— Максимовичу,— похопився Роман на підтримку Артемові, якого чи не вперш, відколи знає його, бачив оце таким збудженим.— А може, справді, не такий вже великий ризик?
— Авось да небось, значить? Ні, на це не можна розраховувати.
Артем спалахнув:
— А от розписатись у своєму безсиллі, виходить, можна! Обома руками. І перед ними, гадами, а головне перед своїми людьми. Скільки того народу за сьогодні вже пройшло повз оті шибениці. Не тільки славгородці, а й з околишніх сіл, що з'їхались базарювати. З якими почуттями вони дивились на оті шибениці? А з якими важкими думками розходились потім та роз'їздились тю домівкам. А про нас, підпільників, що вони думають. "Принишкли, як горобці в стрісі!"
— Ви певні, що саме так?
— Ну, сьогодні ще, може, так і не скажуть. Бо розуміють, що вдень, по видному,, зробити нічого ми не могли.
Але взавтра, якщо ми сю ніч не наважимось на це діло, саме отак і назвуть нас. Коли не гірш.
— Ну, це ви, Гармаш, явно делікатничаєте з нами, кажучи "нас". Бо себе ж ви до тих "горобців у стрісі" не зараховуєте?
— Та чого! Я й себе не вирізняю з гурту. Не де ж і я буду з усіма разом. Або з іншого боку на це глянути,— без передишки, мовби боячись, що його знову перепинять, не дадуть за одним духом висловити всі свої аргументи, говорив далі,— послухати тільки, що наші вороги смертельні, недобитки всякі варнякають з приводу цього...
І хоч як бридко було йому переказувати випадково підслухану Лиходієву балаканину, таки присилував себе. А деякі вирази його навів майже дослівно. Потім на розпити Смир-нова Артемові довелось розповісти, де він зіткнувся з Лиходієм і як замалим не вскочив у халепу з своєю липовою посвідкою. А вже принагідно згадав і про ту велику невдачу, що спіткала його сьогодні: бо ні Христі, ні синашка у Славгороді вже не застав...
— Ну, тепер я трохи краще розумію вас, оце ваше нервове збудження,— сказав Смирнов, коли Артем замовк.— А то я навіть був диву дався: чомусь не зовсім таким уявляв вас, пригадуючи нашу зустріч отоді на вокзалі; та й до операції в драгунських казармах твереза витримка куди більше пасувала, аніж гарячкова запальність. Дуже раптово навалилась на вас після вимушеної відлюдності сила вражень сьогодні в Славгороді, до того ж переважно негативних.
— Та ще й до Славгорода. Іще з минулої ночі...— сказав і зразу ж подумав: а чи слід гаяти час на те, коли ж кожна хвилина дорога? І, мабуть, не став би розповідати, коли б Смирнов не став допитуватись:
— Так що ж сталося минулої ночі? І де ви ночували вчора?
Артем розповів, що ночували на острівці, верств за десять од Славгорода. І що саме тоді ж, тільки-но з човна на землю сплигнув, наче електричним струмом пройняла його незбагненна якась тривога. Місця собі не знаходив. Дід Явтух з онуком зразу ж після вечері поснули, а він, дарма що за день добре намахався веслом, ніяк не міг заснути. Уже й зорі лічив, і багатозначні числа на багатозначні множив. Десь опісля півночі — одспівали у Власівці півні — задрімав був, та й то на кілька хвилин, не більш, зразу й прокинувся од голосу: хтось гукнув його на ім'я. І не просто гукнув, а зойкнув із смертельною тугою в голосі: "Арте-еме!" Коли схопився зі сну та прислухався, °то здалося, що навіть не згасла од того зойку луна, линула попід дніпровською кручею, поволі затихаючи. До ранку вже й не заснув. Потім, як повставали дід з Матвійком та вирушили в дорогу, мовби забулося трохи. А прибувши до міста, так зразу ж поринув у новий клопіт, що майже не згадував більш про отой сон. Аж до того моменту, коли Христина тітка розповіла йому про двох страчених партизанів. На світанку! Себто якраз отоді, як голос отой із смертельною тугою покликав його на ім'я.
— Звичайно, я розумію, що це не більше як збіг,— після паузи заговорив Артем ізнову.— І все ж таки я ніяк не можу позбутись... Ви, звичайно, скажете — містика. Чи як пак по-науковому це?
— Ні, не скажу, — відповів Смирнов.— Ви ж самі визнали, що це не більше як випадковий збіг. Безпосередньо зв'язку справді між цими фактами нема. Але сказати, що взагалі ніякого зв'язку нема між ними, було б неправильно. А взагалі пояснити це можна, навіть не дуже заглиблюючись у психологію.
— Будь ласка.
— Ще в своїй схованці перебуваючи, хіба ви не знали хоч би з чуток, що діється навколо на окупованій німцями Україні? Хіба не чули про ці ж шибениці, розстріли, катування ще й тоді, не раз уві сні вчувалося вам, як чийсь голос гукав вас на порятунок. Ви кажете, ніколи ще не було з вами отак. Забулося. А це сталось минулої ночі — свіже у пам'яті.
Хвилин кілька ішли всі мовчки. Раптом Смирнов спинивсь, так само мовчки глянув на Романа, потім перевів погляд на Артема й спитав:
— Ну, гаразд, хлопці. А як же ви мислите собі оцю операцію?
В Артема було вже все готове. Розповідаючи тепер про свій план, він мимоволі згадував, де саме й коли спала йому на думку та чи та деталь цього плану. І дивно було самому: все до дрібниць він встиг обміркувати за той недовгий час, поки з Троїцької вулиці добирались із Матвійком до Дніпра. Як проїздили повз отой скверик, за квартал від базарної площі, подумав, що можна саме отут і поховати їх, бідолах. Яму можна буде викопати навіть зарані, ще при місяці. Бо скверик досить-таки запущений, без єдиної садової лавочки (ще взимку попалили), як видно, не мав великої прихильності славгородців. Тим краще. Навіть закоханим парочкам немає де приткнутись. Ховати доведеться, звичайно, по-фрон-товому — без труни. Можна буде у вітрило загорнути. Проте на березі тоді не повернувся язик сказати про це дідові Яв-тухові (хоч певен був, що той не відмовив би); просто жаль було діда та малого Матвійка: двісті верств проти течії на веслах та на мотузці просто не під силу була б їм. Тому відмовився від цього варіанту, намірившись під час побачення з Танею добути через неї чисте ряденце абощо. Але тепер, коли зайшла мова про те, Роман заперечив. Мовляв, немає потреби втягати в це діло ще й Таню. Скаже своїй Олі, вона щось і дасть придатне для цього. І взагалі — чим менше народу, тим краще. Небагато людей потрібно й на саме діло. Трьох, од сили чотирьох, цілком досить. На застереження Смирнова, як би їм не напоротись на засідку (адже можуть улаштувати її десь між рундуками), хлопці погодились, та, власне, інакше вони й не уявляли собі: звичайно ж, зарані розвідати треба.
Поки дійшли до купалень, план операції розроблено було якнайдетальніш. І Роман зразу ж подався в місто, щоб попередити вчасно товаришів, намічених на це діло. Місце зустрічі в отому самому скверику десь зразу ж після півночі. Якраз об цій порі заходить місяць. Щоб до світанку і вправитись.
А Артем із Смирновим пішли берегом далі. Як поминули купальні, де мали звертати на людну й шумливу в оцей вечірній час набережну, Артем попросив Смирнова іти помалу, щоб міг наздогнати його. А він однесе вудку, та й попрощатися ж треба.
Дід з онуком сиділи обіч човна біля вогнища, над яким у казанку на тринозі упрівала ;іршка з наловлених Матвійком красноперів та підустів.
— А товариші ж твої де? Якраз і юшка поспіла.
І сказано було це не для годиться. Біля вогнища на розстеленій полотняній шматині лежало п'ять ложок (завжди були запасні — про добрих людей), лежав накраяний скибками хліб. Артем мимоволі уявив собі, як їм двом, отак звиклим уже до нього, не вистачатиме його за сьогоднішньою вечерею. Тому сказав із жалем:
— Еу Явтуше Гнатовичу, сьогодні вже вечеряйте самі, навіть і без мене.
Дід і Матвійко звелися на ноги.
— Не знаю, як вас і дякувати за все!
— Ось облиш!
— Земний уклін Пилипові Гнатовичу, рятівнику моєму!— говорив далі Артем.— Тітці Секлеті та Мар'яні за те, що, як дитину малу, вигляділи мене, поставили на ноги. І, далебі, недаремно, так і перекажіть: іще на щось путнє, гляди, знадоблюсь.
Він щиро обняв діда. Тоді хотів уже Матвійка, тільки простяг руку і незчувсь, як той мерщій дав чолом йому. Артем аж здригнувсь: ніколи ще з Матвійком цього не бувало! Але ж не бувало ще ніколи й цієї хвилини розстання. Оце уперш. І лише тепер збагнув Артем цілковито, ким він став для хлопчиська-сироти за оці без малу не три місяці. Щоб потішити геть-чисто засмученого хлопця, сказав, тамуючи в серці свій жаль, з удаваним спокоєм:
— Нічого, Матвійку. Ми ще з тобою зустрінемось.
— І де вже там!— безнадійно махнув рукою Матвійко.
— Чому? Від нас залежатиме! Якщо, звичайно, ми самі тільки від самих себе залежатимемо. Зрозумів? А тепер сідайте вечеряйте. А я піду. Треба!
— Іди здоров, сину!— урочисто сказав дід Явтух. І стояв, дивився вслід йому, аж поки Артемова постать не загубилась у натовпі на набережній.
Тоді зняв з вогню казанок, поставив на землю.
Вигорнув із вогню, узяв пучкою жаринку, поклав собі в погаслу люльку й сів на землю — лицем до ріки; і застиг отак, повитий у смуток іще одного гіркого розстання.
VII
Нарешті Смирнов з Артемом звернули на Дворянську вулицю.
Півроку Артем не був у місті й тепер з цікавістю приглядався до багатих особняків, що належали міським буржуям та поміщикам з повіту. Деякі з них тьмяніли неосвітленими вікнами чи навіть закритими на прогоничі віконницями (як видно, господарі вже літували по своїх маєтках), але у більшості будинків світилось. Із розчинених навстіж вікон, з веранд, із альтанок лунав веселий гомін, брязкіт посуду, час од часу вибухав гучний сміх.
(Продовження на наступній сторінці)