— Нічого, нічого, я вже сказав, що хотів сказати,— промовив Мороз.— Я погоджуюсь з Миколою, що одними мріями нічого не зробити. Ті народи, що хочуть мати свою державу, мусять за неї битись, а як себе, розумієте, покаже після війни наша нація, — побачимо.
— Чи це обов'язково після війни? — спитав Гаєвський.
— Після війни революція в Австрії неминуча, а революція — це, розумієте, боротьба за нове, це загибель тієї держави, чи устрою державного, де революція вибухнула. Я вже, розумієте, сказав і ще повторюю, що такої Австрії, яка була, не буде, бо її не може бути. Хай дякує богу, що проіснувала стільки літ. А чи здійсняться мрії, покаже майбутнє.
— Коли б так вийшло, як ви кажете, коли б усі нації, що заселяють Австрію, відділились, то Австрія перестала б існувати,— сказав Гаєвський.
— Такою, як була до війни, вона не буде, це безперечно.
Обличчя Гаєвського вкрила хмаринка смутку. Він згадав чомусь про пенсію, якої сподівався в майбутньому. Чи дасть йому забезпечення на старість та нова держава, яка прийде на місце Австрії? Він хотів заговорити
про це з Морозом, таким же учителем, як сам, але не заговорив, бо що міг знати Мороз, тим більше, що Австрія ще існувала.
13
У вагоні, набитому людьми вщерть, їхав до свого полку Микола Гаєвський. У Львові він ледве втиснувся у вагон поїзда, що йшов до Кракова. Тут були майже самі солдати, переважно старі люди, так звані резервісти: одні поспішали у відпустку, інші вертали до своїх полків з відпусток; було кілька новобранців, що, як і Микола, виїжджали перший раз у незнану дорогу, до незнаних місць, на невідому долю. П'ятдесят п'ятий полк через воєнні дії перейшов з Бережан, де він стояв у мирний час, до Бєльська на Шлезьку австрійськім, і туди віз Миколу потяг. Увійшовши до вагона, парубок зупинився біля входу, тримаючи валізку в руках. Не було місця навіть, щоб поставити її. Прикре становище хлопця помітив якийсь старий солдат з добрим селянським обличчям і ласкавими, трохи хитруватими очима.
— Довго будете тримати так цю валізку в руках? — спитав він, усміхаючись.
Микола не знав спершу, кого стосується питання, і тільки усвідомивши це, сказав, що нема де її поставити.
— Ви в армію? — спитав солдат. Микола кивнув ствердно.
— Ану, хлопці, потісніться, дайте пройти молодому новобранцеві.
Солдати, хоч і незадоволено, почали розступатись, і Микола пройшов уперед. Той, з добрим обличчям, посунувся на лавочці, Микола сів поруч і тут же побачив, що у того на комірі блищало три зірки. Це був не рядовий, а унтер-офіцер, і тому його послухали солдати. Адже на собі Микола ловив не дуже прихильні погляди майбутніх товаришів по нещастю. В голові майнула думка: чому саме йому, а не кому іншому дав місце біля себе старий унтер-офіцер, чому не тим солдатам і новобранцям, що тіснилися у проході? Чи тому, що на нім краща одежа, чи, може, лице його видає інтелігента? Невже це атавістичні залишки вікового рабства живуть у цьому галицькому селянинові? — думав Микола. Йому було ніяково перед людьми, що тепер знов покірно стояли у проході вагона, тупо байдужі до всього, що діялося довкола. Щоб вийти якось з ніякового становища, Микола витяг з кишені портсигар і почав частувати всю компанію добрими російськими цигарками, чим зразу розсіяв неприязнь цих людей у синяво-сірих австрійських шинелях і домотканих свитах, що оточували його. Після перших затяжок пішли звичайні у таких ситуаціях питання, звідки і куди їде, до якої "кадри" і т. д., що тривало до того часу, поки курилось, а потім знов настала байдужа мовчанка. Викуривши цигарку, Миколин опікун з трьома зірками на комірі заснув, відкинувся назад, на спинку лавки, а Микола поринув у свої думи. Зараз він ще був цілком під враженням прощання з домом і рідними.
За кілька годин до від'їзду він, як десять літ тому, перед від'їздом у гімназію, потай, щоб ніхто не бачив, оббіг усі дорогі його серцю закутки, побував у лісі, на тих місцях, де зустрічався з Оксаною, де зазнав першого в житті кохання і першого розчарування. Місця ті були тепер інакші: холодні, як сама дійсність. Прощався з будкою, з постіллю і подушкою, якій звіряв свої таємниці, яка бачила його сльози; в якому місці тільки зітхав, а де плакав, почуваючи, що вже ніколи, ніколи в житті до цих місць не верне, ніколи їх не побачить. А коли повернувся додому і помітив у всіх своїх рідних заплакані очі, впав на канапу і заридав, як ридає доросла людина після тяжкої, непоправної втрати.
Сідаючи на віз, уже не плакав, удавав веселого, жартував, потішав, що доки доїде, війна скінчиться, і аж коли спинився на тій широкій лінії, якою стільки разів їздив у гості до діда, стільки разів проходив, коли оглянувся і побачив, що батько йде за ним, іде і плаче, він закричав на візника, щоб швидше гнав коні, щоб швидше сховатися у лісі від всього того, що серце розриває, і тут тільки, далі від дому, він ще раз дав волю сльозам.
Поїзд ішов швидко. За вікном конав понурий зимовий день. Дощ сік у вікно вагона, дрібні краплі, збираючись у більші, стікали вниз тоненькими струмочками; час від часу краєвид закривав густий дим паровоза, що гнав з якимось залізним озлобленням назустріч ночі. Повз вікна проскакували телеграфні стовпи, залізничні будки, села, переліски, поля, вкриті рідким брудним снігом. Краєвиди незнайомі, понурі. Микола поглядав на них байдуже, часто нічого не бачив. За його плечима, в сусідньому купе, обернений до нього спиною, розповідав щось групі слухачів солдат. Обличчя Микола не бачив би, коли б і оглянувся, бо свічка в ліхтарі над дверима тьмяно освітлювала вагон, до мови не прислухався, зайнятий власними думками, і, крім того, йому здавалось, що солдат оповідає казку, до яких Микола тепер не був охочий.
— Ви давно з полону? — почув раптом голос одного із слухачів.
Питання зацікавило Миколу, і він напружив увагу, щоб почути відповідь.
— Та який то був полон,— долинуло до Миколи.— Жив у багатому кубанському селі коло Єкатеринограда, у багатого козака, працював з його родиною у полі,— хвалився оповідач,— і біди не знав. А як настала революція, як почали битись, як постали різні армії: червоні, білі, синьо-жовті українські, чорні,— я побачив, що життя мені не буде, і вирішив тікати додому.
Оповідач помовчав, закурив цигарку і продовжував своє оповідання, бачачи зацікавлення слухачів:
— Попрощався *зі своїми господарями, подякував за хліб-сіль і пішов. В дорозі чого тільки не перебачив. Побував, можна сказати, в усіх арміях потроху, їй-бо! Всі армії мене вербували до себе, але я не мав наміру в жодній залишатись. Воюйте, думаю, самі, мені досить.
— Яка ж з них найбільше вам сподобалась? — спитав той самий голос, що цікавився, як довго оповідач був у полоні.
Солдат не зразу відповів. Він довго обмірковував відповідь і нарешті сказав:
— Мені жодна не сподобалась, мені набридла війна і солдатчина аж поти,— він, видно, показав рукою на горло.— Найбільше ніби підходяща була для бідного народу Червона Армія. Вона, бачите, панів не милує, і вони її здорово ненавидять, і попи також.
— А то чому попи? — здивувався якийсь солдат.
— Чому? Дивак, питає чому! У вашого попа в селі скільки моргів церковної землі?
Солдатик зашморгав носом.
— Наш піп держить сто двадцять моргів, а польський у сусідньому містечку, бо там є, крім нашого, і польський ксьондз, так він має цілий фільварок: землі триста моргів, а корів, а коней, як у поміщика. І сам живе, жінки не має, тільки ключницю.
Молодий солдатик так захопився оповіданням про попів, що забув своє питання.
— От бачиш,— перебив його оповідач,— а ти питаєш, чому попи ненавидять червоних. Вони бояться за свої маєтки так само, як і поміщики. ,
— А біла, чому біла? — спитав другий голос.
— Біла? Чому вона називається біла? їй-богу, не знаю. Може, того, що там усе офіцери та генерали, робочої людини не знайдеш. Панам, бачите, жаль, що їхнє минулося, от вони й воюють. А "білі" — це від білих рук, не інакше,— закінчив оповідач.
— А у махновців були? — спитав незнайомий голос.
— Був і у Махна.
— Який же він? — спитав знайомий голос першого солдата.
Бачачи велике зацікавлення слухачів, оповідач почав поволі, смакуючи кожну фразу:
— Він сам, можна сказати, з вигляду ніякий: маленький, з довгим, як у російського попа, волоссям, худорлявий, ходить у чорному, підперезаний військовим ременем, за поясом — два револьвери, чоботи носить зі шпорами, голос тонкий, як у баби. Отакий Махно. Я його бачив так близько, як вас бачу, і говорив з ним.
— Він якої нації? — спитав хтось.
— Українець, з Катеринославщини, з села Гуляй-поле.
— Звідки він узявся?
— Він, кажуть, ще в першу революцію палив поміщицькі фільварки, грабував багачів, розбивав каси. Тоді він мав невеличку ватагу. Одного разу його продали його ж товариші і він потрапив на каторгу, де просидів дванадцять літ, аж до революції. Повернувшись у своє Гуляйполе, знов зібрав гультіпак і тепер воює на всі боки: і з червоними, і з синьо-жовтими. Вся його армія на конях і тачанках.
— Що воно таке?
— Тачанки? Це повозка на ресорах і кованих колесах. На тих тачанках на передках у махновців звичайно написано: "Не втечеш!", а на задку: "Не здогониш!"
Розмову перервав провідник, що прийшов перемінити свічку, яка зовсім опливла і от-от мала погаснути. У вагоні стало світліше.
(Продовження на наступній сторінці)