За три місяці Артем, живучи в глухому селі, дуже відстав од політичного життя в країні. Отож, поки Роман зробив заплив аж на середину Дніпра і, досхочу нагойдавшись на збурених пароплавом хвилях, вернувся до берега, Смирнов стисло розповів хоч про основні віхи в житті України. Починаючи з Другого Всеукраїнського з'їзду Рад у Катеринославі, який зробив особливий наголос на нещадній боротьбі проти німецьких окупантів. Отоді, в кінці березня, і створено у Славгороді отой зональний штаб (на три суміжні повіти, з місцеперебуванням у містечку Князівці, ближче до географічного центру зони) для керування повстанським рухом.
За малим не три місяці вже минуло. Дещо зроблено: є кілька партизанських загонів у зоні. Налагоджено виробництво, кустарне, правда, деякого спорядження та ручних гранат. З отої вибухівки, що не без його, Смирнова, втручання була залишена при демонтажі патронного заводу. Але хвалитись нічим гаразд. Особливо погано справа стоїть з дисципліною та організованістю в партизанських загонах. Дарма що народу вистачає. Нема кому! Просто тікають собі люди в ліси з сіл, де вже побували карателі. Гуртуються, як бог на душу покладе. Тут би й треба добрих організаторів. А їх бог дасть. їх мало й було на селі, та й з тих, що були — самий цвіт!— влилися в червоноармійські частини, відійшли з України. Б'ються зараз на інших фронтах. А декотрі в нейтральній зоні на переформуванні. І цю обставину досить спритно використовують такі давні облудливі "друзі народу", як есери.
— Що?— аж горзнувся обурений Артем.— І ці вовкулаки ще мають нахабство людям у вічі дивитись?! Після того, як їхня Центральна рада напустила на пас оцю чуму!
— А не всі есери вовкулаки, Гармаш,— сказав Смирнов.— На тому з'їзді в Катеринославі, наприклад, ліві есери — українські та російські разом — за кількістю мало поступалися більшовикам. І хоч боротьба з ними на з'їзді була гостра і запальна (зокрема щодо Брестського миру), але в питанні збройної боротьби проти окупантів більшість із них голосувала з більшовиками заодно. Отож і не про цих мова. Йдеться про тих, котрі лише прикриваються личиною лівих. З ними мороки нам буде чимало. Але тепер, після Таганрозької партійної наради та після сесії ВУЦВКу, на якій утворено Бюро для керівництва повстанським рухом на Україні, справи підуть веселіш... Ви слюсар, здається?
— Так, це моя остання мирна професія. А мав і інші: вантажником на елеваторі, в кузні працював, вівці пас. Одне слово,— посміхнувся,— і швець, і жнець... Та й правда-таки: одне літо у Таврії на молотьбі біля двигуна працював. Вибір широкий.
— Це добре. Щось підберем. Протипоказань немає щодо Князівки?
— Наче нема,— не дуже впевнено відповів Артем.— Але от ви самі, не в обиду вам будь сказано: чого ви самі отак легковажите?! Хоч би в цивільне переодяглись!
— А я в Князівці більше в цивільному й ходжу. Це я у Славгород з'являюсь у повній своїй парадній формі. Вважаю, що тут це для мене найкраще маскування.
І він таки мав рацію. Серед численної офіцерні у Славгороді — місцевої і зайшлої (переважно втікачі з Великороси або фронтовики з "українських" фронтів, що, навпаки, не могли, хоч декотрі й хотіли, вернутися туди, до своїх домівок)— він нічим особливим не вирізнявсь. Ні зовнішнім виглядом (хіба що університетський значок на френчі), ні послужним списком, на підставі якого і взято його на облік повітовим воїнським начальником. (Службу в Червоній Армії в останні місяці війни він приховав, звичайно). Працює повітовим інспектором земських шкіл. Щасливий випадок допоміг: звів його з головою повітової земської управи, поміщиком Ґалаґаном, якому, власне, й спала на думку оця блискуча ідея. Можливо, дивно трохи було, що на такій посаді не українець, зайшла людина, але його попередник — з місцевих, і навіть з прізвищем на "енко"— наламав стільки дров за три місяці Радянської влади (аж до заборони портретів Тараса Шевченка по школах та заміни українських читанок на дореволюційне "Русское чтение" включно), що після нього і вчителі, та й селяни з числа тих, для кого школа не є чужою справою, будь-кому були б раді. То такому, як він, тим більше зраділи. І з перших же його кроків на освітній ниві пройнялись повагою і довірою до нього. Насамперед він скасував усі дурні накази та розпорядження свого попередника. До роботи своєї ставився сумлінно і ретельно. З учителями, буваючи по школах, поводився чемно, без гвалту. І хоч до літніх канікул не встиг усі школи об'їздити, надолужував тепер. Жив на дачі в Князівці, але спокою і сам не мав, і людям не давав. Де ще та осінь! А він уже про ремонт шкіл, про заготівлю дров на зиму дбає. І навіть сам, хоч це і не входило до його обов'язків, охоче брав на себе посередництво між школами та лісництвами. У зв'язку з чим об'їздив уже цілі лісові волості.
Скориставшись з нагоди, Артем спитав, чи правда, нібито є такі волості, в тому числі і його Вітробалчанська, куди німці тільки вдень носа показують. А як де глибше в ліси, то й зовсім ще начебто не ступала нога окупанта? Смирнов сказав, що правда. Але особливих ілюзій у зв'язку з цим плекати не слід. Бо не так бояться, як руки не доходять. Хоч який акулячий у них апетит, але одразу всього не проковтнеш: залізничний транспорт лімітує, розхлябаний вкрай. Отож вистачило їм поки що і в ближчих до залізниць районах. Поки не опорожнили комор. Але зараз помітно їхній намір заглянути й по глухіших закамарках.
Саме для цього, на думку Смирнова, сьогодні й вирушив у Князівку батальйон німецької піхоти. А кілька днів тому туди ж таки з Полтави прибув загін державної варти. Для прочісування лісів цього явно замало. Не інакше, як просто для того, щоб трохи розсунути межі підконтрольної їм території. За рахунок отих лісових волостей. Поставивши мікро-гарнізони по найбільших селах та поміщицьких маєтках. І це тим більш ймовірно, що не далі як тиждень тому повітовий з'їзд "землевласників" звернувся до свого обранця, правителя держави гетьмана Скоропадського зі скаргою-слізницею на місцеве німецьке командування. Де ж пак! Коли й досі декотрі "бідолахи" змушені відсиджуватися в місті. Бо до маєтків і близько селяни не підпускають. Хіба що вдень, під охороною. А на ніч у Славгород чи в Князівку тікай, під захист німецької комендатури. Клопітно! Сам голова повітової спілки землевласників поміщик Галаган і вручив ту сліз-ницю під час авдієнції у власні його світлості руки.
— Саме таким високим штилем було про це опубліковано в столичних газетах,— закінчив Смирнов.
— Та й у нашій, славгородській,, було!— обізвався Роман, стрибаючи на одній нозі і ніяк не попадаючи мокрою ногою в холошу.
— Уявляю собі!— глузливо сказав Артем.— Діденко, мабуть,, не інакше, як віршами подію ту зворушливу змалював!.
— Діденко? Е, поминай, як авали. І духу його в Славгороді нема. Ще тоді, в береані, погорів!— І таки влізши нарешті в штани, обстібаючись, пояснив:— Не на ту масть поставив. На союзників надію покладав, а прийшли німці. Ну й пригадали писанину його. Трохи навіть у підвалі в німецькій комендатурі відсидів.
— Чим і спекулює тепер,— додав Смирнов. На Артемове запитання, звідки він знає Діденка, Смирнов сказав, що за цей час не раз бував у Вітровій Балці в шкільних справах; там і бачив його: у батьків одсиджується.
— Жде біля моря погоди. Чи точніше кажучи — шторму. Який на своїй хвилі знову виніс би в життєве море його викинутий на берег човен.
До них, уже одягнутий, з вудкою підійшов Роман. Сказав неголосно:
— Із зерном обидві.
Смирнов нічого не відповів, звернувся до Артема, щоб уже а однією справою покінчити; спитав, чи є йому де ночувати. Артем сказав, що зараз це не складна справа: літо. І на березі переночує.
— А яка в цьому потреба?— заперечив Смирнов.— Не такий вже ви сирота, щоб ото не було де на ніч голову прихилити.
VI
Коли вже йшли берегом, Смирнов раптом звернувся до Романа:
— Багато охорони?
— Та є... На кожній баржі на носі й на кормі. Ну, а підпливти темної ночі непомітно можна. Вся штука в тому, як ту вибухівку до борту присобачити. Ти ж сапер!— авер-нувся до Артема.— Тобі й карти в руки.
— Не знаю!— сухо відказав Артем.— І думати зараз не хочу про це. Є невідкладніше діло.
— Яке? — і, зацікавлені, обидва глянули на нього.
Артем помовчав часинку, ледве тамуючи в собі хвилювання, що знову пройняло його на саму згадку про отих двох партизанів, страчених німцями сьогодні на світанку. Потім відповів:
— Та треба ж щось із ними робити! Якось же треба припинити нарешті оцю наругу над ними. Чи нехай і далі на шибеницях?..
— Стривайте, Гармаш,— перепинив Смирнов.— Ось послухайте, що я вам скажу.
— Слухаю.
— За чотири роки війни ми з вами стільки друзів своїх втратили, що й не злічити! І то — які Що не завжди й ховали їх самі. Чи з салютами над їхніми братськими могилами, чи хоч би й без салютів. Частіше, мабуть, ховали їх самі ж убивці їхні.
— Та то ж під час відступу. Коли залишали забитих на полі бою. А зараз...
— ї зараз, Гармаш, поле бою за ними. Прикро, але ж факт. І те, що ми з вами теж отут зараз, справи не змінює. Бо дуже мало нас, тому й у підпіллі ми. Хоч у резерві, в глибокім тилу, за нами увесь народ. Але мова не про це зараз. Дуже мало нас супроти них. Тому й не можна, не маємо права ризикувати життям хоч би одного зі своїх. Без крайньої потреби.
— А це, виходить, іще не крайня?!
(Продовження на наступній сторінці)