Павлові, не знати від чого, навіть перехопило дух. Лише потім, коли вже дійшло до свідомості це, збагнув чому. І мимоволі зринув у пам'яті афоризм якогось письменника-фран-цуза: "Немає кращого барометра в сердечних ділах пані, як її покоївка". Це вірно! І зараз цей "барометр" так виразно показує йому на "ясно". Факт. А він, дурень, ламає собі голову.
Не чуючи сходів під ногами, він наче на крилах спустився на тротуар. Спинивсь на мить, вийняв пачку цигарок, та, щоб закурити, не міг уже стояти на місці. Тож, чиркаючи на ходу сірник за сірником, швидко йшов, не дивлячись поперед себе, і на розі налетів на двох.
Уже сутеніло. Тільки по ушанці пізнав Бондаренка, а з ним — у шинелі... "Невже Кузнецов! Але яким чином?"
Діденко пильно приглянувсь у сутінях, але в спину не міг упізнати.
— Федоре Івановичу!— гукнув він вслід. Бондаренко спинивсь, але солдат пішов собі тихою ходою.
Добрий вечір,— підійшовши до Бондаренка, привітавсь Діденко,— а то хто, не Кузнецов часом?
— Чого ви кликали?
— Іду завтра у Вітрову Балку. Може, щось маєте передати родичам? То я з охотою. Може, Гармашисі гостинця якого.
— Ні, дякую. Не потребую ваших послуг,— холодно відповів Бондаренко.— Але від себе... чого б вам справді не повезти "гостинця" тітці Катрі. Як-не-як не зовсім чужі.
— А я не забуваю про це. І ніколи з порожніми руками. Ось і на цей раз...
— На цей раз повезіть їй газету свою, сьогоднішнє число з своєю передовицею.
— Читали?
— Проглянув. З великою огидою. Особливо те місце, де ви хліб-сіль підносите гайдамакам. От саме це місце і прочитайте їй. Мовляв, оце тобі, тітко Катре, біднячко Гармашихо, така подяка від мене. За те, що, як рідного сина, груддю своєю викормила. На свою голову.
— О, навіть так? Ну, знаєте!.. — Діденко нічого не додав більш, повернувсь і наче ногу вломив — зник у сутінках.
Наздогнавши Кузнецова, Бондаренко якийсь час ішов мовчки, потім сказав — і заклопотаність звучала в голосі:
— Впізнав-таки, чортів вилупок. Коли б ще якоїсь капості не вчинив.
Але Кузнецов спокійно відповів:
— Дарма. Вовків боятися — в ліс не ходити.
X
Грицько вже попрощався з господинею, перекинув речовий мішок за плечі і рушив до дверей. Але тут саме одчинилися двері і Федір Іванович з якимсь солдатом зайшли до кімнати.
— Куди це ти, земляче, на ніч глядя? — з трохи удаваним здивуванням спитав господар. Саранчук весело відповів:
— На вокзал, додому!
— А чого тобі цілу ніч мерзнути в Князівці, на холодній станції?
— А я не буду мерзнути, не сидітиму на станції. П'ятнадцять верстов не яка далеч, а дорога знайома — не заблуджусь і вночі.
— Завірюха зривається.
— Не замете.
Як видно, парубок рішуче надумав ночувати сьогодні вже дома. Федору Івановичу нічого не лишалося, як піти навпростець. Він затримав Саранчукову руку в своїй.
— А коли я, Грицьку, скажу, що ти нам потрібний сьогодні? Що ти на це? — І на Саранчукове здивоване запитання — на що саме потрібен, поділився з ним своїми міркуваннями про сьогоднішні, на вечір призначені, дуже важливі збори — об'єднане засідання обох Рад робітничих і солдатських депутатів.— Судячи з усього, розмова буде гаряча. Пояснення їхнє не важко передбачити, в одну фразу викладене воно в сьогоднішній есерівській газетці "Україна — для українців". А то ж, мовляв, чужі, росіяни. Хоч справа, зрозуміло, не в цьому. Історія з твоїм батальйоном — найкращий тому доказ. Отож дуже до речі було б...
— Та який з мене оратор!
— Тобі й не доведеться. В своєму виступі я сам про цей факт розповім. А ти, в разі чого, тільки з місця обізвешся.
— Буває, одне слово іноді важить більше, аніж ціла промова,— сказав Кузнецов.
— Та й потім,— помітивши вагання Грицька, продовжив Бондаренко,— невже тобі самому не цікаво побувати на таких зборах? Адже приїдеш додому — накинуться люди з розпитами.
Це правда. В Саранчуковій уяві одразу ж виникла батьківська хата, повна людей,— сусіди, товариші. Звичайно, і помимо цього є в нього про що розповісти: три роки війни! Але ж і про місто стануть питати. І що він розповість їм? Нічого! Це, власне, і вирішило справу.
— От і гаразд. Давай, Марусино, швиденько поїсти. Артема все ще не було?
— Ні, не було. Зранку як пішов...
— Коли я верталась з роботи,— виступила із-за перегородки Таня,— зустріла його на Докторській з Корецьким, що на млині. На млин і пішов. Я ще гукнула була його, а він...— І обірвала на півслові. (В тиші виразно зарипіли полозки під вікном).
Таня припала до шибки.
— Хто там? — спитав батько з-за столу.
Таня не відразу відповіла. Кілька секунд вдивлялась у темряву.
— Хтось у кобеняці. І матрос. А ще якась жінка.— І раптом, радісно скрикнувши, прожогом кинулась із хати.
А за хвилину її голос уже весело дзвенів у коридорчику. Нараз одчинилися двері, і поріг переступила забурхана снігом жінка у благенькому кожушку і в домотканій хустці.
— Он гля! — здивовано ступила їй назустріч Бондаренчиха.
— Добрий вечір! — привіталась од порога Катря Гарма-шиха.
Федір Іванович звівся з-за столу, поміг сестрі скинути кожух.
— Змерзла?
— Та я ж таки закутана,— сказала Катря.— А як той сердешний Тиміш! У картузику. Гукай його, Таню, мерщій у хату.— І тільки тепер побачила Саранчука. Тиха радість плеснула їй в очах. Але вона стримала себе. Докірливо похитала головою:— Ось він де. Вояка! А не обізветься. Два місяці — ні словечка. Чого тільки не передумали вже!
— Ото! — посміхнувся Саранчук, догадавсь, про кого мова. І додав жартома:— І кому я потрібен.
— А в тебе що,— похопилась Катря, щоб одвести думки його від Орини,— рідні нема? Несовісний отакий! Ну та здрастуй уже.
Саранчук обняв стару. І пригадалося, як три роки тому, виряджаючись на війну, прощався з своїми край села, якраз біля Гармашишиних воріт. І ось уже вітається. Отак замкнулося коло. Ніколи раніш так виразно, як в оцю мить, не відчував Грицько, що з війною у нього покінчено. Починається нова смуга життя.
— А додому коли думаєш?
— Та вже тепер поїдемо разом.
— Чи справді? — зраділа жінка.— Оце так гостинця привезу.— І знов похопилась додати:— Батькові.
Знадвору, упоравши коней, зайшли бородатий у кобеняці Мусій Скоряк і Тиміш Невкипілий. Тиміш справді трохи змерз в своїй матроській безкозирці. Проте коли Федір Іванович поспитав його, чого він шапки не справить собі, відповів весело:
— Ну да! Спершу безкозирку на шапку зміняти. Потім на піч потягне. А не час іще нам, Федоре Івановичу, воїнський дух теряти. Хіба не так? А що ти, Грицьку, на порожній рукав мій дивишся? Дарма. Лаврін обіцяє залізну скувати. Уже приміряв модель. Коситиму! Ну, а ти як? Цілий?
Катря, гріючи спину коло грубки, розповідала тим часом Марусі:
— Б'юсь, як та рибина об лід. Орися оце тільки-но звелась після тифу, а Мотря злягла. Отак з онуками й господарюю. Ще добре — господарство таке: три курки! — вправляемось.
— А про Остапа що чути?
— Давно вже листа не мали. Писав ще з осені: миру жде. На весну неодмінно буде додому, писав.— І зітхнула:— Де та весна ще? Чи доживемо? Може, з голоду...
— І таке ви, тьотю Катре! — невдоволено перепинила Таня.— І завжди отак ви. Хоч би раз приїхали із чимсь веселим! А я, як побачила вас, так зразу й подумала — їй-бо, правда! — може, Орисю заміж віддають, з калачем кликати на весілля.
— Еге ж, саме до весілля їй оце зараз! Через хату сама не перейде. Сяде на лаві проти вікна — наскрізь світиться. Та ще стрижена!..
— Ну що ж, Марусино,— озвався Федір Іванович, глянувши на ходики.— Мабуть, одсунемо стіл.
Тоді Катря:
— А ти не клопочись, Федю. Ми до тебе не в гості.
— Ми, Федоре Івановичу, до вас вроді як делегація,— додав Тимоха Невкипілий.
— Он як. До чого дожив! — пожартував господар.
— Так і наказали нам: їжджайте до Федя — свій, вірний чоловік. У політиці розбирається. То ми з дядьком Му сієм запрягли самоправно економічні коні та й оце тут.
— Спасибі за довіру.
Федір Іванович з Марусею одставили од стіни стіл, щоб усім розміститися. Катря з клунка дістала житню хлібину, поклала на стіл. І мовила:
— А ви, бачу, теж не дуже розкошуєте: пісний куліш і хліб з остюками. Отак, як і ми.
— На нас не диво,— сказала Маруся.— Але невже ото й ви на селі...
— Не знаю, як де. А в нас уже дехто лобову в хліб підмішує,— зітхнула Катря.— І це ж іще к різдву , а що навесні буде! Ой, далебі, не можна, Федю, жити далі отак. Якось рятуватися треба.
— Та хіба в вашій економії хліба нема? Продовольчий комітет при волості є ж у вас?
— Пожитько Кіндрат? Цей нагодує народ!
— А чого? — невесело озвався Мусій Скоряк.— Як кого, то годує і поїть. Для своїх підлабузників не скупиться на народне добро. Не одну сотню пудів з економії на самогон скурили.
(Продовження на наступній сторінці)