Підійшовши до гурту, Довбуш привітався. Радість усіх важко передати словами. Найближчі його порадники Палій, Мир, Крига, Іван Рахівський і Орфенюк одразу ж пішли за ним в його колибу на раду. За якийсь час усім було оголошено, що цього року більше спільних походів не буде. Завтра ж треба розходитись.
— Як визимуємось, то знов зійдемось тут, мої дорогі побратими,— сказав Довбуш.— Файні ви хлопці, відважні, з вами я хотів би й на той рік гуляти. Як ліс зазеленіє, як на полонинах задзвонять овечі дзвіночки — зійдемося отут. Нам навесні багато треба зробити, багато дворів треба з землею зрівняти, багатьом панам голови постинати. А найперше мені треба з панами
Яблоновськими поквитатись. Вони мені й вам, побратими, дещо винні, та й тобі, Юрашку Бендейчуку. Правду я кажу?
— Правду, правду! — загукали опришки.
— А де ж ти, Бендейчуку, думаєш зимувати? — спитав потому Довбуш.
— Подамся на угорський бік. Там маю сестру віддану, то наймусь на роботу, може, навіть у її чолрвіка.
— А де то зараз твій побратим Андрись Валя? — згадав Довбуш.
— Хто його знає. Може, вже в Польщі.
— А може, вовки з'їли,— сказав Палій.
Довбуш порадив побратимам зброю взяти з собою, заховати до зими в надійні місця. За зиму припасати, де хто може, порох і кулі, щоб, як тільки зійдуться навесні, зразу ж і могли діяти.
Ніч минала спокійно, остання ніч перед розставанням. Як усі ночі до того, табір охоронявся вартовими, що змінювались через нерівні, кожного разу спеціально домовлювані проміжки часу. Були точні, хоч годинники їм і не снилися.
Десь опівночі вийшов на небо місяць, і, наче під його поглядом, розступилися хмари, і тихе холодне світло полилося на верхи. Стало ясно як удень. Це була перша морозна ніч. У горах такі ночі бувають ясні й тихі.
На останній варті стояли два досвідчені опришки — Іван Лоюк і Павло Бойчук. Стояли вони один від одного на досить великій відстані. І раптом одному з них, Павлові Бойчуку, вчувся якийсь рух у долині. Він швидко підбіг до Лоюка. Спитав, чи той не чує. Але Лоюк не чув. Обоє почали прислухатися. І тепер ясно почули невластивий природі шум. Це не був ні шум вітру в галуззі смерек, ні хода ведмедя через згарище. В ньому час від часу прочувався брязкіт зброї і тупіт людських ніг.
Бойчук побіг будити опришків. В одну мить усі були на ногах, готові до бою. Довбуш пішов з Бойчуком на місце, звідки чути було той шум. Вже можна було розрізнити й голоси. Сумніву не було. Це наступало військо.
Довбуш мав тридцять вісім хлопців, готових до бою. У всіх була зброя. У більшості рушниці, у кожного достатня кількість пороху й куль. Можна було без великого риску зустріти й сотню королівського війська, зважаючи на те, що вояки не знають місцевості і, наступаючи на табір, мусять ще перейти чимале відкрите місце, що його з наказу Довбуша давно вже було очищено від кущів жерепу. Завбачливо подбав отаман про те, щоб ворог не міг підійти до табору непоміченим. Навколо табору було також покопано шанці на одного-двох чоловік кожний. Копали кожен для себе, добротно, по-газдівськи; 3 цих шанців можна було безкарно поливати ворога свинцем. Там зараз і засіли опришки. Кожен з них приніс у свій шанець, крім рушниці чи пістоля і бартки, ще й каміння. А Крига захопив довбню. Він довіряв їй навіть більше, ніж рушниці.
Вояків вів полковник Пшелуський. Мав загін з п'ятдесяти чоловік добірного коронного війська. Дізнавшись про розгром, вчинений Довбушем у Гедалі, напад на купців і на управителя Злотницького, коронний гетьман Потоцький лютував так, що з ним мало не трапився серцевий припадок. Викликав полковника Пшелу-ського і наказав йому винищити опришків. Іти по гарячих слідах, дістатися їхнього гнізда і там винищити. Самого ватажка привести живого. Без нього не вертати.
З таким важким завданням Пшелуський підступив до табору Довбуша. Вже сама дорога туди виявилась неможливо важкою. Коли б не зрадник, Пшелуському вік не дійти б туди зі своїми вояками. Це все були уродженці Поділля, гір зроду не бачили і, звичайно, умов гірського бою не знали. Тому й зачули їх опришки, хоч як старалися підійти непоміченими. Показували дорогу колишній опришок Ілько Єндик, якого Довбуш прогнав із загону за те, що опришкувата хотів заради простого грабіжництва та за непослух, і Степан Дзвінчук.
Довбуш наказав своїм хлопцям підпустити вояків ближче.
Вояки мали завдання, вийшовши з лісу і косодере-вини, що росла по узбіччю, пробігти відкриту ділянку якомога швидше і напасти на табір зненацька. Надіялися на легковажність та впевненість опришків у своїй безпеці в цьому дикому закутку.
Ось уже й показався із заростів перший ряд королівських вояків. Ішли пригнувшись, з рушницями напоготові. За першим на деякій відстані ішов другий ряд. Так само, як і перший, пригнувшись, почав підніматися вгору. В таборі було тихо. У полковника Пше-луського створилося навіть враження, що опришків уже там немає. Могли ж змінити місце для табору або й взагалі розійтися по домівках. Готовий був уже напасти на провідників з лайкою, аж раптом розлігся пронизливий свист, а за ним залп із тридцяти восьми рушниць. Перший ряд королівського війська як ішов розсипаним строєм, так і впав. Усі до одного. Але поки опришки набивали рушниці, другий ряд підбіг впритул до шанців.
— Бий їх! — почулася команда, і хлопці з сокирами кинулися на нападників. Ті з опришків, що мали пістолі, зблизька випустили в них свої набої.
Такої битви ще не бачили віковічні гори. Брязкіт зброї, крик переможців, зойки поранених розтинали тишу предковічного лісу. Перевага була на боці опришків. У рукопашному бою успіх битви визначали сокири. А Крига, схопивши довбню за один кінець, пішов трощити ворожі голови, як у Гедалі на весіллі лавкою. Ревів при цьому, наче дикий звір. Рештки королівського війська почали в паніці утікати. Раптом пролунав постріл — і Крига з піднятою вгору довбнею впав смертельно поранений на землю. Довбуш бився у той час з молодшим офіцером на шаблях. За двобоєм напружено слідкував полковник Пшелуський. Він уже зовсім втратив надію на перемогу, але тримав Довбуша на мушці. Ніяк не міг стрілити, щоб не поцілити офіцера.
Це він пострілом поранив Кригу. А в цей час Довбуш нарешті вибив шаблю з рук офіцера, легко, як галузку, стяв йому голову і оглядівся.
Побачивши Кригу на землі і димлячий пістоль у руках полковника, кинувся на того, не давши йому опам'ятатись, і прошив шаблею наскрізь. Тоді знов оглядівся. Кілька королівських вояків стояло з піднятими вгору руками — здалися на ласку переможців. Перед ними стояли опришки з одібраними в них рушницями. По всьому узбіччю валялися трупи вояків, а серед них і кількох опришків. Скинувши крисаню, Довбуш постояв хвилину над тілом Криги. Про що він думав? Може, про своє життя, на яке важать тисячі отаких, що отут лежать і стоять з піднятими вгору руками. Думав недовго. Надів крисаню й наказав опришкам зібрати трофейну зброю, скласти в одне місце. Потім звернувся до полонених.
— Ось ви в наших руках,— сказав він їм.— Самі прийшли. А по що? По наше життя? Вам не вдалось його у всіх нас забрати. Убили ви трьох наших побратимів, а вас лягло три десятки, а поранених ще, май, більше. Офіцери ваші побиті. Чого ви йшли до нас? Що ми вам злого зробили? Ми не палили ваших осель, не безчестили ваших жінок. Ми нищили тих, що і вам були ворогами. Ми забирали в багатих, шляхтичів, дуків, лихварів, а давали бідним, допомагали знедоленим, йшли на захист тих, хто прибігав до нас просити допомоги. А ви пішли на нас зі зброєю! Ви тепер безборонні, і ваше життя в наших руках. Ми можемо вирізати вас до ноги. Але ми не душогубці. Ми хочемо, щоб ви розповіли вашим камратам, що чорні хлопці не розбійники, не вбивці. Нас покликав бідний народ собі на оборону, бо не може він більше терпіти панської сваволі.
Замовк на мить, задумався. Може, про те, що робити з полоненими, а може, про своє життя. Для полонених це були важкі хвилини. Мовчки вгадували, як то Довбуш вирішить їх долю. А він раптом стрепенувся й сказав:
— Ми вас відпускаємо. Ідіть і розповідайте своїм про нас. Передайте Потоцькому, щоб прийшов поховати трупи своїх офіцерів і вояків: скажіть, Довбуш шкодує, що граф сам не потрудився завітати до нього в гості. Вже ми б його почастували! Вбили ви мені приятеля вірного, він був майстер вгощати! Ідіть, не затримуйтесь! Нас ви вже більше тут не застанете. А ще передайте тим, хто вас сюди привів, що ми їм віддячимо.
По відході вояків Довбуш наказав викопати братську могилу і поховати в ній трьох убитих побратимів: Кригу, Василя Баюрака з Дори і Квітчука з Порогів. Могилу придавили зверху камінням і замаскували, щоб не знайшли її вороги та не познущалися над останками побратимів. В окрему яму, вистелену камінням, склали здобуту зброю, змазавши її перед тим овечим лоєм і обмотавши сіном. Замаскувавши й цю яму, розійшлися.
Довбуш подався з Фокою, Миром, Палієм, Пугачем та молодшими опришками Дмитром Серичаком й Іваном Рахівським на Закарпаття, де угорські пани ще не виявляли такої наполегливості в боротьбі з опришками, як польські.
Місцем зимівлі вибрав гори біля села Ясині на угорському боці. Там він знав у дрімучому лісі хату-пустку. В ній і вирішив оселитися з побратимами.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Розпрощавшись із Довбушем і іншими опришками, поцілувавшись із найближчим другом Юрою Бендейчу-ком, Андрись Валя збіг по знайомій стежці в долину і зник у лісі, що вкривав південний схил гори. Ліс був знайомий, він пройшов його швидко, вийшов на сусідній верх і вже верхами рушив на захід сонця.
(Продовження на наступній сторінці)