Весілля затягнулось до пізньої ночі. В нормальні часи воно тривало б принаймні три дні, але це ще був час воєнний, сільська влада відвела на весілля тільки один день. А крім того, Оксана поставила умову, щоб весілля було якомога скромніше і коротке. Шуя 1 була незадово-лена з того, що її не почастували скупі господарі хоч пивом, і сердита на кульгавого за те, що забрав найкращу дівчину в селі, а на дівчину — що вийшла заміж за старого. До шуї належали парубки, яких не взяли на війну тільки тому, що країну зайняла чужа, армія. Щоб помститись на кульгавому, вони витягнули на дах його хати його ж власні сани. Зробили все тихо, що ніхто не почув, до того ж прилаштували ті сани так, що вони кожної хвилини могли впасти на землю. І ось, коли кульгавий повів свою жінку в комору, де було влаштоване шлюбне ложе, хлопці, вичекавши деякий час, перерізали мотузку, на якій висіли сани, і вони полетіли з даху, ударивши копилами в двері комори з такою силою, що двері комори розкололись і вся комора задрижала. Перелякані молоді вискочили в одній білизні надвір під свист і улюлюкання парубків. Так почався перший день Окса-ниного подружжя.
Шуя — непрошені гості (місцеве),
Про цей жорстокий жарт парубків знало вранці все село. Вістка дійшла і до лісничівки. Про нього розповіла Миколиній матері Антошка. Оповідання справило прикре враження. Вона уявила, як сприйняв би цю звістку син, і хотіла приховати її від нього, щоб не ятрити його сердечної рани. Вона попросила Антошку не говорити про це більше нікому в хаті, але Микола почув про все з інших вуст, а саме — від Дробницького, з яким зустрівся у лісі. Той розповів Миколі про це з усіма деталями, дуже картинно, неначе сам був там і бачив.
Дробницький заливався сміхом, але Миколі було не до сміху. Насамперед він постарався позбутись свого веселого співрозмовника, пославши його в кінець лісу, а сам побіг у другий бік. Серце розпирало невідоме досі, дике почуття ревності.
"Я, безконечно люблячи її,— думав Микола,— не смів притулитись до неї, беріг її чистоту, як святиню, а той покручний купив і осквернив її прилюдно..."
Він уявив собі, як ця пара, боса, в одній білизні, перелякана, вибігла надвір під улюлюкання десятків голосів. Він чув ті дотепи, масні, безсоромні, що сипалися з уст грубих жартівників, і йому стало гидко.
"Які далекі від ідеалу людські взаємини, як можна опошлити найкращі почуття! Зовсім інакше виглядають вони в словах поетів, а інакше — в практиці такого покупця живого краму, такого багача, що за маєток купив собі жінку..."
До пізнього вечора блукав Микола по лісі, терзаючись ревністью, роздумуючи над долею Оксани.
"Якби любила — не вийшла б заміж. Мати не могла примусити. Це відмовка... А втім, хто знає, які там відносини були між матір'ю і дочкою?
Як же вона живе з тим кульгавим? — думав Микола.— Це ж не на день, а на все життя!"
Вже коло дому зустрів маму і сестру.
— Куди ви? — спитав здивовано.
— Йшли тебе шукати,— сказала мати.
— Чого?
— Уже так пізно, а тебе нема. Ми злякались.
— І куди б ви йшли в ніч?
— Йшли б, доки тебе не знайшли.
Микола обняв матір і сестру, і йому стало тепло на душі. Він подумав раптом на хвилину, чи проміняв би ту кохану на когось із цих двох люблячих істот? І тут же прогнав геть цю безглузду думку. Таких зіставлень не можна робити навіть у жарті.
Цієї ночі він спав спокійно. Перед сном довго розмовляв з братом, чого давно не було.
— Як ореться? — питав Микола брата.
— Я вже орю, як старий плугатар, — оповідав Євген.— Плуга я вже умію налагодити. Мій плуг тепер іде сам, можу не тримати за чепіги. Ах, як гарно зараз у полі! — захоплювався Євген.— Така тиша, що чути, як у другому кінці села півень запіє, а гомін дзвонів долітає десь аж із Ласковець.
— Орете зараз недалеко села?
— Там, де до нас кривий приходив, пам'ятаєш? Микола кивнув головою. Тепер він добре знав, чого
той тоді приходив. Прозорливий Дмитро сказав ще тоді, що кривий мав якийсь інтерес. Тепер ясно, який то був інтерес: кульгавий хотів подивитись на нього. Не міг же він не знати про його існування. Згадка про суперника зіпсувала настрій, але ж не так гостро, як цього можна було сподіватись.
"Що ж би це значило?" — подумав Микола. Хотів заговорити з братом, але Євген, натомлений за день працею, спав.
"Невже мені все байдуже?" — знову ворухнулась думка, але сонний мозок не знайшов уже на це відповіді. Микола махнув рукою, повернувся до стіни і відразу заснув.
...Минали дні. Осінь йшла швидкою ходою. На осиках тремтіли вже золоті листочки, круглі, мов медалі на тоненьких шнурочках, почервоніло листя горобини, наче на те, щоб замаскувати від пташок свої червоні ягоди, жовтіли кінчики листочків на березі, буріли кучері дуба, граба. Одна ліщина не здавалась: її великі мохнаті листки ще зеленіли, тільки горіхи з неї падали зрідка з шелестом додолу, мов великі краплини дощу.
Микола вийшов на зруб, на своє давнє улюблене місце. Було тепло, тихо. Дуже тихо. Із села линув монотонний дзвін: "бам, бам-бам..." Він чув виразні удари сердечка великого дзвона.
"Хтось умер,— подумав Микола.— Невже і по мені колись будуть дзвонити?" Він здригнувся. Це видалось таким неймовірним і таким неможливим, що він геть відігнав цю думку. Дзвін замовк, і стало ще тихше. Хоч був уже початок жовтня, сонце ще гріло. Стояло воно зараз посередині між селом і лісом, немов серпанком оповите. На павутинні між стернями, в тіні бур'янів, на межах гойдались крапельки роси, і їх не могло вже висушити сонце.
Микола став на узліссі і задивився в поле. Довкола було тихо, пустинно і якось солодко-ніжно, осінньо. Десь далеко на обрії високі тоненькі струмки синього диму, не турбовані вітром, свідчили про те, що там люди. Це пастушки пекли картоплю, там десь і копали її. Чудесні, незабутні запахи сільської осені! Копали картоплю цього року пізно, бо людей не вистачало, — їх забрала війна.
Микола прокинувся від дум. Заслонив рукою очі від сонця і дивився на дорогу: в тому місці, де вона зливається з обрієм, маячила якась постать. Вона швидко росла, і скоро Микола розпізнав у ній постать жіночу. Раптом серце почало сильно битись. Хода цієї жінки була до болю знайома.
Невже вона? В душі його спалахнуло з усією силою полум'я кохання, що вже починало було поволі погасати, Поява Оксани була тим вітром весняним, що подує, бувало, у тліюче багаття, і воно знову бухне ясним полум'ям до неба. Ноги затремтіли, і він сів на викіп.
Оксана наближалась. Він розпізнав її милі риси, та й вона вже здалека помітила його й приспішила крок.
Привітались, ніби нічого між ними не трапилося.
— Любий мій,— шепотіла молода жінка.
— Рідна, незабутня, неповторна,— говорив між поцілунками Микола, божеволіючи від радості й болю.— Що ти вчинила? Чому пішла від мене?
— Не дорікай мені, любий. Ходімо звідси, щоб ніхто нас не бачив, ходім на наше старе, миле місце, ходім востаннє.
— Чому ти так сказала? — спитав розпачливо Микола.— Чому востаннє?
— А хіба ти не знаєш?
Зі сльозами на очах Микола обняв її, і вони пішли в свій улюблений куточок. Трава, що сюди наносив колись Микола, висохла, і зараз тут пахло сіном.
— Ти не знаєш, чого я прийшла? — спитала Оксана.
— Не знаю, люба.
Вона підняла руки до його голови, рукавчики ЇЇ плаття зсунулись, і гола тепла рука обняла шию Миколи. Він заплющив очі, в той же час гарячі губи впились в його уста, і він втратив здатність володіти собою.
Спустошений і трохи розчарований, він лежав горілиць і дивився в небо, бездонне, синє. Біля нього, мов русалка, сиділа і заплітала косу Оксана. її щоки пашіли.
— Попрощаємось. Микола схопився.
— Куди ти?
— Забув, що мені треба йти?
Микола весь поник. Оксана гладила його волосся, а він плакав, здригаючись усім тілом.
— Не сумуй, коханий, мені буде гірше. Я бачу, що ти справді любиш мене. Могли бути разом і бути щасливі. Ти побоявся. Плачем не поможеш, тепер уже пізно.
— Оксано, я люблю тебе безмежно, до божевілля.
— Що з того?! І я люблю тебе також...
— А проте вертаєш до...
— До чужого і ненависного,— перебила Оксана.— Він, як павук, огидний мені, а проте він шлюбний.
Вона гірко посміхнулась.
— Прощай!
— Ти більше не прийдеш?
— Ні. Так, як сьогодні, нам ніколи не буде. Я цей день пронесу через усе життя.
— І я.
— Поцілуй мене ще раз на прощання.
Микола провів її до кінця лісу, до того місця, звідки виглядав її багато днів, звідки побачив її сьогодні, і вона пішла сама по пустинній польовій дорозі. Микола проводжав її очима, аж доки постать її не зникла в тумані.
11
В селі щораз частіше з'являлись солдати. Зразу поодинці, а далі по два, по три, з рушницями і без зброї, переважно піхотинці, а були й кінні: козаки донські, кубанські. Про піхотинців говорили в селі, що дезертири.
Вони не грабували, не бешкетували в селі, заходили до хати, просили їсти, а відходячи, платили переважно австрійськими грішми.
— Скоро прийдуть австріяки, і гроші вам пригодяться,— говорили вони господарям, даючи гроші за їжу.
(Продовження на наступній сторінці)