Через добу Микола з батьком стояли уже голі перед комісією, що оглядала їх з усіх боків на предмет здатності носити зброю і вмерти за імператора Карла І. Під час війни далеко "від свого народу" вмер старий Франц-Йосиф І, якого Микола знав з портретів, що висіли в двох класах його батька: на одному портреті — в білому мундирі, на другому — в синьому, але на обох з однаково округлим, рожевим, як у дитини, личком і білими, ніби ватними, кружальцями бороди з обох боків лиця. Нового цісаря Карла він не бачив навіть на портретах.
Миколу признала комісія придатним до військової служби, батька його від служби в армії звільнили. Спокійний тепер за батька, Микола одягався без поспіху. Батько з жалем поглядав на сина, з яким скоро мусив розлучатись.
Вийшли у містечко. Зараз воно було малолюдне. По вулицях вештались п'яні новобранці, вигукуючи рекрутських пісень. Це були ті переростки, що, завдяки війні, залишились дома аж до цього дня.
Ой цісарю, цісарочку, Цісарю-королю, Пусти мене додомоньку, Най ся не неволю!..—
верещав якийсь здоровенний п'яний парубок, червоний від натуги. Другий, менший, видно, приятель, тримаючи того за руку, бо до плечей дістати не міг, співав половину другого куплета:
Цісаре Франтішку, Пусти мене додомоньку Хоч на одну нічку.
І знов перший:
Цісарю Франусю, Пусти мене додомоньку, Бо-м лишив Ганнусю!
— Бачив "патріотів" австрійських? — спитав батько. Микола кивнув головою.
Із півночі віяв холодний осінній вітер, небо було сіре, понуре, на високій тополі сиділа ворона і, хитаючись, крякала про холод, про дощ, про те, що наближається холодна і голодна зима.
На невеличкому базарному майдані чекала підвода. Розпряжені коні дрімали, звісивши голови. Січка була висипана з оплаки на землю, в ній вовтузились горобці, злітаючи вгору за кожним рухом кінських голів. Недалеко від підводи ходив Федь Мандрик, чекав, щоб похвалитись, що його в армію не взяли.
—■ Викрутились? — спитав батько.
— Слава богу, викрутився. Грижа помогла.
— Що ж, не хочеться воювати за нашого найяснішо-го пана? — спитав Гаєвський.
— Та ні, пане директор, то вже не ті часи,— сказав Федь.— До війни нам здавалось, що нема над Австрію кращої, як тому черв'якові, що в хрін залізе, здається, що понад хрін нема кращої поживи. Коли ж прийшли російські війська, я побачив, що там народ ніби краще живе, як наш. Там край дуже великий, і там повинно б бути легше жити.— Він почекав хвилину.—У нас тіснота і нужда. Ви думаєте, що в селі народ задоволений, що Австрія вернула? їй-богу, ні. Відверто не говорять, але думають так, як я. Скажіть, що в цьому доброго, що Австрія вернула? Знову над мужиком будуть знущатись, на селі польський пан, а у війську німецький офіцер. Для них мужик завжди був і є бидло. При москалях того б не було.
— То ще не знати, як було б при москалях,— сказав Гаєвський.— Царський режим скрізь однаковий. Всюди є багаті і бідні. А де більше багатство, там поруч страшніша біда.
Заговорили про рекрутів, що то горланять по вулицях.
— Не з радості горланять, — промовив Федь.— За москалів поженились, хто дитину має, а тепер покидай усе і йди воювати. Не дуже-то хочеться. Що я, пане, чув! — звернув Федь на іншу тему.— Що в Росії знов якась революція, що владу захопили якісь Совєти.
— Не якісь, а Рада робітничо-селянських і солдатських депутатів,— пояснив Микола.
— Кажуть, усіх поміщиків і тих, що капітал мають, туди! — сказав Федь, показуючи пальцем на землю.
Микола підтвердив.
— Ех, не дочекали ми святечка, занадто швидко вони від нас пішли,— пожурився Федь.— Цікаво, чи буде й у нас таке? — спитав по хвилині.
Йому ніхто не відповів.
Повернувшись додому, Гаєвські застали гостя. Це був Микола Мороз, до війни учитель з сусіднього села і щирий приятель Гаєвського, а тепер лейтенант австрійської армії. Як тільки австрійські війська зайняли Галичину, його потягнуло в рідну сторону; він дістав відпустку і в першу чергу зайшов до старих друзів. Власної родини він не мав. Це був переконаний старий холостяк, любив галушки, сало, багато курив, від чого зуби були аж чорні, захоплювався грою в преферанс, учив дітей сумлінно і взагалі був чесною і порядною людиною. Росту середнього, з темним матовим обличчям, кароокий, волосся їжачком. Гаєвські любили його, та й він відповідав їм тим же. З дня мобілізації ніхто про нього нічого не чув, і ось вернувся — цілий, неушкоджений і в доброму вигляді.
Привітались дуже сердечно. Мороз переходив кілька разів з обіймів батька в обійми сина.
— Як я радий, що вас бачу живим, здоровим,— говорив Гаєвський.—Ми вже, бачите, і оплакували вас, бо ходили чутки, що вас забили десь у Карпатах. Оплакували, але не вірили. Я не вірив, і вдома слухати не хотіли про таке, але чутки такі ходили. Наш селянин любить сенсацію, і саме таку гостру сенсацію, щоб пройняла до самого серця. Але слава богу, що вас бачимо. Ви й до офіцера дослужились, а колись не любили війська. '
— Я, розумієте, й сьогодні його не люблю. Було б велике щастя, коли б його зовсім ніде не було.
— Е, до того ми не дочекаємо. Я, можна сказати, класично цивільний. А бачите, на старості літ ходив на призов і за малим в армію не потрапив. Не знаю,, що помогло, що не взяли, може, мій учительський, саме цей цивільний вигляд! — закінчив він, показуючи на свій животик, що вимальовувався з-під жилета.
— Коли б треба було війська, на це не дивились би,— промовив Мороз.— Ви чули про перемир'я?
— Хіба? Ні, не чув.
— Так, тепер підписано перемир'я в Брест-Литов-ськім. Чи ви газет не читаєте?
— А які у нас тепер газети? — махнув рукою Гаєвський.— Думаєте, що перемир'я успішно закінчиться? — спитав він.
— Як би не закінчилось, розумієте, війни більше не буде, — пояснив Мороз.— Росія армії фактично вже не має. Всередині Росії йде боротьба партій. Там, здається, захопить повну владу в свої руки партія більшовиків на чолі з Леніним, але, я думаю, їй буде не до нас, вона буде зайнята громадянською війною в себе вдома. Зараз, розумієте, солдати російські всі до одного покидають фронт, розправляються зі своїми офіцерами і генералами.
— А в австрійській армії які справи? — перебив оповідача Микола. Цю тему вже давно не порушувано, і він радий був, що про неї заговорили.
— У нас ще такого стопроцентного розкладу армії нема, але й нема такої дисципліни, яка була на початку війни,— сказав Мороз, не забувши своєї звички вживати майже в кожній фразі слово "розумієте".— Багато, розумієте, помогло братання, яке почалось після революції в Росії. Ми ходили в окопи до росіян, росіяни, розумієте, до нас в бліндажі заходили, в гості, клялися, що не будуть стріляти в нас, а ми клялися, що в них не будемо стріляти. Там же такі люди, як і в нас, і говорять по-нашому.
— Ми їх бачили і знаємо,— сказав Микола.
— Правда, ви бачили їх більше і ближче, ніж ми,— погодився Мороз.
— Ми їх бачили у себе вдома, тут, у цій кімнаті. Микола розповів про перебування у них солдатів-лі-
сорубів, про революціонера, який заходив недавно перед приходом австрійців, говорив їм про революцію в Росії і кликав його, Миколу, з собою.
— І ти не пішов?
— Коли б сам, мабуть, пішов би, — сказав Микола.
— І вбили б там зразу, як шпика,— промовила раптом мати, що досі мовчки прислухалась до розмови.
— Чого зразу й вбили б?
— А ти думаєш, що революцію роблять у рукавичках? — спитав батько.— Ти забув французьку революцію? Я не знаю російської, але уявляю, що вона мусить бути в десять раз кривавішою, ніж французька.
— Й що б ти там, у Росії, робив? — перебила мати.— Чужа людина, з чужої держави.
— Я жартував, матусю!
— Знаю твої жарти. Коли б не втримали,— пішов би і потім, певне, прокляв би своє життя.
— А може, благословляв lt;5и, хто знає?
— Не хвилюйтесь,— заспокоював Мороз, знаючи Миколину запальність і бачачи, що він уже червоніє.— Скоро, розумієте, і у нас буде те саме, що в Росії, — сказав він, понижуючи голос— Революція російська перекинеться і на Австрію, і на Німеччину, а може, й на всю Європу. Ви, може, не знаєте, як вели себе в цій війні чехи? Вони, розумієте, зрадили Австрію і масово перейшли на бік Росії. Там їх озброїли, виділили в окрему армію, і ходять чутки, що вони йдуть на нас війною.
— І ми повинні були так зробити,-— перебив гостя Микола.— Ми повинні були творити легіони проти Австрії, а не за неї. Чехи доб'ються свого, а ми ні, ми не здатні на жертви, ми й досі чекаємо порятунку від старої, прогнилої Австрії з її Габсбургами.
— Тихо, сину, схаменися, — промовила мати.
— Мовчу, бо моя мова нічого не поможе.
— У тому, що Чехія буде після війни самостійною державою, ніхто, розумієте, не сумнівається,— продовжував Мороз.— Про самостійну державу мріють не тільки чехи, але й угри, поляки, мріють і українці...
— Вони тільки те й уміють, що мріяти,— вставив знов своє слово Микола.
Нестриманість сина обурила матір.
— Ти нечемний, сину, ти не даєш пану Морозові закінчити думку,— сказала вона докірливо.
— Пробачте.
(Продовження на наступній сторінці)