— Бачите, — перебив його роздуми Гаєвський. Він наче хотів пом'якшити запальність сина.— Націоналізм, про який ви тут говорили, посіяли у нас в Галичині пани, поміщики, графи. Від них почалась та ненависть між двома народами, що довгий час жили, можна сказати, мирно, під одною стріхою. Почалося з вибивання вікон. Українці-гімназисти вибивали шибки в польських установах, поляки — в українських, далі пішли бійки в польськім університеті між українцями і поляками та мало не рукопашні в австрійському парламенті, а що буде після цієї війни, не важко передбачити. .
Гість слухав уважно.
— А скажіть, будь ласка, — спитав він по короткій мовчанці,— як на селі: чи й там між польськими і українськими бідаками така ненависть, як і в місті?
Питання було цікаве і несподіване. Учитель сказав:
— На селі, як правило, цього антагонізму не було, але останніми часами попи, особливо польські,, почали вже сіяти ворожнечу між представниками цих двох націй.
— І успішно?
— Не сказав би, але що насіння ворожнечі було кинуто — це факт.
— Я гадаю, що націоналізм потрібний багатим,— .сказав Лебеденко,—а робітникам, селянам, трудовим
інтелігентам, як ви,— звернувся він до вчителя Гаєа-ського,— от таким він не потрібний.
— Що ж нам, українцям, і оборонятись не треба, дати себе розтерзати полякам? — огризнувся Микола.
— Чекай, чекай,— перебив Миколу солдат.— Ти скажи, яким полякам? Українським біднякам якраз треба об'єднатись з польською біднотою проти спільного вашого ворога — поміщика, капіталіста, попа. Зрозуміло?
— Ще не зовсім.
— Шкода,— знизав плечима гість.— Я, на жаль, не маю більше часу пояснювати тобі. Треба читати. Ти казав, що читав колись Маркса?
Батько замахав руками.
— Яке то було читання в п'ятнадцять-шістнадцять літ? — сказав він замість сина.— Що такий хлопчак міг зрозуміти з Маркса?
— Правда,— погодився Лебеденко,— це не роман, не оповідання. Одне запам'ятай,— звернувся він до Миколи,— Україна, про яку ти мрієш, буде, але без ненависті до народів, що з нею межують.
— Не уявляю ясно,—відповів Микола,—але постараюсь зрозуміти,— додав він швидко, боячись образити.
Батько знову поспішив на виручку синові.
— Те, що ви сказали, дуже розумне, і Миколі слід ваші слова запам'ятати,— промовив він.— А щодо того, щоб йти йому з вами... мабуть, не варто. Він австрійський підданий, коли б і пішов, до нього могло б не бути довір'я, могли б навіть і вивезти на Сибір, в кращому разі як полоненого, а в гіршому — як шпика. Так що не треба нікуди йти, а чекати, що принесе нам Австрія: може, й мир?
— Боюсь я, що по закінченні війни Австрійської імперії не буде,— сказав гість.
— Що ж у нас тут може бути, коли не Австрія? — спитав учитель.
— Я сказав уже, одно з двох: або Україна, або Польща.
— І Австрії не буде?
— Не буде. Згадаєте моє слово.
— То, може, й Німеччини не буде? — спитав Гаєвський.
— Німеччина буде. Німеччина — монолітна нація, народ, що має свою землю, свою древню культуру, нарешті, силу. Австрійська імперія всього цього не має. Цей штучний зліпок розлетиться.
Прощаючись з Миколою, Лебеденко сказав:
— Полюбив я тебе. Наклав дороги, щоб тебе побачити і твою сім'ю. Хороші ви люди. На прощання хочу тобі сказати: одна влада запанує над світом: влада робітників і селян. Запам'ятай це. І ще одне, про що я з тобою говорив: вам, українцям-галичанам, треба завжди боротись за возз'єднання з великою Україною.
Микола обіцяв, що завжди пам'ятатиме його слова.
— Куди ви зараз? — спитав, прощаючись, дід.
— До границі. Якщо на якійсь станції вдасться сісти у вагон — добре, а ні — пішки підемо. А на нашій землі вже якось буде.
Одягаючи на плечі свої рюкзаки, солдати помітили, що вони повні всякої їжі. Це бабуня завантажила їх, поки солдати розмовляли.
— Це вам у дорозі придасться,— запевнила вона, бачачи їх здивування.— Тепер купити важко.
Солдати не заперечували. На прощання поскидали шапки, поклонились у пояс, і вся сім'я благословила їх у далеку дорогу.
На першій станції, до якої дійшли того ж дня солдати, не вдалося сісти в поїзд, хоч ешелони йшли часто. Про те, щоб сісти у вагон, не могло бути й мови. У вагонах солдати стояли один коло одного суцільною масою, сиділи на дахах вагонів, на підніжках, сонні злітали з дахів і з підніжок під укоси і під колеса.
Найгірше було на станціях. Ешелони затримували, коли не ставало вугілля, води, або пропускали зустрічні транспорти, і тоді маса хвилювалась і кричала. Кожному хотілось бути далі від фронту, швидше дістатись до рідної хати, за якою тужили дні і ночі на довгій проклятій війні. Траплялися машиністи, що доїжджали тільки до тих місць, де були їхні житла, і йшли до домів, поки-даючи паровози напризволяще; тоді ешелон ревів, проклинаючи дезертира всіма можливими прокляттями, і горе було б машиністові, коли б потрапив їм у руки. Розлютована юрма напирала на начальника станції, вимагаючи відправки її ешелону, і коли начальник не мав змоги задовольнити розшалілих людей, він втікав з поста, рятуючись від смерті.
Серед солдатів знаходились іноді машиністи або кочегари, які погоджувались вести далі ешелон, і поїзд рушав, залишаючи по собі вздовж перону купи людських нечистот...
Прокинувшись одного ранку, мешканці, лісничівки і не підозрівали, що австрійські війська без боїв зайняли всю Галичину. Вістку приніс Федь Мандрик, прийшовши на роботу раніше, ніж звичайно. Він, як і кожної осені, молотив у діда.
Федь повідомив, що вранці появились в селі польові жандарми, а йдучи сюди, він чув далеке торохтіння обозів і гармат, що пересувались на схід.
Звістка була сприйнята холодно, без радості. Федь побачив це і постарався поправити загальний настрій.
— А що ця Австрія виграла через війну? — запитував він і сам відповідав: — Звідки вийшла, туди й прийшла, а народу погубила страх скільки.
Йому не відповіли, і він замовк.
Микола пригадав 1914 рік, першого полоненого російського солдата, якого він бачив у Теребовлі, його злякані очі і винувато-тривожпу усмішку. Скільки їх погинуло, таких добрих, безвинних? А скільки залишилось живих з тієї австрійської частини, яку він бачив останній раз перед її відступом, тої, що церковних пісень співала, йдучи на фронт, обвішавши попередньо військові шапки різними образками? Микола пригадав, що й німці втягали "Den lieben Cott" 1 у війну, адже такі гасла, як "боже, покарай Англію", виписувано на парканах, на вагонах, відправлюваних на фронт, і на значках, які вішались поруч з медалями на грудях. Чому бог мав слухати саме німців і карати Англію з її невинними дітьми, Микола не міг зрозуміти, як не міг колись зрозуміти, чому богородиця вважається віруючими поляками королевою Польщі. З якого титулу? Коли і чому дала себе коронувати на польський престол бідна єврейка, що за релігійними переказами породила бідняка Ісуса? Це були незрозумілі питання.
— Скоро, певне, і призов? — сказав Федь.— Як думаєте, Миколо, візьмуть?
— Ясно, що візьмуть.
— Тепер не страшно уже, війна скінчилась.
— Не кажіть. Ще не скінчилась. Мир ще не підписаний, а для того, щоб загинути, не треба довгої війни.
Цю розмову Федь і Микола вели тільки вдвох. При матері Микола таких передбачень не робив би.
1 Милого бога (нім.).
В кухню увійшла бабуня, а за нею мати. Вона підійшла до сина.
— Тобі треба службу у Смяловського кидати,— сказала.— Хочу тебе бачити вдома.
— Він і сам мене звільнить.
— Чому?
— Хіба ви не знаєте чому? Я був йому потрібний як певний захист від москалів, яких він не розумів і боявся. Тепер, коли Австрія вернулась і прийшли жандарми, тобто влада, в яку він вірить, я йому не потрібний більше.
— Проте він тобі не сказав нічого?
— Він — ні, але сказала Ванда.
— Ти хіба із Вандою так близько знайомий? Микола почервонів.
— Ніякого особливого знайомства нема, знаю її в лице, буваю ж іноді у Смяловського у службових справах.
— Що ж вона тобі сказала?
— Сказала, що пан хвалився, що з приходом австрійських військ він без лісничих обійдеться. Ясно, що це стосувалось мене.
— Тим краще,— сказала мати.
Проте, почувши про це, обурилась: її самолюбство було вражене.
— Мені завжди було гидко усвідомлювати, що син мій служить у якогось пройдисвіта,— додала вона.
— Вірно пані сказали, пройдисвіт,— сказав Федь, що пильно прислухався до розмови.
Мати схаменулась, що говорила при сторонній людині, почервоніла і вийшла. За нею подався син.
Через три дні по тій розмові з'явився на ґанку той самий поліцай, що в 1914 році приносив повістку про мобілізацію Миколиних дядьків. За ці три роки він дуже схуд і постарішав — видно, невесело жилось. Цього разу він приніс повістку, що батько й син Гаєвські мають прибути наступного дня о десятій ранку на призовний пункт у містечко Буданів. Неявка буде каратись по закону від такого-то місяця і року за таким-то числом.
(Продовження на наступній сторінці)