— О, підняли вуха!— не втримавсь, важко видихнув Артем разом з крутою лайкою.— Не те, що в грудні.
— А ще більш "не те", що в березні!— озвавсь Смирнов.— Бенкет під час чуми.
Вони саме проходили повз Ґалаґанів будинок — темні вікна зашторені наглухо, сонні гранітні леви обабіч під'їзду. Смирнов уповільнив ходу і сказав:
— До речі. Якраз оце тут у березні трапився зі мною отой щасливий випадок. Завдяки йому ми оце зараз матимемо й притулок для себе на ніч. І навіть два леви, щоправда, більше схожі на пуделів, стерегтимуть наш сон.
На цій мові він зупинивсь біля хвіртки у високому паркані і смикнув за ручку дзвінка під табличкою з написом: "До двірника". Гавкіт цепового собацюри засвідчив, що система зв'язку справна. Проте, поки неповоротний двірник десь собі наминався, Смирнову якраз вистачило часу розповісти
Артемові, щоб ніщо вже його не дивувало далі, про отой випадок, що трапився з ним в останній день перед вторгненням німців у Славгород.
Останній радянський ешелон вже одійшов од вокзалу. Спорожніло, причаїлося місто. Лише від залізничного мосту через Дніпро, де відчайдушно відбивались останні стрілецькі підрозділи і в марній спробі висадити в повітря хоч би який шматок ферми у три поти трудилися сапери, чулася рушнична й кулеметна стрілянина і лунали вибухи. Він пробирався на свою квартиру, де мав переждати, поки через місто перевалиться фронтова хвиля. І раптом чує: "Максимовичу! Ваше благородь!" Озирнувсь і остовпів: "Потапович?! Яким побитом?" Колись, років сім чи вісім тому, іще студентом у себе, в Рязані, був одне літо репетитором одного генеральського синка. А Потапович був денщиком у того генерала. Непоганий мужик. Ото в нього у двірницькій хатині перебув ту ніч. А другого дня Потапович сказав генералові, і той на радощах власною персоною з'явився у двірницькій, щоб привітати "колегу" з кінцем "великої скрути", як він висловився. І навіть запросив від імені господаря на сімейну трапезу. Отак і познайомився з паном Ґалаґаном, головою повітової земської управи. Від якого тоді ж і дістав був запрошення, як досвідчений педагог з університетською освітою, обійняти посаду повітового інспектора земських шкіл. І, ясне діло, не відмовився.
Артем насилу дочекався кінця розповіді, так не терпілося йому уточнити ім'я того Потаповича. Та коли Смирнов скінчив, допитуватися вже не було потреби: за парканом до хвіртки підійшов двірник і явно Власовим басом спитав: "Хто там?"—"Свої, Потаповичу".
Двірник впустив їх у двір. Авжеж, це був Влас. У темряві він не впізнав Артема, а сам Артем не поспішав відкритись йому. Бо ще не знав гаразд, як саме до Власа поставитись. Через те навіть і "добривечір" не сказав. І всю дорогу від хвіртки до двірницької хатини в глибині двору борсався в здогадках. Та невже ж це правда?! Невже отак підступно обдурив отоді він усіх?! Коли удавав, що покинув служити у генерала і на постійне проживання залишається у Вітровій Балці. Хоч насправді чинив, очевидно, за його ж наказом і залишавсь у селі як його агент-наглядач. Не погребував навіть і такою підлотою: бідолашну дівчину обдурив своїм упаданням біля неї і навіть сватанням. Чи то для маскування, чи просто щоб скрасити своє перебування в селі любовною пригодою...
Не знати, куди б цей хід думок завів Артема, коли б із двірницької, як уже підійшли сюди, не вийшла сама Горпина.
В руці тримала лампу — поставила на стіл близько порога і повернулась до прибулих. І впізнала Артема. Від несподіванки, від радості аж зашарілась молодиця. Схвильовано до чоловіка:
— Он гля! Власе, та це ж Артем! Із Вітрової Балки.
— Чи я не бачу!— озвався Влас. Артем щиро привітався з Горпиною.
— І не сказати, як я радий бачити тебе! їй-бо, коли б не чоловік, поцілував би на радощах.
Він таки справді був неабияк радий бачити її. І радий був з того, що не потвердилась підозра його на Власа. Принаймні щодо взаємин його з Горпиною. Але ж іще лишалися його стосунки з генералом Погорєловим. Тому Артем дуже стримано поручкався з Власом. І навіть на його каламбур: "Не зазіхай на жону, а то з хати нажену!"— відповів зовсім не в тон йому:
— А ти, чоловіче, не поспішай. Я ще, може, в хату до тебе і не зайду.
— Он як! А втім...— Влас поборов у собі подив.— Чого ж у ту хату, як вечеряти будемо надворі. На свіжому повітрі.
Він сам поставив на стіл самовар — не дав Горпині!— прозоро натякнувши з прихованою гордістю на причину його особливого піклування про неї. Бо без цього натяку, гляди, і не помітили б причину ту — у вигляді трохи поповнілого стану вагітної жінки.
Артем і цю його дбайливість щодо Горпиии відзначив як неабиякий факт на користь Власа. Але тим більше тепер хотілось йому скоріш з'ясувати причину, що спонукала Власа, та й не самого вже, а в парі з Горпиною, вернутись до пана Погорєлова. І ждав тільки слушної хвилини. Не хотів устрявати в розмову Смирнова із Власом.
Смирнов спитав про якогось Івана Семеновича. Влас відповів, що пішов управитель до Дорошенка вчорашню пульку догравати.
— Дуже наказував нагадати, що завтра рано в дорогу. Щоб не загулювались.
— Це ти Ничипорові кажи. Уже, мабуть, завіявся!..
— Та Ничипір же...— похопився Влас.— Чи це вже не при вас було? Одвезли в лікарню бідолаху. Гнійний апендицит. Уже й операцію зробили. Навідувавсь оце увечері до нього.
Смирнова ця звістка нітрохи не вразила: пощастило чоловікові та й тільки. Бо що б він робив, коли б це сталося на селі, та ще й у глушині десь? Запалення черевини — й кінець.
— А то й місяця не мине, як уже вийде з лікарні.
— Який там місяць! — заперечив Влас.— Сестра каже, що тижня не полежить. Бо хворих — як дрова лежать.
І годувати нічим гаразд. А шви, каже, дома вже фершал познімає, а чи й сам нитки повисмикує.
— Ну, все одно: не в лікарні, то вдома треба-таки йому вилежуватись,— зауважив Смирнов, як видно, про своє щось думаючи. Затим пильно і запитливо глянув на Артема. Той без слів зрозумів його, відповів, не вагаючись.
— Ну, а чого ж! Раз таке діло. Досвіду, правда, немає у мене великого. Ну, та задом наперед не запряжу. Оце вони й стоять, соколики?
— Я біля тачанки поставив їх,— сказав Влас.— Бо на ніч.
Артем пішов глянути на коней. Хвилин за п'ять вернувся до гурту. Сказав ущипливо до Власа:
— Що сіна ти поклав — це добре. Але заодно вже годилося б і розгнуздати. А коники нічого. Не рисаки. І в підручного козинці. Ну, та не ті часи, щоб дуже вередувати. А коли б ще до цього виявилось, що й хазяїн не дуже вредний чоловік.
— В міру! Бувають гірші,— заспокоїв Смирнов напівжартома.
Проте ще й за вечерею потім не раз повертався до цієї теми; причому говорив про кучерювання Артема у Галагана як про доконаний факт. І що впало Артемові в очі — велика обережність Смирнова. За весь час розмови жодним словом не прохопивсь, із якого б Влас міг догадатись про справжні їхні наміри та сподівання, які вони плекали в зв'язку із запланованою службою Артема у Галагана. Як видно, Смирнов приховував від Власа свою підпільну роботу, а можливо, навіть і свою приналежність до більшовицької партії. Отож, виходить, що стосунки їхні грунтуються виключно на взаємній симпатії семирічної давності. Але ж чи не занадто ризиковано?! Особливо коли зважити на оту підозрілу Власову поведінку отоді у Вітровій Балці. Про яку Смирнов, може, навіть нічого й не знає. Тому Артем, не довго думавши, пішов навпростець:
— Так виходить, Власе, що Вітрова Балка не припала тобі до душі? Потягло в місто, на звичну службу? На солодкі чаї. З сахарином!
— Та хіба ж ми своєю охотою! — сказала Горпина, бо Влас чомусь затримався з відповіддю.— Теличка нас видворив іще взимку. Отак чисто, як і передрікав. Тільки й того, що" до тютюнової фабрики ще не дійшло.
Артем здивувався вельми: як це можна, щоб супроти їхнього бажання за Радянської влади...
— Так він же біля влади й був. У волості. Шутка сказати: начальник міліції!
— Хто? Теличка? Отой ракло?! — Артем навіть вухам своїм не повірив: ні, це вже чорт батька зна що! — А де ж люди були? Легейда, Тимоха Невкипілий зі своїми хлопцями?
— Ой Артеме!.. — сказала шепотом Горпина.— Коли б ти знав, що мені приверзлося сьогодні!..
— Ну й годі, Груню! — невдоволено перепинив жінку Влас.— Чи ж мало й так лиха кругом, щоб іще на всяке верзіння зважати! — І мерщій повернув розмову в інший бік, відповів на Артемове запитання: — А Невкипілого з хлопцями на селі тоді вже не було. Коли Рябокляч призначив Теличку. Війна вже почалась. Саме на водохреще...157 Чи, може, напередодні. Не пригадуєш, Груню? — з явним наміром вивести жінку з задуми, втягти в розмову спитав Влас. Але Горпииа нічого не відповіла.
Саме на водохреще великим шляхом з Полтави на Славгород проходила якась військова частина. На підмогу тим, що наступали залізницею. У Чумаківських хуторах ночували. Але і в Вітрову Балку приїхали на санях агітатори. Скликали сходку в школі. То дехто до них і пристав. У тому числі й Тиміш з деякими своїми хлопцями: пішли на Славгород, від гайдамаків визволяти. Хто й далі потім за Дніпро пішов, але частина їх вернулась додому. Мовляв, із свого повіту прогнали, а далі вже нехай інші...
(Продовження на наступній сторінці)