— Гляди не хитруй,— сказав Довбуш.— Про те, що я був у вас в гостях, скажеш панові Яблоновському аж
завтра. Не псуй йому сьогодні радості. Хай полюбується із своєю панею. Хотів я спалити ваш оседок, та шкода мені стало твоєї матері. У неї такі очі, як у моєї неньки, і такі ж спрацьовані руки... Вона, як наймичка, робила у твого батька, хоч була його шлюбною жінкою. Дай хоч ти спочити їй на старість. З цим зоставайтесь у спокою.
Довбуш уклонився старій жінці, що все ще немов закам'яніла стояла зігнута під пічкою, і вийшов із хати. За ним рушили опришки.
За хвилину ватага вже зникла в лісі. Із-за кичери виглянув місяць й освітлював їм дорогу.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Перед стаєю Федора Штоли сиділи біля ватри пастухи і слухали оповідань старого нічника Юринги. Крім пастухів, тут був ще й Фока. Розмова точилася довкола походу Довбуша до Дідушкового оседку. Виправа була небезпечна, в селі стояло багато княжого війська, можливо, й хату Дідушка охороняли жовніри.
Найбільш переживав Фока. Він так поривався йти з отаманом. Але Довбуш не схотів його взяти: був заслабкий. А похід мав бути блискавичний: туди й назад.
І от Фока сидів з усіма біля ватри і слухав оповідання старого Юринги про улюбленого отамана, свого вимріяного героя.
— Довбуш не дався б імити, хоч би того війська було скільки хочеш, — повіствував старий.— В нього стріляй не стріляй — не поможе. В нього груди зачаровані. Від них куля відскочить, як від скелі камінець. А в руці в єднім місці він має таку чарівну силу, що як тим місцем дотулиться до якого замка, то хоч який моцний, а зразу ж відімкнеться. Він якби хотів мати гроші, то мав би їх, май, возами. Але він не потребує для себе. Ґаздівства свого не має і про нього не думає. Гроші Довбушеві потрібні, щоб бідним людям роздавати, бо ж він світ рівняє, ає. Скільки вже наш отаман допоміг бідним, гай-гай! І не злічити! А пани як присмирніли! Бояться Довбуша, ає!
— Не присмирніли ще, діду,— заперечив Фока, що ловив кожне слово старого.— Ні, не присмирніли пани,— повторив він,— То доки княгиня сиділа у колибі в отамана, вони боялися зачіпати опришків. Але тепер, коли вона вже знов у палаці, вони будуть мститися. От спитайте хлопців, що їх виміняли за княгиню. Хай скаже Юра Бендейчук чи Андрись Валя. Вони знають, чули. Добре відають, чим князь дише.
Почувши свої імена, Юра й Андрись стрепенулися, їх усе тут цікавило, до всього придивлялися, прислухалися до розмов. Це ж бо починалося їх нове життя.
Тепер і вони заговорили. Розповіли про те, що собаки у замку далеко дорожче ціняться, ніж люди.
— Коли б не Довбуш і опришки, наші тіла, порз^ба-ні на шматки, клювали б сьогодні ворони, жерли б пси. Страшну кару готував нам князь. Але найбільше скаженіла стара княгиня за свого любаса Псовича. А що вже той для нас готував! Казав, що по краплі цідитиме нашу кров та паси дертиме з наших спин. І він це зробив би. Тепер ми їм будемо платити. Я до смерті мститимусь панам! — запально говорив Юра Бендейчук.
Валя був більш урівноважений і спокійний. Син польських Татр, він слабо володів мовою гуцулів, соромився цього і тому більше мовчав. Мріяв тепер повернутися в рідні гори, які не переставали ввижатися йому уві сні, в рідне село. Там, у долині, в княжім замку, мрія ця була вже майже згасла.
Коли Юра закінчив говорити, він сказав:
— У нас в Татрах був колись славний на всю Польщу розбійник Яносик Нендза. Його також боялись пани. Та не такий був, як Довбуш. Грабував для себе. І жив, мов який князь, і батьки його розкошували награбованим. Довбуш не такий, він не грабує. Довбуш дійсно світ рівняє. Але собі не бере. Я не раз хотів дізнатися, хто він, звідки взявся, хто дав йому таку велику си7у.у, хто дав такий розум? Тепер хочу піти в свою вітчизну, під Татри, і прославити там його ім'я.
— А його вже знають і там,— сказав Юринга.— Його знають словаки, чехи, знають польські гуралі, твої, сину, брати. Знають! Слава його, як пташка, на місці не сидить, а літає по світу. А хто він такий, коли хочеш знати, — я тобі розкажу.
Старий набив люльку, поклав зверху жаринку, посмоктав цибуха, аж щось у ньому зашкварчало, і, випустивши з рота синій димок, почав говорити.
— Наш ватажок жив за своїх дитячих літ у великій бідності. Батько його, Василь Довбуш, землі не мав,
а свою маржинку пас на багацьких полонинах за відробіток. Ростив двох синів — Івана й Олексу. Іван був старший, Олекса — молодший...
Старий замовк, задумався. Зринуло чомусь у пам'яті і власне дитинство, злидні вдома, поневіряння по наймах... І коли заговорив далі про Довбуша, раз у раз губив грань між своїм і його життям. І не всім словам його можна було вірити. Але він був переконаний, що говорить тільки про Олексу Довбуша і що говорить правду.
— Як тільки Олекса став підростати, дєдьо віддав його в найми до багача Дідушка, що був батьком нинішнього війта, за підпаска,— продовжував Юринга.— Не солодко жилося дитині. За вівцями походити днину нелегко, а ще коли не дуже ситий і одежина на тобі утла. Звісно, батрацьке щастя... Олекса не скаржився на свою долю, проте не переставав думати, чому одна людина через край має, а друга за шматок ячмінного хліба всі сили віддає. Думав, думав, але що дитина надумає? Тут і старий ради не дасть, не те що дитина.
Минуло так кілька років, а думка про нерівність у світі не покидала його. "Коли б мені такої сили, щоб я міг зрівняти світ",— мріяв собі не раз. Нарешті з хлопчака виріс високий, сильний і файний леґінь. Серед однолітків не було йому рівного в силі, спритності і відвазі, а найперше — в розумі. Голова в нього була, най ся піп сховає зі своїм розумом, дарма що вчений. І задумав Олекса піти в опришки. Зрозумів, що тільки силою можна вирвати в панів владу над хлопом, а сила в гурті, то кожен знає, ну, а гурт — це опришки. Іншого виходу нема.
Старий глянув на пастухів. Ті слухали, затамувавши подих, і кожен в душі порівнював себе з Довбушем.
— Стати опришком нелегко,— заговорив знову Юринга.— От ви, — він звернувся до гураля і його друга.— Ви, може, й не думали, що будете колись опришками, а так трапилось, що, не хотячи, стали ними. Бо виходу вам нема. Отож різні є дороги до опришків, а котрою йти до них — ніхто не знає. Не знав і Довбуш. Але одного разу йде Олекса густим лісом, аж назустріч йому старий, сивий дід. Ніколи його Довбуш до того не бачив. Може, інший і злякався б, а Довбуш — ні. Став перед дідом, скинув крисаню, вклонився, привітав го христєнським словом та й питає: "Ци далеко бог провадить, ци не потребуєте якої помочі, то я би поміг". А дід йому на теє каже: "Від тебе ніякої допомоги не потребую, а тобі за добре слово дам те, чого другий не має. Віддам тобі всю силу своєї молодості. Вона тобі знадобиться в боротьбі за бідний народ". Сказав ті слова і зник, розтанув, мов сіль у воді.
— То хто ж то був? — завмираючи, спитав козак Юрчик, що дуже любив такі оповідання.— Може, та сам бог приходив?
Юринга відповів не зразу.
— То таке діло,— нарешті сказав він, — що твердо ніхто не може знати. Може, то був сам бог, а може, святий Миколай. Бо ж щороку якийсь святий богує, відколи пан біг уже старий і не може без відпочинку світом правити. А перекинутися на звичайного діда та кожен святий, навіть найменший, може.
— А чорт може? — знову спитав Юрчик. Довго не міг позбутися страху після пригоди з Фокою. В душі він і досі не був певний, що то йому трапився дійсна Фока, а не чорт у його подобі.
— Нечистий, май, ліпше може, ніж святий, — відповів цілком переконано Юринга.
— То хіба він моцніший за святого? — усумнився Юрчик. Але Юринга одразу ж і розвіяв його сумніви:
— Нечистий має велику силу. Щоб ти знав, він тільки хреста боїться. А якби не хрест, то він увесь світ знівечив би. Але ти, Юрашку, не перебивай, а слухай, бо як мене зіб'єш, то забуду, що говорити маю. От уже й забув, на чім зупинився.
— Ви казали, що той дід розтанув у тумані, як сіль у воді,— нагадав Юрчик.
— А забув я ще повісти, що той дідок — святий то був чи сам господь бог — ще й таке йому сказав: "Крім моєї молодої сили, матимеш іще силу від Черемошу".
— Ото сила! — аж жахнувся хтось із слухачів.
А Юринга, задоволений враженням, яке справили його слова, продовжував:
— Одного разу йде Олекса понад Черемошем, аж дивиться — хвилі коло берега піднялись і викинули на прибережний пісок старовинний опришківський топі-рець. Підняв він топірець і пішов у ліс. Йде він, а назустріч йому знов той самий дід. Привіталися гарненько, як давні знайомі, дід і каже: "Скинь, Олексо, сорочку". Довбуш скинув киптар, черес, скинув і сорочку.
"Повернися". Повернувся Довбуш. Тоді йому розтяв дід на спині шкіру, увіпхав туди якесь пахуче зілля і зашив рану. Від того зілля почув Довбуш у собі силу несказанну. Подякував дідові красно, а дід каже: "Іди рівняй світ, бери в багатих, давай бідним, та не проливай марно людської крові. І женитись тобі не можна".
Так розповідав, посмоктуючи люльку, старий Юринга біля ватри перед стаєю Довбушевого побратима Федора Штоли. Його слухали і вірили кожному його слову вчорашні вояки панські Бендейчук і Валя, слухав і Фока. Але цей останній без особливого захоплення. Любив Довбуша і без таких казок.
Над горами стояла ніч, а на її чорному оксамиті тремтіли золотом вишиті зорі.
(Продовження на наступній сторінці)