Опришки дали місце старому нічникові, він сів і закурив люльку.
— Сам прибув чи з почтом? — спитав Довбуш.
— Видає, що сам, тільки з ординарцем. Ваші хлопці побігли це перевірити, щоб часом не навів сюди вояків. Вони здалека будуть си дивити. Але є й ще одна новина, май, цікавіша,— сказав раптом старий.
— Що таке? — спитав Довбуш, а всі аж повитягали шиї з цікавості.
Юринга як добрий оповідач витримав паузу, підіпхав чорним, наче шматок кореня, мізинцем тютюн у люльці,
Смоляки — жандарми.
посмоктав згризений за довгі роки цибух і тоді тільки почав знов говорити. Розповів про історію із Псовичем, якого зловили в хаті Дзвінки і прийняли за Довбуша, та про двох вояків, які насміялися з князя. Юринга умів так оповідати, що отаман і решта опришків реготали до сліз.
— А де ж вони? — почулися голоси.— Таких молодців варто було б зараз же побачити.
Юринга похнюпився.
— Не дуже смійтеся,— сказав сумно.— Хлопців упіймали. Піймали і посадовили у в'язницю.
По опришках пішов шепіт.
— Як же так сталося, що їх вловили? — не розумів Довбуш.— Чому не втекли?
Йому важко було повірити, щоб у горах не зуміли сховатись.
Юринга пояснив, що перешкодив туман, хлопці заблудились, а гір не знають, бо чужі в цих краях.
— А звідки ж вони? — спитав Довбуш.
— Один з бойків,— відповів старий,— а другий з Польщі, з-під Татр, гуралями такі там називаються.
Довбуш встав.
— А чи не визволити б нам тих хлопців? Як, побратими?
Всі в один голос погодилися: треба б урятувати. Але поки що ніхто не уявляв, як це зробити. Тоді встав улюбленець Довбуша Іван Рахівський. Він вже давно угадав отаманові думки.
— А чи не можна б їх виміняти на княгиню, пане отамане? — промовив він.— Викупу за неї не дочекаємось, це по всьому видно, час вона нам забирає, бо сидимо без діла, та й молодих наводить на гріховні думки.
— А як вам, панове-товариство, ця думка? — звернувся Довбуш до всіх присутніх.
Опришки заговорили всі разом. Думка сподобалась.
— Ота панна в таборі всім набридла! — лунали вигуки.
— Занадто церемонимось з нею! — крикнув Пугач.
А Довбуш в цей час болісно думав, що не справдились його надії добитися через ту "панну" звільнення кріпаків. Здоровий глузд і йому підказував, що з цією історією треба якось кінчати. А як? Випадок з двома хлопцями давав для цього чудову нагоду.
— Добре, піду на розмову з паном,— рішуче сказав він.— Спробую домовитись.
Зайшов вартовий і сказав, що перевірено: Сулятицький таки сам, без війська.
Вони зустрілися перед стаєю Федора Штоли. Командир княжого війська сидів на пеньку перед коли-бою і нервово колупав тростиною пісок. За ним, у тіні дерев, стояли двоє засідланих коней. Слуга Сулятицького обганяв з них мух. Побачивши Довбуша, що наче з-під землі виріс перед ним, Сулятицький устав. Довбуш зупинився за три кроки від нього і привітав його звичайним гуцульським привітанням. Сулятицький вклонився.
— Я до вас, пане отамане, посланий від князя в справі його дружини,— ввічливо промовив він. Був без зброї і в цивільному одязі. Тримався невимушено, говорив з Довбушем як рівний з рівним.
— Чи князь погодився на мої умови? — спитав Довбуш.
— Ні, ваші умови, на жаль, не можуть бути прийняті,— відповів Сулятицький і, боячись, щоб Довбуш не перебив його, без паузи почав пояснювати: — Справа в тому, що князь, навіть коли б і хотів, не зміг би задовольнити ваші вимоги. Адже скасувати податки не в його силі, а у владі короля — милостиво пануючого у нас Августа Третього.
— Я королів не знаю і в них милості не прошу,— перебив все ж таки його Довбуш.— Коли ваш Август королем панів, то я — королем бідних. Він дере з народу, а я народові даю, що можу. Я покинув хату і вийшов на гори, щоб зрівняти світ.
Сулятицький мимоволі гірко посміхнувся.
— Ви вірите, пане отамане, що одна людина хоч би така хоробра й сильна, як ви, може зрівняти світ? Адже світ — це не одне наше село, навіть не гори Карпати, а щось значно більше. Ви знаєте, що за горами є другі народи — угри, румуни, чехи, і всі ці народи мають королів? А де королі, там і піддані, а де піддані, там податки.
Але докази Сулятицького не діяли на Довбуша.
— Я покажу приклад уграм, румунам і чехам — і у них знайдуться свої ватажки і підуть на королів і панство війною. Я був у тих краях і знаю,— переконано сказав він.
— Ой довго доведеться чекати,— зауважив Сулятицький.
— Скільки б не було — чекатиму,— знову переконано відповів Довбуш,— і буду своє робити: буду нищити шляхту й багатіїв, а їх майно роздаватиму бідним. Мені самому не треба їхніх маєтків. Я пішов на таке діло не заради скарбів, про які уже зараз на долах казки оповідають. Мені їх ні їсти, ні на той світ з собою брати. А лишати комусь одному чи двом, щоб стали із бідаків такими багачами, як Дідушок, не мій інтерес. Багач як вовк. Той, коли забереться в отару,— йому одної вівці мало — він передавить десятки. От так і багач хотів би весь світ загарбати. Йому завжди мало.: Такий Дідушок, такі пани й підпанки.
Коли Довбуш згадав Дідушка, Сулятицького аж пересмикнуло.
Якось непомітно для нього самого Довбуш виріс у його очах. Це був мислитель. У його мові бриніли шляхетні ноти, в нього були високі ідеали, яких досі Сулятицький не підозрівав у простого, неписьменного селянина.
Попередивши Дзвінку про засідку на Довбуша, шляхтич потім картав себе за це. Почував так, наче вчинив зраду. Але тепер він знаходив виправдання своєму вчинкові, забувши на мить, що зробив його не з дуже благородних мотивів.
— Я колись вам у пригоді став,— почав він, як тільки Довбуш замовк.— Ви, певне, знаєте, що саме я маю на увазі? — Він допитливо глянув Довбушеві в очі.
Довбуш ствердно кивнув головою.
— Я від вас відвернув лихо,— вів далі Суляти-. цький, все ще не до кінця розуміючи, чи знає Довбуш, про що мова.
— Я тоді не вірив,— сказав Довбуш,— аж поки не побачив, як ви карали Псовича,— і він щиро й голосно зареготав.— Я сидів тоді на дереві у Дзвінчиному дворі і все те чув і бачив. Одного досі не вгадаю,— посерйознішав раптом Довбуш,— чому ви це зробили?
Сулятицький всміхнувся..
— Колись дізнаєтесь,— сказав він.— А зараз я й так забарився. То чи згодні ви повернути княгиню?
— А чому ні? Згоден! — раптом просто й весело сказав Довбуш.— Не хочу бути перед вами в боргу. Хочу, щоб саме ви привели князеві жінку. Це буде моя вам дяка. Щоправда, тоді й без вас мені й волосина з голови не впала б. Але саме те, що ви, хоч і пан, і мій ворог,— бо я з панами воюю,— мене захотіли врятувати і задля цього попередили Дзвінку, я особливо ціную. Я поверну вам княгиню, але з одною умовою. Не така вже це важка умова для князя, як попередня. Віддасте мені за княгиню живими й здоровими, не покаліченими й не битими тих двох легінів, що втікали до мене, а ви їх імили в горах, у лісі.
Сулятицького вразила дивовижна обізнаність опришків у подіях. Перед ним був грізний противник, за яким стоять тисячі прихильників і однодумців, військо якого не можна й порівняти з найманим військом князя. Та й хто поручиться, що й більша частина палацової охорони не співчуває опришкам?
— Я віддам вам їх,— сказав Сулятицький,— хоч і важко буде їх вирвати. Вони ж познущалися над Псо-вичем, над князем і самою княгинею. Ви розумієте, що це значить?
— Розумію,— промовив, втішено посміхаючись, Довбуш,— але без них княгині не поверну. Коли б не ці два легіні, князеві своєї пані й зараз би не бачити. Я вже раз поставив князеві свої умови. Він їх не виконав. Ви кажете, що він їх не міг би виконати, коли б навіть і хотів? Я в це не вірю. Кожен ґазда має право розпорядитись своїм обійстям, як хоче. Хто б мені заборонив віддати частку свого городу чи поля братові або товаришеві?
— Та хоч би й ваша сім'я. Бо ж на це поле є законні спадкоємці.
— Все можна зробити, була б охота,— заперечив Довбуш.— Та про це ми ще з панами поговоримо. А зараз за княгиню нехай віддає легінів.
— Постараюсь умовити,— знов сказав Сулятицький.
— Старайтесь,— байдужим тоном сказав Довбуш.— Тільки глядіть, щоб не було пізно. Завтра хочу їх бачити тут здорових, не побитих. Глядіть! Не буде їх тут до завтрашнього вечора або прийдуть покалічені — накажу княгиню повісити. І ще два слова: не здумайте з'явитись із своїми вояками! Приїжджайте самі з ординарцем і конем для княгині. Більш нікого щоб не було. Якщо б ви захотіли зрадити мене, пане капітане, і підвели, сюди своє військо, то аби знали, що ніхто з вас живим звідси не вийде.
— Про це не може бути й мови,— спокійно відповів Сулятицький.— На це вам слово офіцера. Де маю з вами зустрітись?
— Отут-таки, на Дідушковій полонині.
У той самий час, коли Сулятицький повертав зі своїм ординарцем до замку, Фока поспішав на Дідушкову полонину. Ніс нові відомості від Шульца та Дзвінки. Та й задумав про Дзвінку серйозно поговорити, про її муки. Здалека забачив двох вершників. Коли вершники наблизились, пізнав Сулятицького і сховався в кущі. Навіщо попадатись панові на очі?
(Продовження на наступній сторінці)