Цивільний у смокінгу витієвато висловив свій подив і захоплення самовладанням пана отамана. На що другий цивільний в своїй простоті душевній зауважив:
— Під жерлами гармат хоч-не-хоч...
— Пусте! — бундючно кинув отаман.— Вони й пострілу не встигли б зробити, коли б тільки подав команду. Звичайно, не обійшлося б без жертв. А я не можу розкидатись своїми козаками. Тим більше — зараз, напередодні вирішальних боїв з ними. З оцим... вітчизняним Інтернаціоналом хамів. Ну та облишмо! "Довлеет дневи злоба его". А що ж я не бачу наших милих дам?
Ад'ютант дзенькнув шпорами:
— Я зараз покличу їх.
— Чекайте,— спинив його отаман.— А про цього сапера... Кузнецова ви нагадаєте мені завтра.
— Пане отаман,— озвався один з присутніх офіцерів, поручик Чумак.— Отой третій, що був з ними, отой, що про халяви, теж місцевий. Гармаш на прізвище. Його я добре знаю. Більшовик і взагалі дуже непевний тип. Це він, мабуть, і навів їх.
— Добре. Нагадайте мені завтра і про нього теж.
Тим часом Артем Гармаш тут же на пероні міцно тиснув руки прапорщику Смирнову та Ванадзе (тільки тепер він узнав його прізвище) і щиро дякував за допомогу, наміряючись одразу ж податися до міста в комендатуру. Але Ванадзе затримав його. Поки повернеться посильний від чергового по вокзалу.
— Бо може трапитися так,— сказав він,— що, замість визволити товариша, сам сядеш до нього в камеру.
— А чого ж я і поспішаю отак,— признався Артем.— Щоб не дати очухатись їм. Щоб не встигли поставити пастку.
Але тут якраз вернувся Петренко від чергового по вокзалу. Паровоз буде готовий не раніш як годин через три.
— Тим краще!
Охочих супроводити Гармаша до комендатури набралось більш як треба, десятків до двох. Як душитись в продимленій теплушці чи в прокуреному вокзалі, хіба не краще пройтись по незнайомому місту! А що хуртовина,— чи їм, фронтовикам, до негоди звикати! Весело розмовляючи, шумним натовпом пройшли через вокзал і рушили до міста.
Як тільки відійшли од вокзалу, Остап смикнув брата за рукав, щоб одстати від інших. Ішли позаду всіх на кілька кроків. Так було вільніше розмовляти, без сторонніх.
— Оце так новину ти мені, брате, сказав! — почав Остап перервану розмову.— І недарма мені отак каламутно було на душі, як проїздили через станцію Князівку. Просто хоч з поїзда сплигни!
— А чого тобі справді, Остапе, не відпроситись у командира? На кілька днів навідався б додому. Чоловік він, як видно, у вас хороший.
— Душа-чоловік. Дарма що... та який він і офіцер, сказати, прапорщик із запасу. Авжеж, пустив би. Але й те подумати: ну, чим я їй допоможу? їй лікаря треба. А я тільки розтривожу її, може, ще гірш нароблю. Та й потім — легко відстати від своєї частини, а спробуй в отакому розгардіяші знайти потім!
Артема здивувало це. Не втримавсь, щоб не пожартувати з брата:
— Та ти, бачу, служакою став. Он який патріот своєї частини!
— Не в тому річ, що патріот,— серйозно відповів Остап.— А що б же я за дурень був! Три роки провоював день у день, а тепер, коли ось-ось мир установиться, демобілізація почнеться, а я — поза своєю частиною. Якийсь безпритульний солдат — старцюга в драній шинелі, з торбою за плечима. Ні, це не діло. Буде інакше!
Артем не зрозумів, як це "інакше". Остап охоче пояснив:
— А ми вже все майно дивізіону заздалегідь проміж себе розподілили. Звичайно, потай од командира та від комітету.
— Як розподілили? — од подиву аж зупинився Артем.
— Ну, не гармати ж, звісна річ,— посміхнувсь Остап.— Гармати нехай іржа їсть. Заслужили вони того. Скільки вони за війну нашаткували людського м'яса! Наробили сиріт та вдів...— сказав це і зразу ж поправивсь:— Хоч, правда, чого ж іржа? І гармати можна в корисне діло пустити. У перетопку на завод. Як п]р колись у церкві вичитував: "Перекують мечі на орала" . Ну, та про це нехай начальство думає. А ми — про те майно, що кожному може придатись у мирному житті, в хазяйстві. Найперше — тягло, звісно. А коні в нас добрячі. Не коні — паровики. І чималенько. За розрахунком, на кожного солдата, котрий з селян, якраз по парі припадає, без одної восьмої. Я всю війну на корінних їздовим. Тепер уже так і вважаю, що вони — мої.
— Як це, твої? А одна восьма — чужа? Хвоста-то напевно хтось матиме повне право урізати. Навіть — з ріпицею.
— Домовимось якось,— в тон йому відповів Остап. Потім, помовчавши, поважно, навіть з докором:— А ти, братухо, даремно смієшся. Я цим зараз, можна сказати, тільки й живу. Знаю: наріжуть землі, не піду з поклоном до того ж Гми-рі чи Шумила,— виори, будь ласка, хоч з половини. Сам собі хазяїн! Тепер ти зрозумів мене?
— Дурницями ви займаєтесь, хлопці! — сказав Артем.— Це від безділля, мабуть, в ешелоні.
— Чого ж дурницями? — насторожився Остап.
— Не в ті часи ми живемо, щоб мечі на орала перековувати. Без меча і оралом нічого буде нам робити. Нічого орати. Бо ніхто землі нам просто так не віддасть. Без боротьби. Ото бачив на вокзалі гайдамаків? Як ти їх розумієш?
— А біс їх знає. Балакають по-нашому, сказать би, по-українському.
— Це неважно. Ти в корінь дивись.
— Дезертири переважно. З кількома розмовляв навіть. Обридло на фронті на сочевиці, але й дома не всидиш — солдатки у вічі штрикають, от і знайшли притулок: одягають, годують, ще й гроші платять. Та ще з дому щотижня жінка торбу з салом та книшами везе. Бачив, які морди понаїдали?
— Ні,— заперечив Артем.— Це — одинаки. Не вони складають основу.
— Хазя^рьких синків чимало,— продовжував Остап.— Вольнопери та всякі, видно, студенти, семінаристи... А що воно за Щупак? Хоч би було глянути. Колись, мабуть, губернатор з такою охороною не їздив. Що воно за цяця?
— Пройдисвіт! — коротко відповів Артем. Він іще вдень сам був зацікавився цією постаттю, що з'явилась раптом на славгородському обрії, і дещо дізнавсь-таки. З джерел цілком вірогідних. Тим-то, коли Остап не задовольнивсь занадто стислою характеристикою, зміг цілковито задовольнити його цікавість.— Ротмістр уланського полку. Сщ управителя одного з маєтків цукрозаводчика Терещенка .
— Знаю Терещенка. Ще замолоду строкував одне літо в його економії. На Катеринославщині.
— А цей з Полтавщини. Теж українець, як бачиш. І теж по-українському розмовляє. Хоч і з натугою. Не диво: весь час служив у Петербурзі. Після Жовтневої революції мусив тікати з Петрограда. Пробиравсь на Дон до Каледіна. Та на Україні затримавсь. І, як бачиш, швидко зрозумів, що до чого. За дорученням Генерального секретаріату Центральної ради на гроші полтавських поміщиків та фабрикантів збив з добровольців гайдамацький курінь. Оцю поміщицько-куркульську гвардію. І взагалі — він ще покаже себе.
Остап поправив карабін на ремені і якийсь час ішов мовчки, задуманий.
— Он воно що,— озвався раптом.— То, виходить, що і отой жандарм не така вже випадкова серед них птиця.
— А ти ж думав. Ворон воронові ока не виклює!
За розмовою і не помітили, як опинились в самому центрі міста, біля міської думи. А за квартал від неї, на цій же головній Миколаївській вулиці, була комендатура. П'ять хвилин ходу, і вже були там.
Остап не став більше затримуватись, бо й так часу обмаль, попрощався з братом і подавсь на Гоголівську до Бондаренків. Але решта артилеристів всі, як один, услід за Артемом зайшли до приміщення комендатури. І це, власне, вирішило справу. Комендант, як виявилось, був уже стріляна птиця. Не задовольнившись ордером, він зв'язався по телефону з штабом куреня в ешелоні. Як видно, там зацікавились, хто саме приніс ордер, на що комендант, зам'явшись трохи,— розмова відбувалась у присутності прибулих,— відповів притишено: "Та їх тут ціла чота буде. Чоловік з двадцять". І тільки після цього, одержавши, мабуть, розпорядження з штабу, повісив трубку і наказав черговому привести за арештованого Кузнецова.
На вулиці Кузнецов весело спитав Артема:
— Чи не твоя це робота часом? Артем відповів:
— Ось кому дякуй. А без них я і з ордером нічого б не зробив. Хіба що потрапив би сам до тебе в арештантську камеру.
Тут же біля комендатури стали розходитись, хто куди. Частина артилеристів, молодші та охочі до романтичних пригод, пішли собі блукати по місту, а решта — статечніші чи політично свідоміші, разом з Кузнецовим пішли до міської думи на засідання Рад.
Але в Артема на це вже не було часу (ще коли були в комендатурі, на думській вежі пробило десять). Він попрощався з Кузнецовим, з артилеристами і, дійшовши з ними до рогу, завернув у провулок.
Другий будинок за рогом — громадська бібліотека. Всі троє вікон партійного комітету були освітлені. "Хтось є!" — подумав Артем і зайшов у під'їзд.
В партійному комітеті були тільки Тесленко і Мирослава Супрун. Тесленко— сьогоднішній черговий член комітету, сидів у кутку за столом, читав книжку. А за другим столом, у протилежному кутку, біля дверей над розгорнутою підшивкою газет схилилася Мирослава Супрун і щось виписувала собі в блокнот. Але тільки відчинилися двері, вона підняла голову, і брови її ледь помітно тіпнулись від радості.
Артем пройшов повз неї до Тесленка, сів на стілець і, вийнявши кисет, сказав з веселою усмішкою:
(Продовження на наступній сторінці)