Опришкам вдалося випередити караван на добрих півгодини ходу і засісти наверху узбіччя, порослого густим терном. Кожен наніс, скільки міг, за короткий час до свого місця каміння, і всі завмерли в нетерпеливому чеканні.
План Орфенюка був простий: як тільки голова каравану досягне кінця ущелини, опришки почнуть скидати каміння на людей і коней. Зчиниться замішання, переполох. Частина людей почне втікати вперед, а ті, що ближче до входу в ущелину,— назад. Тоді опришки, стріляючи, з криком кинуться на купців. Хто з них підведе руки вгору — того не чіпатимуть. Заженуть усіх в одне місце й накажуть, щоб склали всі гроші й золото на купу. Забравши гроші і все, що можна буде взяти, відпустять купців.
Одначе не знав Павло, що всі купці й провідники добре озброєні і що ці провідники — насправді перебрані смоляки.
І ось караван наблизився. Підійшли передні коні з важкими в'юками. Опришкам із їхньої засідки навіть чути було, як сопуть втомлені тварини, як покрикують на них провідники незнайомою мовою. Ось уже перший кінь дійшов до виходу з ущелини, ось і останній кінь увійшов в неї. Люди, що йдуть поруч з кіньми, не сподіваються нападу, ідуть спокійно. І раптом пронизливий свист Орфенюка — і град величезного каміння летить униз, на голови коней і людей. Коні падають, поцілені в голови, падають мертвими й люди. Решта змішалась, почулись безладні постріли, крик. Мов духи гір, налетіли чорні хлопці на подорожніх. Ті кричали, просили пощади, але розпалені опришки не знали вже (стриму. В своєму запалі вони не помітили, що добра половина купців і охорони зникла з поля бою, що одна частина їх втекла ущелиною вперед, а друга відступила назад. Пізно схаменувся Орфенюк. Легкість перемоги і йому запаморочила голову. Побачивши, що вже нема з ким воювати, бо одні лежать мертві, а другі стоять з піднятими вгору руками, наказав зігнати живих в одне місце і зажадати викупу.
Та не так сталось, як гадалось.
Саме в цю мить смоляки й купці, яким вдалося втекти, повторили маневр опришків. Вони видряпалися на узбіччя і згори почали поливати опришків, та не камінням, а оловом з рушниць і пістолів. Упав поранений Мельник, упав мертвим опришок Рахників з Будищ, дістав рану Орфенюк, загинув Іван з Валені, потрапив у полон на очах товаришів Андрій Пилип'як. Орфенюк кричав, щоб кожен брав обеззброєного купця і, ховаючись за ним, як за щитом, відступав.
Дійшовши до рятівного лісу, опришки відпустили купців.
Звістка про напади опришків у трьох місцях одночасно викликала переполох у всій окрузі. В ставку коронного гетьмана Иосифа Потоцького полетіли прошення. Окремі шляхтичі і цілі групи благали захистити їх від Довбуша.
Йосиф Потоцький очолював тоді всі основні військові сили Речі Посполитої. Він не міг залишити скарги і прохання шляхти без уваги.
Першим відгуком на ці скарги був його універсал, виданий у Тернополі. В універсалі було таке: "Я, Йосиф з Потока на Станіславі, Бродах, Збаразькому кня-жестві і Немирові Потоцький, воєвода і генерал Київських земель, великий коронний гетьман Лежайський, Снятинський і т. д., доводжу до відома тих, кому треба про це знати, особливо ясновельможних панів дідичів, посесорів, орендаторів, які посідають свої маєтки на Покутті і Підгір'ї, також комісарів, економів, губернаторів, адміністраторів і підстарост, а найбільше всіх громадян і поспільству до відома подаю. Відома є у всьому Покутському і Підгірському краї злість і зухвалість хлопа Довбуша, який уже кілька літ з купою зібраних опришків нападає на містечка й села, вбиває і нищить. Я, для загального добра Галицької землі, постійно своїми пішими і кінними військами намагаюсь зберегти й утримати безпеку в Покутському краї. Однак вищезгаданий Довбуш із своїми опришками має по різних селах схрони й притулки. Тому наказую всім моїм і чужим громадам, щоб усією міццю й силою намагались згаданого Довбуша і всіх з ним опришків ловити, забирати і до Станіслава на жорстоку кару відсилати. Бо якщо б яка-небудь громада охороняла Довбуша й інших опришків, або харчами постачала, чи до схоронення спостерігала, така-то без жодної апеляції впень буде витята. Щоб більш послідовно і справедливо утримати цілість і безпеку в країні, каральні загони вишлю і сам особисто вирушаю в Покутський край до Станіслава. А цей мій гетьманський універсал, при звичайній печатці, рукою моєю підписаний, має бути по всіх покутських і підгірських містах оголошений".
На універсалі був підпис Потоцькото і дата.
На чолі каральних загонів коронного війська Потоцький поставив шляхтича, полковника Пшелуськогр, а згодом і сам прибув у місто Станіслав, щоб керувати кампанією проти опришків.
Каральні загони налічували до двох тисяч солдатів. Ця страшна хмара нависла над селами і скоро впала, як той град на селянські голови.
Полковник Пшелуський, аби вислужитись, прочісував села і містечка, вишукував прихильників Довбуше-вих, збирав смоляків і палацових вояків. До рук цього ката і потрапили полонені опришки із групи Орфеню-ка — Мельник і Пилип'як.
Вернувшись на гору Стіг, Довбуш дізнався про розгром загону Орфенюка та про універсал і військо Потоцького. На горі його вже чекали посланці з усіх закутків Галицької землі: одні зі скаргами на панів, другі з попередженням про рух коронного війська, треті з проханням прийняти їх у загін. Цим останнім Довбуш змушений був відмовляти. Надходила зима.
— Навіщо бз^ду вас набирати, коли й тих, що маю, доведеться на зиму розпустити. І куди підуть, коли в кожному селі королівські вояки? Мусять іти у чужі села, в найми...— казав вій.
Наставав для опришків найважчий час — зима. Були роки, коли зимували в горах і більші групи, ніж теперішня. Заздалегідь будували колиби, зносили туди харч. Але цього року, в зв'язку з останніми подіями, зимувати в горах було небезпечно. І Довбуш вирішив таки розпустити більшу частину своїх хлопців.
За останні походи побратими добре заробили. Ділячи здобич порівну, Довбуш не забув і вбитих та поранених, їх частки,— причому найбільші частки, бо велів отаман кожному опришкові виділити із своєї здобичі для них додатково, хто скільки міг,— передавались через найближчих побратимів родичам полеглих.
— Якби хто з вас присвоїв сирітську пайку,— суворо попередив Довбуш,— якби хто не віддав, а взяв собі,— глядіть! Клянуся, розсічу власною рукою! І ніхто, і ніщо не поможе!
Але ніхто навіть у думці не мав скривдити вдову чи дітей загиблого побратима.
Якось до отамана підійшов Андрись Валя.
— Не маю тут, куди йти,— сказав він.— Упіймають смоляки — уб'ють. Піду в Татри.
— А дійдеш?
— Спробую. Тепер, коли я походив трохи по ваших горах, я вже не так легко заблудив би, як тоді, коли ото потрапив у руки Сулятицького.
В останньому поході Андрись, як і Юра Бендейчук, виявив відвагу і кмітливість. Довбушеві було шкода розставатися з ним. Але що поробиш?..
— Я тебе не тримаю,— сказав сумно.— Все одно нам треба на зиму розходитись. А тобі тут нема куди, це вірно. Але чи дійдеш у свої місця, доки гори снігом вкриються? Що в дорозі їстимеш? Ти про це подумав?
— Я не боюся труднощів,— сказав Валя.
— То добре, опришок не повинен нічого боятись. Але ж ти ще й дороги не знаєш. А на путі ліси непрохідні, й до Татр далеко, миль, мабуть, із п'ятдесят буде.
— Дійду, отамане. Буду йти на захід сонця і дійду.
— Що ж робитимеш у своїх Татрах?
— Панів битиму.
Відповідав швидко й упевнено. Видно, давно все обдумав.
Довбуш знову похвалив:
— То добре, задля цього варто йти. Шкода, що не довго побув у нас.
— Нічого, я багато бачив і багато чого навчився. Я там, коли пощастить добратись, розповім людям про славні діла опришків. Про вас заговорю на всю Польщу.
Довбуш усміхнувся.
— Що ж, коли на те заслужив, розказуй...
— І ніколи вас не забуду, бо коли б не ви — не жив би зараз на світі.
— Я радий, що вдалося тебе врятувати,— сказав Довбуш.— Опришок має помагати добрим людям у біді. Як будеш сам ватагувати, пам'ятай про це.
— Ви мудрі, отамане.
— Життя мені розуму вклало.
— Дай вам, боже, щастя! — сказав від усього серця юнак.
— Будь і ти щасливий. Коли ж хочеш іти? — спитав по хвилині Довбуш.
— Хоч зараз.
— Правда, зволікати не варто. Зима не за горами. Зважився, то йди! Щасливої дороги. Бери з собою рушницю, порох, кулі, бартку, пістоль. У дорозі може й звір напасти. А в торбу харчів набери, скільки донесеш.
Довбуш потиснув руку молодому опришкові і благословив його в путь.
Ксеня Дзвінка з завмиранням серця стежила за походами Довбуша. Його слава гриміла по всьому Покутті. Про його подвиги ходили легенди. Розказували і про обмін княгині на двох засуджених до страти княжих вояків. Дивувалися, хвалили Довбуша. Частіше стало повторюватись поруч з ім'ям отамана ім'я Фоки. Подейкували, що то добрий дух навмисно втілився в карлика.
(Продовження на наступній сторінці)