— Та як розповісти! Не так це просто. Сліз таких нема. Глянеш — мовби звичайна людина. Невисокий на зріст, дуже рухливий, борідка, підстрижені вуса. Очі трошки розкосі, гострі, чіпкі. Високий лоб. Побачив би на вулиці і, не знаючи, хто він, примітив би, звичайно, але так — наче нічого особливого. А ось коли придивишся, та ще особливо коли він говорить з трибуни,— зразу розумієш, який він зовсім незвичайний. Така сила в ньому. Наче магніт якийсь душевний в ньому,— дивишся, і не можеш очей одірвати, і не можеш думати інакше, як він. Одним словом, вождь народний.
Кілька хвилин усі мовчали. Федір Іванович перший заговорив:
— Так про щг^ пак я? Ага! Вирвав часинку, забіг на Виборзьку сторону0 . Увечері якось. Якраз удало — вся сім'я в зборі. Ну, познайомились, роздав усім гостинці. Але головний гостинець, звичайно,— головній хазяйці. "Це тобі від тата,— кажу.— Знаєш тата? Де він?" Усміхнулась. Руки гостинцями зайняті, головою хитнула на стіну, на фотографію. Але дід Іван незадоволений лишився такою відповіддю. "Ва-силинко, та то ж татова карточка. А де він — живий?"— "Там!"— І раптом оченята стали такі сумненькі. Навіть про гостинці свої на хвилинку забула.
Кузнецов відчув, як у нього защипало в очах і горло здавили сльози. Він глибоко затягся цигаркою і сказав, за усмішкою ховаючи своє хвилювання:
— Тямуще дівчисько! Жінка пише в листі...— І обірвав себе:— Ну, та це ми трошки вбік звернули...
— Так, виходить, живий і батько ще?— перебив його Мусій.
За Кузнецова відповів Бондаренко:
— Мало сказати. Червоногвардієць! Царський палац штурмував!
— Так, старик у нас бойовий. Та не такий і старий він іще, шістдесят з чимось...— І замовк. Потім сказав:— Ну, та не про це мова зараз. А родом ми із Рязанської губернії. І тепер іще родичі живуть там,— двоюрідні, десятиюрідні,— півсела. Теж отакі саме, як кажете,— зливні, біднота, а то й просто батраки в поміщика. Терпигорево — село називається. Про нього і мова.
— Ну й назва!
— Підходяща. Так от послухали мої земляки, терпигорів-ці оці самі, більшовиків і добре зробили. Ще восени вигнали поміщика з маєтку. Землю забрали. Вчасно обсіялись. У кого своє тягло — ті самі по собі, а батраки та біднота безтягла — гуртом, поміщицьким тяглом та реманентом. А урожаєм уже потім поділяться.
— Гуртом, кажеш,— обізвався Мусій.— Ну, це у вас там, у рязанців, легше, може: більше звикли гуртом. А у нас, на Полтавщині, та і в інших губерніях — подворники, а то і хуторами живуть. Ми на те, щоб гуртом,— не дуже. Недарма у нас і приказка така є: "Гуртове — чортове". Гуртове — це значить спільне,— пояснив він Кузнецову.
— А мені перекладати з української не треба,— усміхнувся Кузнецов.— Без малого рік, як на Україні. Розумію. "Гуртове — чортове"? Ні, цю приказку треба забувати.
— Та як же її забудеш!
— Мусію Степановичу,— сказав Бондаренко,— але ж у нас про гурт і інші приказки є.
— Та є,— згодився Мусій.— Хоч би така, наприклад: "Гуртом добре і батька бити". Ти про цю, Федоре?— Всі засміялись.— Ну та жарти жартами,— продовжував Мусій.— А то справді — подумає чоловік... Ні, іноді, коли це дуже потрібно, ми уміємо й гуртом працювати. Недарма у нас кажуть: "Де людей купа, не болить біля пупа!" Ось, скажімо, хату доводиться ставити. Робимо це звичайно толокою, тобто всі сусіди разом. Дуже навіть весела робота буває: з чаркою, з піснями. На молотьбі в супрязі теж, але це — коли-не-коли. А щоб день у день, як батрак в економії... Е, ні! Коли ж усе життя мужик, і навіть щонайбідиіший,— тільки й думав про те, як би на своє, хоч мотузяне хазяйство стягтися... І щоб іменно тепер...
— Мусію Степановичу,— перебив його Кузнецов,— та вам же ніхто цього не нав'язує. Будете хазяйнувати, як самі захочете, як вирішите на місці. А вже потім на власному досвіді переконаєтесь, що це для бідноти не вихід, що хазяйнувати по-старому в дрібних господарствах не можна. Саме про це і говорив Володимир Ілліч Ленін на з'їзді якраз селянських депутатів: якщо ми будемо сидіти по-старому в дрібних господарствах, хоч і вільними громадянами на вільній землі, нам все одно загрожує неминуча загибель, бо розруха насувається з кожним днем, з кожною годиною... Але перш за все, Мусію Степановичу, відібрати землю у поміщиків. Без цього нема чого і город городити. Треба всіх отих, як їх там у вас,— гмир, пожитьків у три шиї гнати від влади. Треба тісніше об'єднатися бідноті з батраками економій. Щоб не куркулі вершили справи у вас там, на селі, а ви, біднота. Адже вас, бідноти, більше! І не треба слухати тих, хто говорить —"почекаймо, більше чекали!". Відкладати нема чого. Тим більш, що це тепер уже ленінським декретом узаконено. Чули ж за декрет Ради Народних Комісарів про землю.
— Чи чули! Та про цей декрет ленінський тільки й розмов на селі. Та ось диво: чого він, отой декрет, для нас сили не має? Немовби ми в іншій державі живемо.
— А так воно і є, дядьку Мусію,— сказав Саранчук.— То ж — Росія, а ми — Україна.
Федір Іванович пильно глянув на парубка. Мусій аж на стільці засовавсь.
— І хто її видумав? Україну оту! Де воно взялося це все: "вільне козацтво", "Просвіта", тіятри в поміщицькій клуні... Аби чим народ заклопотати. Щоб одвести думки на манівці. Од землі подалі.
— Україну ніхто не видумав, Мусію Степановичу,— сказав Федір Іванович.— Вона була, є і буде. Тут інше питання: якою хочуть, щоб вона була для нас? Рідною матір'ю чи мачухою?
— Хто це "хочуть"?
— З одного боку, самі ж трудящі і більшовики в тому числі, єдина партія, що захищає інтереси цих трудящих. А з другого — буржуазія українська: поміщики, фабриканти та їхня агентура — націоналістичні партії.
Саранчук іронічно посміхнувсь:
— А чого ви, Федоре Івановичу, дядькові Мусієві тлумачите, а дивитесь на мене?
— Згадав, Грицьку,— швидко надумав Федір Іванович, як відповісти йому, щоб не в лоб,— згадав, що ніхто з нас краще за тебе не знає, що таке мачуха.
— Та знаю,— мовив Саранчук і, помовчавши трохи: — Але знаю я і те, Федоре Івановичу... Ні, нічого не скажу зараз. Бо нічого ще до пуття не знаю. А чужим розумом жити не хочу. Розберуся трохи в цьому сам, тоді й поговоримо. А може, й посперечаємось.
— Та викладай уже. Якщо помиляєшся, гуртом поправимо. Одразу бити не будемо,— пожартував господар.
— Бачився я з Діденком Павлом,— почав Саранчук.
— Еге, бач,— рухнулась під грубою Катря,— не забути листа йому від батька передати.
— Не в усьому я згоден з ним,— продовжував Саранчук,— але в оцьому питанні, здається мені, він має рацію: щодо саперів-росіян. Чого їм справді отак не хочеться з України? Це ж додому їх випровадили.
— Гарні проводи! В закручених дротом вагонах,— сказав Кузнецов.
— Це свинство,— згодився Саранчук.— І все-таки чи варто, не знаю, Федоре Івановичу, отаку бучу здіймати з приводу цього? Наче ото ми самі, без сусідів, ладу в своїй хаті не наведемо.
— Пізнаю Діденкову мову,— сказав Бондаренко.— А вночі в вагоні ти, Грицьку, інакше говорив. Чи забув, як батькувався сам від обурення? То, може, і їм отак...
— Обурення — це не все,— озвався Кузнецов. Потім до Саранчука: — А звідки ви взяли, товаришу, що ми не хочемо додому? Ось Федір Іванович бачив сьогодні на Ромодані: уже хлопці й паровоз собі у донців одняли. Та добре, що несправний,— виявилось. Затримались. Хочемо додому, та правильно ось товариш моряк сказав: не час іще на піч залазити, коли біля самих воріт чи навіть у самому дворі вороги. Газети читаєте — знаєте, що робиться на Дону, та й тут, на Україні? Яка спішна іде робота по гуртуванню всіх контрреволюційних сил, щоб задушити молоду Радянську республіку.
— Ти питаєш, чи самі ладу собі не дамо,— коли замовк Кузнецов, озвався Федір Іванович.— На це ми, більшовики, прямо кажемо: у братському союзі з великим російським народом, з Радянською Росією, буде вільна Радянська Україна, а без цього союзу — продадуть її, Гришо, і незчуємося коли.
— Як це — "продадуть"?
— А ти ж у Києві бачив по вулицях: так і майорять прапорці на автомобілях дипломатичних місій. Думаєш, чого така метушня? Торги ідуть напропале.
— А хто ж нас продасть?
— Ті, в кого зараз земля горить під ногами. Українські фабриканти та поміщики. Чи думаєш, що вони примиряться з тим, що сиволапий мужик лізе в маєток, забирає землю? Робітники домагаються націоналізації підприємств, банків. Як же не галасувати їм на весь світ! Не шукати рятунку від свого народу! Байдуже в кого. Хоч у самого сатани. Аби не допустити на Україні того, що в Росії сталося місяць тому,— соціалістичної революції. Зрозумів, Грицьку?
— Про фабрикантів та поміщиків нема що говорити. Але ви, Федоре Івановичу, в одну купу до них валите й революційні українські партії. Агентура їхня, кажете. З оцим я не згоден. Того ж Діденка взяти.
— Я й хотів за приклад його тобі навести.
— А що в нього, маєтки в батька?
(Продовження на наступній сторінці)