— А тобі чужого добра жаль? Чи пак я й забув...— І осікся Чумак. Але було вже пізно: Павло зблід — навіть на білосніжному тлі сорочки це виразно помітно було. Руки в нього тремтіли, ніяк не міг зав'язати краватку, то з серцем чортихнувся, рвонув її і почав зав'язувати заново.
"І нащо було!"— картав уже Чумак себе, не знаючи, як би загладити свою безтактність. Неуважно гортав сторінки гранок Павлової збірки. Врешті надумав:
— А знаєш, Павлушо, непогано. їй-бо, хороша лірика. Просто — другий Олесь43!
Павло, уже одягнутий — в чорному елегантному костюмі, в накрохмаленому комірці,— не одразу озвавсь на Чумакові слова. Поправив зачіску і лише тоді, повернувшись перед дзеркалом і розглядаючи себе ще збоку, мовив з гіркою іронією:
— Ат! Який уже там з мене лірик. Прасол же я. Чи як інакше розуміти твій натяк на Галаганове добро?
Тепер уже навіть Чумак, що загалом рідко втрачав рівновагу, розгубивсь.
— От, їй-бо... Жартів не розумієш. Ну, то пробач.
— За що?!— удавши здивування, звів плечі Павло.— Навпаки. Я дуже тобі вдячний. Бо самому ніколи і на думку не спало б, що мої наміри відносно Людмили можна і так тлумачити. Який абсурд. Та ще саме в теперішній час.
Уже одягалися у передпокої, як з вітальні вийшла ївга Семенівна. Привітались, а потім разом вийшли на вулицю. Але йти їм було в різні сторони. Тож, спустившись з ґанку, одразу і попрощались. Та не встигли двох кроків ступити Ді-денко з Чумаком, як раптом гукнула ївга Семенівна:
— Павле Макаровичу! На хвилиночку. Діденко підійшов до неї.
— В чім справа?
ївга Семенівна мовби оце щойно згадала:
— Бач, і забула зовсім. Земляка свого бачили?
— Земляка?— не одразу зрозумів Павло.— А, з Вітрової Балки.— І пильно глянув на жінку. І одразу ж по майже невловимому напруженню її обличчя зрозумів, що сказала це неспроста, що заради цього, певно, і додому до нього оце прибігла. "Он воно що!" І відповів уже лагідніш:— Аякже, бачив. Дякую, що направили.
— Дуже цікавий парубок,— по паузі, переборовши вагання, сказала ївга Семенівна і похопилась додати:— Коли б ви бачили, з якою він жадобою накинувся на книжки. І знаєте, що я подумала? Як у вас справа з курсами для голів сільськогосподарської кооперації?
— Цими днями відкриваємо. Жінка одверто зраділа:
— От і чудово! Неодмінно треба його загітувати на ці курси.
— Але ж де його взяти? Він же поїхав додому.
— Поїхав-таки?— ївга Семенівна навіть губу закусила. Обличчя її стало хмуре. Щоб приховати від Діденка, вона схилила голову і тихо рушила з місця. Павло пішов поруч.
— Але я завтра бачитимуся з ним.
— Як же це?— спинилась жінка.
— їду теж на село...
Чумак уже хвилин десять стояв на розі, сердито поглядаючи на Діденка, що з ївгою Семенівною проходжувались туди-сюди перед ґанком, неначе шукаючи щось на тротуарі. І коли згодом Павло підійшов, спитав похмуро:
— Що ви там загубили?
Павло не відповів. Квапливо глянув на годинник і гукнув до валки візників, що стояли тут же, на розі:
— Ванько44!
І, вже тільки сідаючи в сани поруч із Чумаком, засміявсь до нього на відповідь:
— Не загубили, Корнюшо, а, здається, знайшли.— Потім обгорнув ноги полостю і недбало, мовби це щодня йому доводилось, кинув у спину візникові:— Дворянська. Галаган.
VIII
Діденко розгублено знизав плечима. Знову натиснув кнопку дзвоника і прислухався. Будинок мовчав, як пустка. А може, дзвоник зіпсований? І вже хотів постукати у двері, та догадався раптом: ну ясно ж — ніяких слідів на ґанку, і навіть щілини дверей зашпаровані снігом,— авжеж, не користуються зараз цим ходом.
Він зійшов з ґанку і підійшов до воріт, торкнув хвіртку. Теж зачинена. Але за парканом у дворі чути було людей: хтось лопатою одкидав сніг, цюкала сокира. Павло взявсь за залізну каблучку і постукав нею у хвіртку. Ціла зграя собак кинулась до воріт. Згодом почулись рипучі по снігу кроки і голос:
— А хто там?
— До Леоніда Павловича.
Двірник одчинив хвіртку і впустив у двір.
— Онде, біля сарая. Та йдіть, вони не займуть.
"Фе, як по-дурному складається!— дратувався Павло, ледве стримуючи себе, щоб не оглянутись на собак.— Хоч би Людмила у вікно не побачила!"
Біля сарая Галаган колов дрова. А кучер Кузьма складав їх в акуратний штабель. Діденко привітавсь. Але господар ніби не помітив. Доколов плаху і лише тоді випроставсь і глянув.
— А! Моє шанування!— Він вцюкнув сокиру в дривітню і вийняв з кишені портсигар.— Як бачите, юначе, поміщик Галаган не марнує часу. Поки ви з мужиками взуєте його в постоли (чи як пак там у того Коцюбинського?)45 та в плечі випхаєте з маєтку, уже й спеціальність набуду. Кажеш, Кузьмо, не пропадемо?
— Ніколи в світі!— весело одгукнувся Кузьма.— Ситі-на-питі будемо, і ніс у табаці.
— Чули?
— Ні, я гадаю,— стримано посміхнувсь Павло,— що до того всього буде ще дещо. Скажімо, той же Карлсбад46 чи Баден-Баден .
— Ви так гадаєте? Дякую за моральну підтримку,— трохи похмуривсь Галаган. Бо вловив у Діденкових словах не лише бажання зробити йому приємність, але й натяк на його огрядність.
— А то само собою!— сказав Кузьма, застромив за пояс рукавиці і, потираючи руки:— Леоніде Павловичу, дозвольте цигарочку.
Галаган, що вже закурив сам, відкрив портсигар Кузьмі, а потім до Діденка:
— Ви теж, здається, палите. Прошу.
— Ні, мерсі, не палю на морозі.
Проте по виразу його обличчя Галаган зрозумів справжню причину його одмови. "Чи ба, з гонором!" Мовчки сховав портсигар і одразу ж перейшов на діловий тон:
— Ви, очевидячки, в якійсь справі до мене?
— Так. В справі, яка, наскільки я зміг зрозуміти, не може вас не інтересувати. Одержав листа з Києва від дяді Сави.
— Гаразд. Пошабашили, Кузьмо.— І, звернувшись до Діденка, запросив його до господи.
"Отак би й давно!— посміхнувся про себе Павло.— Я тобі не кучер Кузьма. Стривай, ти ще мене й обідати запросиш".
Настрій у нього одразу покращав. Ішов поряд господаря і жадібно вбирав очима навколишнє, що кожен шматок його своєю мальовничістю просто просився на полотно: і пара чистокровних рисаків під зеленими попонами, припнутих до конов'язі біля конюшні; і за конюшнею — білий, вкритий інеєм сад; і ген за штахетами на пташарні — райдужна карусель з індиків, цесарок та павичів. Біля ґанку дві служниці на снігу чистили віниками величезний барвистий, як весняна клумба, килим.
— Обідати,— кинув Галаган, проходячи повз них.
"А що, я не казав!"— не в силі був стримати Діденко посмішку.
У кабінеті, коли зайшли, Галаган одразу ж важко опустився в таке ж, як і сам він, масивне сап'янове крісло і жестом запросив Діденка сісти поряд.
— Так в чому справа?
Діденко сів. І лише тепер помітив біля вікна в гойдалці лисого генерала з газетою в руках. Повів на нього очима.
— Чужих нема,— сказав Галаган. Діденко з кишені вийняв листа.
— Оцей абзац.
— Листів, адресованих не мені, не читаю,— одмахнувсь
рукою Галаган.— Перекажіть своїми словами. •
Павло спалахнув.
— Навряд чи зумію. Тут він пише таким спеціальним жаргоном,— навіть хотів був додати: будучи певен, очевидно, що ви зрозумієте його, але втримавсь.— Тим-то дозволю собі зачитати.
— Прошу.
У передпокої дзенькнув дзвоник, і Павло мимоволі затримавсь. Чути — побіг хтось відчиняти.
— Хто б це міг бути?— уголос подумав Галаган і з цікавістю прислухався. Діденко почекав.
Через кілька секунд до кабінету вбігла покоївка.
— Іван Семенович.
— Ну, ясно ж, нехай заходить. Іване Семеновичу!— гукнув Галаган.— Де ти там є?
Рум'яний з морозу, до кабінету зайшов Компанієць. Діденко добре знгв його — Ґалаґанів управитель з містечка Князівки.
— Сідай, Семеновичу. Я зараз.— І звернувся до Діден-ка:— Так я вас слухаю.
Павло прочитав абзац. Мова йшла про якусь, наскільки можна було зрозуміти сторонній людині, "комбінацію" з сіном. Дорошенко сповіщав,, що є "шанс" на добрий "куш", під маркою інтендантства продавши сіно на чорному ринку, запитував, на скільки вагонів можна розраховувати.
— Ех,— з жалем хитнув головою Галаган.— Де він раніше був. Скормили донці сіно своїми кіньми.
— Чого там, Леоніде Павловичу,— устряв у розмову управитель.— Стогів з десяток можна. Якщо, звичайно, усе в порядку з документами. Щоб комар носа...
— А чим я буду навесні своїх сименталок? Соломою?
— Ой Леоніде Павловичу!— зітхнув Компанієць.— Ви таки ще думаєте... про весну! А я оце з дому та й не певен. Може, завтра вернусь, а там уже... Донці ж виїжджають.
— Виїжджають?— занепокоївся Галаган.— Куди?
— До себе, на Дон. Уже й вагони подали під погрузку. А мужики тільки й ждуть цього.
— Без паніки, Семеновичу,— сказав Галаган.— Немає ще підстав.
(Продовження на наступній сторінці)