутався уривок з рапорту чергового офіцера по куреню про те, що на двох платформах — у голові і в хвості ешелону артилеристів — на гарматах знято чохли і гарматна обслуга безперервно вартує біля гармат у повній бойовій готовності.
— Ад'ютант! — вирішив раптом ротмістр.— Видайте ордер на звільнення цього... як його?
Потім із задньої кишені галіфе вийняв портсигар і, запаливши, весь час, поки ад'ютант вистукував на машинці, жадібно затягувався цигаркою, мовби тамуючи в собі оту лють на відвідувачів. Зате, коли, одержавши ордер, вони вийшли з вагона, одразу дав волю їй.
— Які хами! — брьохнувся він у шкіряне крісло і жестом запросив сісти присутніх.— Тільки завдяки моїм стальним нервам я не турнув їх в три шиї з салону.
(Продовження на наступній сторінці)