На думській вежі пробило одинадцять. Горпина підвелася з-за столу, узяла перемиті чашки, але перш як до хати зайти, спинилась на порозі й спитала Артема, може б, спати лягав.
— Спати, то й спати! — сказав Артем.
— Ну, то одведи ж його, Власе, в будинок. А я зараз постіль принесу,
— Ні, я надворі. Сіно ж є. Але стривай,— уже звівшись на ноги, згадав раптом.— Ти ж не доказав, чим кінчилась ота історія з юнкером-контрою, генеральським синком.
— Обійшлось! — з явною неохотою відповів Влас.
— Аж нічогісінько не сталося з ним,— додала Горпина.— На дачі з батьками зараз у Князівці, у Галагана.
— А чого ж не в своєму маєтку?
— Лісовиків бояться,— весело сказала Горпина і зайшла в хату.
— Наїздами тільки бувають старий пан і панич. Не Вовка, а той старший, що з Дону оце приїхав недавно,— по дорозі вже до стайні говорив Влас.— Та й то тільки завидна. А на ніч — у Князівку.
VIII
У стайні з ясел вони взяли по оберемку сіна, і Артем просто на спориші, неподалеку від тачанки, розстелив його. А Горпина принесла ряденце й подушку. І пішла зразу ж, щоб дати чоловікові заснути. Хотів і Влас уже йти, але Артем його затримав.
— Стривай, ти ж іще не доказав про Теличку. Де він зараз?
— А де ж йому бути, катюзі? — Влас як досвідчений оповідач зробив паузу і, сівши на спориш біля Артема, сказав удавано байдуже: — Служить прикажчиком у Погорєлова. В маєтку, у Вітровій Балці.
Артем не пойняв віри:
— Ти що, жартуєш?
— Еге ж, якраз оце мені до жартів. І не хто інший, саме панич наполіг на тому. Отакий дурний каламбур получився.
— Нічого не розумію,— признавсь Артем. Тоді Влас і розповів йому, як це сталося — за словами самого ж панича Вовки.
Днів за два чи три, після того як німці увійшли в Славгород, прибув і він у місто з управителем. Цілий. І навіть на превеликий подив усіх домочадців, котрим Влас іще тоді, в січні, докладно розповів був про розпачливий настрій панича-бідолахи під час його необережної вилазки в маєток із своєї схованки, не мав вигляду людини, що протягом двох місяців день у день зазнавала тяжких поневірянь. У зв'язку з цим генерал навіть дорікнув Власові за те, що той передав був куті меду тоді. То Влас, щоб захистити своє добре ім'я, не бути брехуном перед генералом, змушений був звернутись за підтримкою до самого ж панича. При всіх домочадцях, цього разу нехтуючи всяку обережність — у січні про цей факт розповів був тільки самому генералові наодинці — спитав у панича про руку, що ото склом намірявсь жилу перерізати, чи загоїлась вже. І паничеві нічого не лишалось більш, як розповісти на виправдання своєї тодішньої легкодухості про найстрашніші перші два тижні у схованці. Саме тоді й розхиталися вкрай нерви. Особливо моторошно було після отої вилазки. Бо вже другого дня стривожена учителька сказала йому про арешт Власа. Відтоді цілі два тижні сидів, як на пороховій бочці: "Викаже чи не викаже?" Удень в її кімнаті замкнутий, а вночі, коли вже розходились просвітяни після співанки чи репетиції,— у класі. Бувало, за всю ніч не ляже на своїй розкладушці. Як приречений просидить на парті у темряві в кутку, на "Камчатці", прислухаючись до кожного шереху. Не знати, до чого б дійшло, яку неврастенію, а може, щось і гірше, нажив би собі, коли б та ж таки вчителька не знайшла ради. Саме в той час крутила роман з головою "Просвіти". Простий сільський парубок. Щоправда, хлопець бравий. На що вже Теличка, начальник міліції, а й то запобігав перед ним, у приятелі набивався. Отож із ним учителька і познайомила панича. Відтоді почалось для нього не життя, а масниця. Вже першого ж дня після вечері втрьох — випили й по чарці з нагоди знайомства — як упав на свою розкладушку, то вранці вчителька насилу добудилась, мало школярі не застукали в класі. І так уже було потім: одсипався за все минуле безсоння. Тільки й прокидався, щоб попоїсти. Ну, ясна річ — поправивсь. А в здоровому тілі здоровий дух — на жарт уже перейшов панич. Іще недавно хіба ж витримали б нерви отаке випробування, як несподівана зустріч віч-на-віч із Теличкою! А то витримали, навіть без особливого перенапруження.
На цьому Влас урвав розповідь і попросив закурити. Потім уже й цигарку скрутив, а мовчав, аж мусив Артем навернути його до розповіді, спитавши, а де ж вони зустрілись.
Та там же, у схованці. Після співанки чи репетиції входить учителька в кімнату й веде свого полюбовника, а з ним і Теличка. Тьохнуло серце, але, мовляв, не встиг навіть і злякатись як слід. Не дав Антошка: мало не кинувсь обнімати. "Ну, як же вам, Вово, живеться отут? Відколи вже хотів провідати, та побоювавсь. Остерігавсь, щоб не викрилось як-небудь". А знав нібито з самого початку від Діденка, що він тут переховується. "А чого ж ти Власа заарештував?" — "Бо змушений був. Після того, як Вірка донесла і вже розголос пішов по селу".
— Он воно що! — прохопилось в Артема.— І отож, щоб замести сліди, не спинивсь навіть...
— І ти попавсь на цю вудочку! — не дав доказати Влас— А я мав тебе за мудрішого трохи. Та брехня ж усе. Нічого він не знав до останнього часу. Це вже як німці до Дніпра підходили. Отоді й завертівся хитрий лис. Тікати з червоними не мав наміру, видно, але й залишатись не випадало йому. То приятель отой самий, Грицько Саранчук, полюбовник учительки, і став йому в пригоді: звів з паничем. Ну, а панич на радощах, а, може, й з переляку, чого тільки не пообіцяв йому. Що й перед німцями заступиться, і батька умовить. "Прикажчиком хочеш — будеш прикажчиком". І таки додержав слова.
— А як же вони потім у вічі тобі дивились?
— А отак і дивились. Як з гуся вода! — відповів Влас Трохи помовчав і далі: — Ну, на панича хоч не диво — молоде. А то й старий дав себе круг пальця обвести: повірив Теличці. А там уже навпростець дійшов до того, що замалим мене ж самого винуватим в усьому не зробив.
— О, навіть так?
— Зустрілись якось у дворі... Я ж працював уже двірником у Галагана, в будинок не дуже вхожий був, ото хіба що в дворі зустрінемось. Відкозирну: "Здравія желаю!" — а він мовчки хитне головою й похмурий пройде собі. І ніяк не доберу — що за причина. Нарешті з'ясувалось. Зустрів якось у дворі мене та ні з того ні з сього: "Оце тобі, Власе, червінець, якраз на два зуби. Та й не світи, ради бога, своєю щербиною!" А я не взяв. Відмігся невеселим жартом: "Покорно благодарю, ваше превосходительство. Але досить з мене й одного разу. А то ще, гляди, і вдруге виб'є зуби. Цього разу вже — заради золота". Дивлюсь, аж мій генерал іще дужче насупився, далі як глипне на мене баньками сердито: "Ох і злопам'ятний же ти, Власе! Ніколи не думав. Не буду виправдувати Антошку, може, й переборщив він отоді з тобою трохи, але ж треба і в його становище увійти: змушений був. Бо вже ж пішов розголос по селу. А звідки? Бо Вірка донесла йому. Та, мабуть, іще комусь сказала. А звідки Вірка узнала? Бо розпатякував з паничем цілий вечір. На весь голос, мабуть. Тепер бачиш, голово садова, що сам винуватий в усьому".
— Ох же сука! — аж хрипнув Артем.— Та не правий я був, коли казав, що мало вони нужників чистили?!
У собачій будці цепний пес раптом загарчав, мовби встряючи й собі до розмови.
— Управитель іде,— сказав Влас.— Не собака, а чудо природи: за два квартали нюхом чує. Піти відчинити хвіртку.— Та перш як звестися на ноги, звернувсь до Артема.— Але все це я розказав тобі не на те, щоб поскаржитись. А щоб застерегти. Збираєшся кучерювати у Галагана. Як би ти не напоровся на них. Що один, що другий! І генерала ти тоді, того вечора у людській, до точки кипіння довів. І Теличку. Розказує Груня, сама чула, як нахвалявся на тебе. Що прилюдно раклом та вишибалою назвав.
— Було таке. Спасибі, Потаповичу, що попередив. Біля двірницької дзенькнув дзвоник. Влас пругко звівся
на ноги, сказав Артемові: "Спи!" — й подався до воріт.
По дорозі од хвіртки управитель сердито вичитував Власові. Але розібрати за що Артем спершу не міг. І вже тільки як підійшли ближче, чутніше стало мову — зрозумів, що йдеться про нього.
— Та на біса він мені здався! — приглушено гримів незнайомий Артемові бас.— Чи самі, без кучера, не доїдемо!
І на цій мові вони зайшли через веранду до будинку.
Артем закурив і став чекати, поки вийде Влас, щоб розпитати. А Влас, як видно, і сам намірявся щось сказати йому. Бо не пішов одразу в двірницьку, а, помітивши вогник цигарки, підступив до Артема.
— Не спиш? — сів навпочіпки біля нього.— Не спиться й мені. Розтривожив сам себе спогадом... Ну, а тобі чого?
— Бо не знаю, що мені й робити тепер. Раз не вигоріло діло з кучерюванням! — покривив трохи душею Артем.
— Чув, значить. А ти не журись,— заспокоїв його Власне таке вже велике щастя втрачаєш. Та й потім, коли йшов сюди з Максимовичем, були ж якісь плани?
— Та оце ж такі плани й були,— не подумавши, мовив Артем. Влас невдоволено і з жалем сказав на це:
(Продовження на наступній сторінці)