щення, що війна швидко закінчиться, що поверне Австрія і він продасть ліс. В Миколи болісно стиснулось серце на цю звістку. Цей ліс був колискою його матері, дядьків і його власного дитинства. Вся родина любила цей ліс, як якусь святість. Скільки пригод було зв'язано з ним, скільки приємних спогадів! В ньому був знайомий кожний куточок, майже кожне дерево, бо мало не всі дерева садив дід власними руками. І ось прийшов чужинець, зайда, безбатченко і якимось диким, неприродним правом хоче продати ліс! Коли б це сталось, дід муситиме вийти з лісу, і не буде до кого приїхати; в цій хаті, де побачили світ найближчі йому люди, поселяться нові господарі, і стане цей ліс чужим, як чужий він зараз для папа Смяловського, який не знає його, не любить і не розуміє. Юнака взяла досада. Випливла наверх ота Страшна нерівність, яка панує в світі, згадалась сцена з графом у лісі, став перед очима Дума Іван. Щоб досадити панові, Микола сказав, що має відомість про назрівання нової революції, яка, можливо, перекинеться на Австрію і на весь світ.
— Сконд пан то вє? 1 — спитав стривожений Смя-ловський.
Микола розповів, що чув від Івана Думи про голодні демонстрації в Петрограді та інших містах Росії, про страйки робітників, про заворушення в селах, підпали поміщицьких маєтків, убивства поміщиків.
— В Австрії революції не буде,— запевнив пан Смя-ловський.
"— Чому?
— Тому, що Австрія — конституційна монархія, а Росія була деспотична і такою залишилась.
— А що, коли ця частина Галичини відійде до Росії? — спитав Микола.
Смяловський замислився.
— Неможлівим єст,— сказав по хвилині і випив чарку вина.
Такого він не міг уявити.
Другого дня вранці Дмитро на одному сноповому, возі, а Микола з Євгеном на другому виїхали з двору. День був ясний, безхмарний, заповідалась спека. На дорогу в поле баба дала яблук-зеленок. Це буди особливо смачні яблука, не дуже показні з вигляду, зелені, але
Звідки ви це знаєте? (Польськ.).
б В. Гли^ькии, Т. 2
161
такі соковиті, що дуже добре гасили спрагу, і їх баба тримала спеціально для тих, хто їхав у поле.
За лісом повівав вітерець, пахло збіжжям, скошеними травами і в'ялими квітами. У небі — ні хмаринки, на полукіпках, покладених вздовж дороги, сиділи яструбці і зосереджено вичікували малих гризунів.
Настрій у Євгена був прекрасний, він правив кіньми, щасливо розглядаючись на всі боки. Микола сидів сумний і зосереджений, як той яструб на полукіпку.
— Чого ти сумуєш? — спитав Євген.— Так гарно на світі, а ти сумний.
— Невесело мені.
— Ти закохався, правда? — спитав Євген,
— Звідки ти знаєш?
— Я чув, як мама татові говорила.
— Що ж вони говорили?
— Що ти закохався і женитись хочеш.
— А тато що?
— Сміявся. Я думаю, що це неправда.
— Що саме?
— Що ти хочеш женитись. Всі ці жонаті такі нудні, неприємні. Не думаю, щоб ти хотів проміняти нас усіх на жінку.
— Чого ж я мав міняти вас на жінку? Ви лишились би такими, як були, а... жінка жінкою.
— Ні, не кажи,— не погоджується брат.— Дядька Ярослава пам'ятаєш? Доки не женився, був веселий, бавився з нами, а як оженився — і не той став, за жінкою світу не бачив. Та й учитель Ведмідь так, усі так. Я думаю, що ти такого не зробиш? Правда?
— Правда, я не збираюсь женитись.
— Ото молодець! Я не повірив, як почув таке про тебе. Я певний, що ти сказав би мені, коли б щось таке у тебе трапилось. Ми ж ніколи не мали таємниць один від одного, хіба що...
— Що саме?
— Хіба що зараз ти утаїв щось від мене.
— Нічого я не утаював.
— Ну, й добре. Я й не повірив. Ти гляди навколо, який світ прекрасний! Коли б ще не війна, яке чудове було б життя.
Після тих слів брата Микола наче повеселішав. Він ніколи ясно не міг уявити себе в ролі жонатого. При самому уявленні, що він може бути батьком, — червонів
сам перед собою. Це ж була б справжня нісенітниця! Але в той же час. не міг уявити життя без Оксани, серце рвалось до неї, і зараз, їдучи в поле, він мріяв побачити її хоч здалека, бо може ж таке статись: поле близько села, і вона може вийти чого-небудь у поле.
"А може, вона прийде в ліс?" — подумав Микола.
Думи хлопцеві перервав голос Дмитра. Він повертав коні праворуч, на стерню, і крикнув, щоб і Євген їхав за ним. Це вже було поле діда:, невеличкий дво-морговий клин не дуже доброї землі, але тому, що найближчий від дому, то найкраще удобрений і через те найбільш врожайний. На ньому досить густо, в два ряди, стояли полукіпки.
Дмитро заїхав на кінець гонів і зупинився перед першим полукіпком, звідки мали починати брати снопи. На всіх полях, куди не глянь, стояли ще не вивезені полукіпки. Тільки на одному клині їх не було вже, і клин цей орав плугатар на зяб. Здалека обличчя плугатаря не видно було, але кидалось у вічі те, що він налягав на ногу.
— Ми думали, що перші будемо звозити снопи, а бач, вже хтось вивіз свої і на зяб оре,— здивувався Євген.
. — Це ж багач Шапковський,— пояснив Дмитро.
— Я чомусь його не знаю,— сказав Микола.
— Він тут недавно. Сам з Ласковець. Як парцелювали панське поле, він купив кілька моргів, побудував хату і переселився сюди. Про нього кажуть, що він з чортом у змові. Його жінку грім забив, як ішла з серпом із поля, а сам він віз якось мливо з млина, а був п'яний, перевернувся з возом, упав під полудрабок і зламав ногу. Тепер кульгає.
— Чого ж йому чорт так погано помагає? Жінку, кажеш, громом забило, а сам ногу зламав,— спитав, усміхаючись, Микола.
— Зате до війська не пішов,— пояснив Дмитро. Микола задумався.
— Людина рада, що кульгає, тільки б на війну не йти,—промовив він.—Я пригадую, як солдат Шестаков, що стояв у нас на квартирі в п'ятнадцятому році, говорив, що погодився б обидві ноги втратити, тільки б живим вернути. Чи варте життя аж таких жертв?
— Видно, варте, коли люди так дорожать ним,— сказав Євген.
6*
163
А Дмитро додав зітхнувши:
— Кожному життя миле, найменшій тварині: миші, комарикові миле, а це ж люди!
Почали накладати снопи на віз.
Накидав на віз Микола, а Дмитро складав. Євген допомагав ретельно, але коли добирали полукіпок до кінця, він кидав вила, озброювався батогом і слідкував за останнім снопом, під яким майже завжди були миші. І як тільки сніп, настромлений на вила, йшов угору, миші розбігались, а Євген бігав за ними, ляскаючи батогом; а що батогом в таку маленьку та ще й рухливу мішень важко попасти, то миші, звичайно неушкодже-ні, ховались у нори.
Закінчивши накладати першого воза, сіли в тіні його закурити. Під сусідній полукіпок побігли миші. Дмитро побачив і показав Євгенові, але, поки той встав, миші поховались.
— Чи може таке бути, щоб чорт у мишу перекидався? — спитав Дмитро.
— Хто б у таке вірив?
— Не кажіть, старі люди повідають.
— Мало чого старі люди не скажуть. Не всьому треба вірити.
— А я вірю, бо сам бачив на власні очі.
— Що ви бачили?
— Отак, як тепер, я виїхав на снопи, а гриміло, збиралось на бурю, і бачу я — біжить поперек поля миша, та здорова, і біжить галопом, і тільки вона шугнула під полукіпок, ударив у нього грім.
— При чому тут чорт?
— Як при чому? В звичайну мишу грім не вдарив би,— сказав Дмитро.
— То грім ударив не в мишу, а в полукіпок.
— Але під полукіпком була миша,— твердив Дмитро.
Розмова набирала характеру суперечки. Микола починав сердитись, що Дмитро такий забобонний і такий недалекий. Він бачив, що ніякі докази цій людині не допоможуть, і вирішив розмову припинити, коли побачив, що через поле йде до них, шкутильгаючи, плугатар, про якого Дмитро недавно оповідав історію з чортами.
— Чого ж то він до нас шкандибає, відьмак? — спитав Дмитро.
— Побачимо, — промовив Микола. Тим часом орач підійшов.
— Добрий день,— привітався він, не скидаючи бриля.
Хлопці відповіли на привітання.
— Побачив у вас димок та й прийшов покурити. Вийшов з дому без сірників. Захотілось закурити, а тут, як на гріх, нікого навколо. Аж ви під'їхали. Думаю: у тих сірника розживуся.
Микола подав орачеві сірника, і той закурив. Затягуючись димом, він пильно дивився на Миколу.
— Ви часом не будете помічником лісничого? — спитав він, звертаючись до юнака.
— Я. Чого ви хотіли? — спитав в свою чергу Микола.
— Хочу дізнатись, чи не можна у вас дровець з купку дістати?
Микола сказав, що зараз продажу нема.
Плугатар більше не затримувався, подякував за сірника і пішов назад. Микола пропонував йому цілу коробку, але він не взяв.
— Ви думаєте, він за сірниками приходив, отой кривий? — промовив Дмитро.
— А за чим же? — здивувався Микола.
— Ні, не за сірниками, — твердив Дмитро,— він мав якийсь інтерес, отой відьмак,— сказав упевнено Дмитро.— То хитрий багач, йому пальця в рот не клади.
(Продовження на наступній сторінці)