— Мовчати! — заверещав суддя,— Сипте йому приску!
Екзекутор розтягнув очкур і всипав жарини між ноги жертві. Кімнату наповнив сморід тліючої одежі, горілого людського тіла.
Суддя наказав відчинити вікна.
Пилип'як зблід, стиснув губи. З-за сціплених зубів вирвався йому страшний стогін.
— Відповідай на питання,— знов почав суддя,— де Довбуш?
Пилип'як мовчав,
— Де Довбуш? — повторив суддя голосніше.
— Не можу говорити, болить,— простогнав опришок.
— Облийте його водою,— наказав суддя. Підручний ката линув за очкур катованому води.
Пилип'як глибоко зітхнув, глянув через відкрите вікно на гори, попрощався в думці з ними, бо знав, що вже їх не побачить. Тоді обернувся до суддів.
— Що вам треба? — спитав.
— Де Довбуш?
— У горах.
— Де саме?
— Орел не сидить на місці, а літає, так і Довбуш.
— Які його плани?
— Знищити всю шляхту, зрівняти світ, відрубати погану голову Потоцького.
— Мовчати! — почувся рев з кутка.— Він сміється з суду! Четвертувати —живого! Живого четвертувати! Зараз ведіть, зараз! Ведіть його! — репетував Потоцький. Утратив владу над собою. Аж запінився зі злості.
Пилип'яка виштовхали у двір. По дорозі він лаяв панів, суддів і самого Потоцького, але його вже не слухали. Судді і коронний гетьман теж посунули у двір подивитись, як четвертуватимуть живу людину.
Посередині двору в'язниці височіла постійна шибениця, а під нею великий обрубок старого дерева — плаха. Збоку — невисокий поміст, куди сходили судді й інші офіціальні особи. Туди й зійшли гетьман коронний Йосиф Потоцький і суддя. Пилип'яка підвели до плахи. Руки йому були зв'язані за спиною. Помічники ката поставили його на коліна. З групи судових виконавців виступив один і прочитав вирок. "Винного в злочинах проти держави і людства опришка, Пилип'яка Андрія, судити смертю. На придушення інших опришків і стримування їх від подібних актів і розбоїв, Андрій Пилип'як повинен бути живцем четвертований катом Михайлом Козоловським на місці. Частини розтятого тіла мають бути розвішані на палях по горах".
Після зачитання вироку до засудженого підійшов піп з хрестом і спитав, чи хоче він покаятись. Але Пили-п'як одвернувся. Кати зняли з вирокованого сорочку, і не встиг він зітхнути, як почув сильний удар в потилицю. Це було останнє відчуття в його житті. Голова його покотилась, кривавлячи поміст. Кат підняв її за довге волосся і, поклонившись у пояс Потоцькому, повісив за волосся на цвях, вбитий у шибеницю. Заходився четвертувати оголене тіло.
Вийшовши з Дзвінчиної хати, Довбуш легенько свиснув. На свист вийшов із-за оборогу Фока, і вони вдвох серед повної темряви рушили в гори. Довбуш ішов попереду, ззаду, тримаючись за його топірець, плентався Фока. Обидва йшли навпомацки, але Довбуш добре знав дорогу. Скільки ж то раз було нею ходжено на знайомий груник, до коханої...
— Тепер уже можна не поспішати,— нарешті сказав він. Досі з обережності не розмовляли.
Чим вище піднімалися вгору, тим ставало світліше. Раптом і зовсім посвітліло — вийшли на полонину. Тут стояли невеличкі стіжки сіна, готові для вивозу. Сюди й простував Довбуш.
— Стомився? — спитав Фоку.
— Ні, не дуже.
— Зараз спочинемо, ба, виспимось до ранку. Ніхто нас тут шукати не буде,— сказав весело.— Зараз ми собі виберемо найкращу спальню.
Він відійшов трохи в бік від стежки і зупинився біля величенького стіжка.
— Треба зробити в ньому таку нору, щоб обом можна було в ній сховатись. Давай, я звідси, а ти з того боку смикай сіно.
Стіжок був недавно складений, отже, не дуже зле-жаний, сіно легко піддавалось, і через кілька хвилин нора була вже готова. Друзі залізли в неї і затулили обидва отвори сіном. За кілька хвилин уже міцно спали.
Удосвіта, тільки засіріло, пішли далі. До гори Стіг треба було ще йти мало не цілий день. Снідали на ходу. Дзвінка дала на дорогу сиру, яєць, у пілочку масла і добрий окраєць хліба.
— Ти чогось розгнівався на Дзвінку, Фока? — спитав, жуючи, Довбуш.
Фока глянув на отамана.
— Вона ж вас міняє на Степана Дзвінчука.
У його голосі чулася досада. Довбуш же всесильний! Він може Степана на порох стерти. Навіщо ж дозволяє таке?
— А може, ви її розлюбили? — спитав по хвилині.— Коли б я був, як усі люди, то тільки вам одному, мабуть, зійшов би з дороги, а більш нікому,— сказав раптом твердо.— Я вбив би всякого, хто б зазіхнув на неї.
— А за що ж би мені уступати?
— За те...— хлопець замислився,— за те, що багачів нищите, що бідних не цураєтесь.
— Те ж саме роблять й інші опришки, і до мене робили.
— Не так, отамане. Ви інакший.
— Де там інакший,— заперечив Довбуш.
— Ой, інакший. От хоч і зі мною. Багато людей мене бачило, а тільки ви мене помітили, і Дзвінка також,— вас двоє. Але й вона побачила через вас.
— Розумом ти багатий, Фоко. Фока махнув безнадійно рукою.
— Що мені з того? Не людина я, а тільки півлю-дини, та й навіть менше. І скажіть мені, отамане, за що я мушу увесь свій вік мучитись? Що я кому завинив? Чи я просився на світ? Вродили калікою і пустили на посміховисько людям.
Він зітхнув.
— Наді мною з дитинства всі знущались. Діти не хотіли бавитися з калікою, бо я ні бігати, як вони, не умів, ні стрибати, ні плавати. Підріс — парубки мене стали цуратись. Який з мене леґінь! Про дівчину я і думати не смів і не смію, отак і вмру, не зазнавши ні любові, ні щастя. Та я недовго заважатиму людям на землі. Мені тут не місце. Тісно мені тут. Таких, як я, треба маленькими вбивати, щоб не проклинали все життя своїх батьків.
— Вони ж не винні,— промовив Довбуш.— Яка мати чи батько хотіли б лиха своїй дитині?
— Треба було задушити маленьким.
Розмова обірвалась. Довбуш не знаходив слів, щоб потішити друга. Що вище піднімались, то ставало холодніше. Листяні дерева й кущі давно поскидали літнє вбрання, і тільки смереки та кедри зеленіли, як і навесні, не лякались зимової стужі, завжди чепурні, однаково прекрасні. Небо було сіре, вкрите важкими олов'яними хмарами. Треба було сподіватись негури. Із грубих небесних перин летіли додолу поодинокі пір'їнки.
Довбуш раптом зупинився, і Фока став як укопаний.
— Тихо! — прошепотів отаман. Вловив своїм гострим слухом якийсь йому одному зрозумілий шум.
Фока нічого не чув. Стояла така тиша, що чути було шепіт сніжинок з пожовклим листям.
— Тихо! — ще раз застеріг отаман.
Фока як занімів. І раптом тишу прошив, мов блискавка хмару, рев оленя.
Через мить побачили його. Ішов важно, величаво, ніс свої великі, крислаті роги. Під його стрункими ногами потріскували сухі галузки. Він зупинився, нервово мотнув головою і почав нюхати повітря. Люди стояли з підвітряного боку. Не почувши нічого підозрілого, олень підніс угору голову і знову заревів. Почав з низьких нот, тоді переходив на усе вищі. А закінчив найнижчою. За кожним віддихом з рота йому бухала пара.
Довбуш і Фока довго милувались красенем. Нарешті отаман не витримав і вийшов із-за дерева. Людина і звір глянули одне одному в очі.
— Злякався? — спитав Довбуш.
Від несподіванки звір стояв якусь мить нерухомо.
— Не бійся, шукай собі своєї пари,— промовив Довбуш.
Олень враз крутнувся на місці і величезними стрибками подався в глиб лісу.
— Ви б його не стрілили? — спитав Фока.
— Ні.
— Чому?
— Тому, що нешкідливий і дуже гарний.
Пішли далі. Скоро забули про оленя. Кожен думав свою думу. Мовчали. Навкруги стояла тиша.
— Зима підкрадається,— порушив її раптом Довбуш.— Де ти думаєш зимувати, Фоко?
— З вами,—просто сказав хлопець.—Я більше не маю місця на землі. До Дзвінки не піду.
— Такий ти твердий?
— Не вірю їй більше.
— А може, перепросишся?
— Ні, отамане.
— Гаразд. Перезимуємо якось,— сказав Довбуш. Розумів, яких мук мусила коштувати смертельно закоханому другові відмова від можливості хоч бачити кохану.
Після коротких перепочинків, необхідних Фоці, йшли та йшли їм одним відомим бездоріжжям, спускалися в долини і знов виходили на верхи. Отак нарешті добралися до Чорногори. На гору Стіг, де був табір, прийшли аж пізно ввечері. Підходили до табору обережно. Усяке могло бути. Може, вже десь чатує засідка, або замість опришків там уже сидять вояки Потоцького. Одначе звуки флояри, що далеко полинули в безконечні гірські простори, обіцяли безпеку.
В таборі всі були в зборі. Сиділи групами коло кількох невеличких ватр перед колибами, готували, хто як умів, вечерю. Одні смажили на патиках овече м'ясо, інші варили в казанках кулешу, розмовляли про недавні походи, ділились новинами, оловідали цікаві пригоди, свої і товаришів, згадували убитих і скараних друзів, радились, де зиму зимувати. Іншим часом молодь танцювала б під звуки флояр і дрммб, співала б опришків-ських пісень. Але зараз ні в кого не було охоти веселитись. Наближався час розставання. А це завжди був найпечальніший час. Особливо цього року. Вертати до рідних осель було небезпечно. Мусили шукати притулку там, де їх ніхто б не знав.
(Продовження на наступній сторінці)