— Я тобі діток народжу. Синочка хочеш? І назвемо його Олексою, а дівчинку Марічкою.
Говорила, і голубила його, і пестила м'якими теплими руками, і тулилася лицем. Але він спохмурнів, перестав її пестити і, коли змовкла, заговорив. Сказав тільки те, що могла б зрозуміти:
— А ти забула, що я давно на смерть вирокований, що коли б упіймали зараз, то вже завтра, може, повис би на гілляці, а потім порубали б моє тіло на шматки і порозкидали по горах? Ти забула, що я осоромив перед світом самого князя, що тримав у неволі його жінку, що вбив Дідушка і знищив десятки шляхтичів, що попалив он скільки дворів і маєтків, що розгромив Гедалія, найбільшого лихваря на Покутті, що мої хлопці пограбували купців, відшмагали ксьондза? Та всього й не перерахувати. Ти думаєш, все це мені простили б? Чи стара княгиня наругу б над Псовичем мені простила? Чи сам Псович простив би? А Потоцький даремно, думаєш, спровадив сюди ціле військо? Дві тисячі вояків ловлять мене по горах, а я ось сиджу в тебе. Ти думаєш, що, коли б про це дізналися, мені б минути лиха?
Дзвінка слухала ці страшні слова мовчки.
— Отже, нема ніякої надії, що ти хоч колись прийдеш назавжди? — спитала із сльозами на очах.
— А ти хіба сподівалася? — відповів на питання питанням.— Хіба ж ти не знала?
Жах і безнадія огорнули жінку. Досі ні на хвилинку не переставала надіятись, що найславніший на всі гори леґінь — Довбуш — буде її шлюбним мужем. Нічого не мала проти того, що опришкує. Адже не одна жінка на Гуцульщині мріяла про славу дружини опришка. Таж-бо, крім слави, опришки приносили гроші.
— Боже ж мій! — сплеснула руками.— Невже ж я довіку буду вдовою? Коли не хочеш ґаздувати, то візьми мене з собою в гори!
Сказала, аби щось сказати. Знала вже, що нікуди він її не візьме.
— Опришок не може мати в горах жінки,— відповів Довбуш.
— Ти не простий опришок, а отаман,— пробувала ще ніби умовляти.
— Коли отаманові можна, то й інші захочуть, а тоді що буде? Опришки — це військо. Тільки не королівське, а народне. Як у кожному війську, так і в народному мусить бути порядок. А за порядок дбає і відповідає отаман.
— А княгиню тримав. То нічого? — вихопилося раптом у неї.
— Що ж ти рівняєш? Вона ж мені не була ні лю-баскою, ні жінкою, а полонянкою.
— Хто там вас знає, — буркнула Дзвінка.
В душі її все бунтувало. Не могла повірити, що треба прощатися із солодкими мріями. Довбуш відразу перестав бути вимріяним героєм. Сама здивувалась, як це швидко сталося.
Для Довбуша ж хвилина зустрічі була вже отруєна. Ксеня відійшла, сіла на ослоні. Він став набивати люльку.
— Як ішов до тебе, сподівався іншої гостини,— в його голосі бринів такий біль, що й камінне серце зворушив би.
Ксені стало його шкода. Підбігла, вийняла йому з рота люльку і поклала на стіл, сіла йому на коліна і почала цілувати.
— Не гнівайся, милий,— казала між поцілунками,—, не гнівайся, соколе мій золотий, найдорожчий, Змучив лася, на тебе щодня чекаючи, тому й наговорила бозна-чого. Вірю тобі більше, ніж богові. Вірю, що мене одну любиш. А сказала таке, чого й не думала... бо ж мені серце болить...
Тепло і близькість коханої сп'янили втомленого отамана. І він же не одну ніч думав про неї. Глибоко зітхнув і задув світильник...
Коли засвітили його знов, Дзвінка забігала біля печі. Треба було дати чогось повечеряти гостеві. Але він почав відмовлятися — не мав більше часу.
— Нещастя, Ксеню, не спить. Фока всього не допантрує. Він дивиться в один бік, а з другого підійдуть та через вікно вистрілять. Нащо тобі труп у хаті?
— А хіба тебе куля бере? — спитала Дзвінка.
— А чого б не брала? Хіба я не з такого ж тіста, як інші?
— Значить, Степан правду казав,— сказала тихо про себе.
— Степан? — перепитав Довбуш.
— Та Дзвінчук. Він за мною волочиться. Хоче старостів слати.
— Що ж він тобі говорив?
— Казав те саме: що тебе куля бере. Він аж до попа ходив питати. І піп сказав, що ти смертний, як і всі інші люди... Я не вірила, але коли ти сам кажеш, то треба вірити.
Останні слова вимовила крізь сльози. Сиділа бліда, і в очах була безнадія.
— Тебе дурити не буду,— сказав Довбуш. — Ти все повинна про мене знати. Коли б я кулі чи іншої смерті не боявся, я б і до тебе частіше приходив. А так, сама бачиш...
— Як же ж мені тепер бути? — спитала майже злісно.
— Про що ти?
— Тебе раз на рік чекати, чи?..
— Чи заміж іти? — докінчив Довбуш.— Так? Дзвінка мовчала.
— Чого ж мовчиш? Я давно знаю про Степана. Ти його любити не будеш. Мене ж не забудеш ніколи, до смерті. Коли можеш так жити — виходь за нього. Але пам'ятай: з нелюбом ой як важко. Та, видно, тобі таки потрібен спокій. Я тебе не забуду і не залишу без своєї допомоги до смерті. Матимеш усе, іцо й досі мала. Коли сам не зможу віддати, через когось пришлю. Жінки чи нової любаски шукати не буду. Бо тебе люблю одну на всьому світі. І за другого віддаю тебе... з великої любові. Не знаю, чи повіриш ти моєму слову...
Дзвінка, похилившись головою на стіл, заплакала.
— Не плач. Така доля опришка,— сказав Довбуш.— Мусить дбати не за власне.щастя, а за щастя людей. Не плач,— повторив він,— ось я тобі приніс подарунок.
Ксеня підвела голову. Довбуш вийняв з-за череса разок дорогого намиста із перлів і другий з великих золотих дукатів. Поклав на стіл.
— Тепер давай руку.
Вона простягла руку, і він надів їй на один палець золоту обручку, а на другий — перстень.
— Це тобі як шлюбна зі мною обручка,— сказав, надіваючи обручку,— а перстень і намисто — подарунок на весілля зі Степаном. Хай вони тобі приносять щастя.
Звичайно, Дзвінка не могла знати, яке казкове дістала в подарунок багатство...
У двері тихо постукав і за мить увійшов Фока. Несміливо розглянувся по хаті.
— Може б, нам уже і йти, ватажку,— сказав тихо. Довбуш одразу ж і встав з лави.
— Вірно, брате, перед нами ще далека дорога.
— Як же я вас випущу голодних? — забідкалася Дзвінка.
— Голодних — не страшно, аби тільки живих,— невесело пожартував Фока.
— Ти, Фоко, щось не такий вже зі мною, як колись... Чи забув мене? Розлюбив? — тихо сказала Дзвінка.
Фока опустив очі, але одразу ж і підняв їх на Дзвінку, пильно глянув на неї.
— А вам треба, щоб я любив вас? — спитав визивно. Дзвінка не сподівалася такого питання, та й Довбуш
змішався.
— Я завжди дорожила твоєю... дружбою,— промовила Дзвінка. Хотіла сказати "любов'ю", але затнулася на цьому слові і сказала "дружбою".
— А їх любов'ю дорожите? — спитав хлопець, кивнувши у бік Довбуша.
— Дорожу, Фоко, дорожу, голубе.
— А заміж віддаєтесь за Степана?
По цій мові він одвернувся і пішов до дверей.
— Фоко! — крикнула Дзвінка, але хлопець уже був за дверима.
За хвилину, попрощавшись із Дзвінкою, вийшов і Довбуш.
Осінь надходила швидкими кроками. Трава на полонині пожовкла. З усієї маржини тільки кози ще добували собі поживу на своїх згарах. Але ж то така худоба, що їсть усяке, чого інша і в рот не візьме. Коза обгризатиме кору й на сухій деревині, не погребує сухою галузкою, а пройде байдуже мимо зеленої травички.
Юрчик добре вивчив козячі звичаї, навіть пісню про своїх кіз склав:
Ой ви кози, мої кози, Де мені вас пасти? Усі ріки поздувало, Треба мости класти.
І справді, після останніх дощів потоки перетворилися на бурхливі ріки. Минули погідні літні ранки, коли на тлі чистого синього неба так чітко вимальовуються гострі скелі й лагідні схили зелених верхів. Тепер усе частіше вкривала полонини біла негура, крізь яку й на десять кроків перед собою нічого не видно.
Одного дня вранці прийшли у Федорову стаю мі-шанники. Прийшли на "розлучінє", по свою маржину. Воли й корови мішанник має право забрати, коли сам захоче, а по вівці приходить, коли ватаг покличе. Причому завжди у святковий день. Такий день якраз і настав. Ватаг запросив усіх гостей перед стаю і почав "читати" зі свого "реваша" К
— Котрий має в мене двадцять овець? •—Я,— почувся голос з гурту.
— А які твої знаменєта? 2
— Різані вуха.
— Розлучай!
Мішанник іде в кошару і відбирає свої вівці. Тоді другий, третій.
Коли вже всі по черзі відібрали свої вівці, почалось прощання з ватагом і пастухами.
— Дєкуємо вам, пане ватаг, та й вам, ґречні вівчарики та гайдеї, що-сте так файно маржинку пасли та скорому нам надбали.
1 Р е в а ш — палиця з пам'ятними позначками.
2 Знаменєта — мітки.
Скидали свої заяложені крисані і кланялись у пояс не лише ватагові й вівчарям, а й тій полонині, яка вигодувала їх худобу. Віддавали чолом тим чудовим горам, вкритим лісами, що від дитинства милували їхні очі, що ростили їх і годували,— горам, без яких гуцул не мислить собі життя.
(Продовження на наступній сторінці)