— О, та ти майже марксист,— посміхнувся господар.— Це вірно: буття визначає свідомість. Але не завжди ця зумовленість така проста, що можна її на карбованці чи на десятини перевести.
— Хіба не разом його батько, Макар Іванович, тоді, у дев'ятсот п'ятому році, з Тимошевим ось батьком та з покійним дядьком Юхимом у тюрмі сидів?
Гармашиха важко зітхнула.
— Натерпілись ми тоді з нею! З Павловою матір'ю.
— Ні, що ви мені не кажіть,— підбадьорений цим зауваженням старої, кінчив Саранчук,— не повірю я, що йому поміщик та фабрикант ближчий, аніж ми, селяни. Серед нас він виріс, нужду нашу мужичу знає уздовж і впоперек.
— Мало сказати, "серед нас виріс".— Федір Іванович помовчав часинку, наче зважував, чи варто зараз про це згадувати., і озвався згодом: — Приїжджаю якось на різдво додому. Це ще парубком, тільки на заводі став працювати. Заходжу до сестри Катрі — одвідати. Якраз того року овдовіла, першого чоловіка поховала. Дитина в колисці. А знаю, писали з дому, що й немовля з місяць тому померло. Чиє ж це? Учительшине. Заборонив їй лікар груддю годувати. Мусили шукати годівницю. Катря погодилась. Іменно, як мовиться, на свою голову вигодувала.
— Він і сьогодні згадував про це,— сказав Саранчук.— І здумавши раптом: — Забув зовсім. Поклін вам передавав, тітко Катре.
Але жінка навіть не ворухнулась на ці його слова. Вона їх не чула. Сиділа поникло і стиха хиталась із сторони в сторону, неначе в такт ритмічному стукоту вагонних коліс на стиках рейок,— до того виразно зараз пригадалася їй та поїздка з Докією Петрівною до міста, до своїх чоловіків у тюрму. Мов це було не десять років тому, а сьогодні. Все, все зберегла пам'ять, до дрібниць.
...Тільки-но вийшла з вокзалу, зразу ж перед очима й розгорнулося широкою панорамою місто в ранковій імлі. І саме загули гудки на роботу. Дивне і незвичне, змішане почуття пройняло одразу її: якийсь радісний подив і гордість за робочі руки, що спорудили оцю велич, але разом і тихий смуток та відчуття великої кривди. І потім весь день у місті почуття це — кривди — не покидало її, а нагніталося. Біля тюрми, як ярмарок, наїзд. Аж сумно,— скільки тих заплаканих, зажурених жінок. І кожна з клуночком — передачею. Як і вона. Зустрілися в натовпі з Марусею. Зажурена: засудили вже Федя на десять років Сибіру. Поплакали вдвох. А це ж і Юхимові, мабуть. Віддавши передачу, з тривогою чекала на відповідь. І ось невдовзі вернули Докії Петрівні валізку з запискою, що все одержав сповна. А їй чомусь ніякої відповіді. Не скоро вже винесли назад клуночок її: "Немає такого".— "Та як же нема!" — Навіть розгубилася і не знала, що робити. Жінки напоумили піти в контору. До самої смерті вже не забуде вона тої хвилини, коли тюремник, заглянувши в книгу, звів на неї байдужі очі і сказав майже весело: "Був такий, молодице, Гармаш. Був та загув. Поминай, як звали. Помер тиждень тому". Наче отерпла вся. Але ще не йняла віри. Може, глумиться? Вони ж такі! А може, помилка? І тільки тоді, як принесли з склепу Юхимову одіж — благенький кожушок і руді виброджені чоботи,— побачила і обмерла. І вже не пам'ятає, як вийшла з контори, як дісталася з Марусею до них осюди, на Гоголівську. Пригадує — перше, що впало їй в очі в кімнаті тоді,— намочена в ночвах білизна. Весь день з Марусею і поралися біля неї. Хотіла в роботі забутись, урятуватись, щоб не одразу збагнути весь жах дійсності. Та де! Щоправда, стомлена вкрай надвечір, вона, як упала, не роздягаючись, у ліжко, одразу й заснула. І, може, з годину поспала. Поки не прорвались і в сновидіння кошмари прожитого дня. Перелякано зойкнувши, схопилась на постелі. Прибігла Маруся і стара Морозиха, стали втішати. Та заспокоїти не могли. Поки в тужбі не вибилася зовсім із сил. Упала головою на бильце ліжка, затихла...
Катря й не чула, як до кімнати зайшов Артем. Кинулась лише тоді, як тиха розмова чоловіків за столом раптом сплеснулась веселими вигуками. Вона підвела голову, і перший, хто в очі впав їй, був саме він, син.
Стояв на порозі в шинелі, в сірій солдатській шапці-плетьонці. Засніжений увесь. Навіть брови та невеличкі вуси зараз були волохаті і мовби посріблені сивиною. І від цього зараз він видався матері ще більш схожий на батька. Та й не лише на виду схожий. Ось він зняв шапку, ударивши об долоню, обтрусив з неї сніг, а тоді — чисто, як і батько, бувало, утерся шапкою і одразу став молодий, чорнявий. А очі сірі, як і в батька. І голос такий же соковитий, густий.
— Оце так гості! — Широкими кроками ступив до столу і весело привітався, тиснучи руки підряд — Мусієві Скоряко-ві, Тимосі. І з першого ж слова: — А чиї це коні, Тимоше? Не ваші часом?
— А то ж чиї!
— Що ти кажеш! — якось по-хлоп'ячому зрадів Артем.— І як же це до речі: саме цих саней мені не вистачає.
— А ти зачекай із саньми,— сказав Федір Іванович.— Сідай вечеряти. Гасаєш цілий день, не ївши, мабуть.
А тітка Маруся, що поралась біля плити, додала весело:
— Та ти, Артеме, спершу хоч по кімнаті роздивись! Артем побачив матір. Аж хлипнув грудьми од радості.
Поривний, ступив до неї і, обнявши, мовив:
— Ну де-бо ви, мамо, взялись! Отак несподівано. І отак Д9 речі.
— А хіба тебе, сину, діждешся! — осміхнувшись, мовила мати з легеньким докором.— Коли те літо було! А ось уже різдво незабаром. Все ніколи про матір здумати?
— Чи повірите, мамо, їй-право, так закрутивсь! — Він скинув шинелю, узяв низенький стільчик і сів біля матері.— А чи згадую? Таке скажете, мамо! Оце, йдучи сюди, так думав про вас!
— Що ж ти думав, сину?
— Хіба розкажеш: дуже хотілося побачитися з вами. На душі якось бентежно. А особливо коли здумаю...
— Так як же сталося, Артеме, що тобі саме цих саней не вистачає? Випадкових саней! — спитав раптом Федір Іванович.— А якби не приїхали добрі люди?
— Прорахувався трохи. Важкувато буде на двох бендюгах.
— "Прорахувався"!
— Та хіба ж думалось таке: в коліно вже снігу ввалило і ще мете.
— Нового нічого? — спитав Кузнецов.
— Ні, все, як було. Тільки варту біля казарми увечері посилили. Спарені стоять вартої^. Ну, та це їх не врятує. У мене на них такі Іллі Муромці , що й писнути не дадуть. Білі халати пошили, щоб непомітно підкрастись...
Мати насторожилась. Подумала одразу ж: он чого на душі, каже, бентежно! І в самої тривожно забилося серце. Але й крізь тривогу мимоволі милувалася сином. І знову, як кілька хвилин тому, в жесті його, в інтонації раптом угадувала щось батькове в ньому. І від цього ще більша ніжність до нього виповнювала серце, ніжність до сина і невимовна вдячність життю за все, чим отак щедро обдарувало воно її тоді, ще замолоду, і що призвело її до материнства. За зоряну ніч оту на току, коли, склавши з Юхимом останні снопки в стіжок, потомлені сіли спочити; за пісню журливу на греблі; за щире Юхимове слово до неї в гіркій удовиній її самоті. І хоч мимоволі спливли в пам'яті каламутні дні каяття та розпачу, коли ще жива була Юхимова жінка, але й потонули одразу в інших спогадах — ясних і барвистих. З Юхимом побрались-таки потім. І, дарма що обоє були отакі злидні,— жили в любові та згоді. Дітей ростили... Пригадався Артем — малим хлопцем. Отакий і ріс при батькові — завзятий, цікавий до всього, добрий та ласкавий, тільки розбишака великий. Скільки доводилось батькам вислухувати скарг на нього. Немало й перепадало йому від батька. Але частіш навпаки — вислухає Юхим уважно скаржника, а тоді до сина: "Молодець! Отакий і рости, сину,— сердитий на всяку неправду. То буде людина з тебе, а не чортзна-що!"
Зусиллям волі мати одігнала ці спогади і знову прислухалась до розмови.
— Гляди тільки, Артеме,— говорив Федір Іванович,— як би ти з людьми не прорахувавсь. Чи не мало буде — два взводи?
— Ні, ке мало,— упевнено відповів Артем.— На саму операцію я й двох не беру, а тільки один. Вистачить! А другий взвод буде в заставі, за квартал від казарми. Щоб в разі якої несподіванки прийняти на себе удар. Дати своїм проїхати ті дві версти по Полтавській вулиці до патронного заводу. Я спеціально звелів Рябошапці і хлопців підібрати із Слобідки. Розійдуться потім по домівках.
— Ну, гаразд. Тобі, зрештою, видніш,— після паузи сказав Федір Іванович і встав із-за столу.
— Тримай зв'язок з Теслеиком,— додав Кузнецов.— Він сьогодні чергує в комітеті. А зараз не йди нікуди, вечеряй, відпочивай.
— Та треба б трохи відпочити. Все начебто зроблено вже. Ще б тільки сани мені одні.
— Тобі козирки, бачу, потрібні! На підрізах! — озвавсь Невкипілий.— Мужичі рожнаті тобі не годяться.
— Годяться, Тимоше, та як же...
— Дарма! — не дав доказати Тиміш.— Ще віжки як-небудь і в одній руці вдержу.
— Ні, ні, Тимоше,— втрутився Федір Іванович.— Діло таке, що напарник тобі не помішає. Та це вже Артемів клопіт.
Тоді Мусій Скоряк:
— Ех, якби це мені літа, хоч би ось... твої, Грицьку! — І примружено глянув на нього: — Мо справді поміняємося на сьогодні?
— Ні, не рискну,— спробував жартом обійтись Саранчук.— Ще сподобається, та не захочете одмінюватись, що я буду тоді?
— Грицько відпадає,— сказав Артем.
(Продовження на наступній сторінці)