Побіг Палій і скоро приніс орла з козенятком. Кігті хижака як уп'ялися в тіло безборонної тварини, так і заклякли в ньому. Обоє — хижак і його жертва — були мертві. Палій поклав орла перед Довбушем і сказав:
— Хай так, як оцей орел, гинуть під вашими ногами вороги!
Довбуш переступив через орла і, не звертаючи більше на нього уваги, сказав усім збиратися в дорогу.
Будиночок капелана стояв в огорожі поруч з капличкою —власністю панів Яблоновських. Такі каплички, на хвалу богові, що допомагав панам грабувати бідних людей, будувалися в кожному більшому селі. Тримали пани і своїх капеланів, щоб вчили селян покори і обіцяли за неї царство небесне на тому світі, аби пани могли користуватися царством земним. До таких належав і яворівський капелан. Це був випасений, як кабан, чоловік середнього зросту й віку, з великою лисиною через голову, з чималим м'ясистим носом і товстими хтивими губами.
Він уже спав, коли опришки опинилися в загорожі біля його будинку. Спав безтурботно, в одному ліжку зі своєю служницею, і опришки йому й не снилися. А вони блискавкою з'явились в його опочивальні.
Крига одним сильним порухом ковальського ломика виважив вікно і вскочив у кімнату. Ксьондз не встиг ахнути, як і Довбуш уже був там. За ним влізло ще двоє: Іван Рахівський і Пугач. Палій і Мир лишилися зовні на варті.
Ксьондз і його наймичка дивилися на опришків, і їх спотворені страхом обличчя при світлі лампадки, що горіла перед іконою богоматері, здавалися усміхненими.
Довбуш наказав дівці вставати і йти геть. Засоромлена, вона вхопила спідницю і побігла до кухні одягатись. Пугач пішов за нею.
Опришки засвітили лампу, затулили вікна, і тоді Довбуш приступив до розправи над капеланом. Він сів у глибоке попівське крісло, в якому ксьондз звик дрімати після ситного обіду, сперся на топірець і вивчаючим поглядом втупився у ворога. Ксьондз корчився зі страху під цим поглядом, як вуж, притиснутий вилами до землі. Не був спроможний вимовити й слова.
— Що ж, можете вставати, преподобний отче,—* промовив нарешті Довбуш.
Ксьондз заворушився під ковдрою, але не вставав.
— Ну? — підвищив голос Довбуш.— Я не маю часу чекати!
Ксьондз не вставав. Був червоний, як варений рак, і мовчав.
— Одверніться,— нарешті попросив він.
— А то чого? — засміявся Довбуш.— Стидаєтесь? А дівки не стидались?
Піп дійсно соромився. Він був під ковдрою голий.
Пугач підійшов і зірвав з нього ковдру. Дрижачими руками під зневажливими поглядами опришків ксьондз похапцем натягнув на себе нічну сорочку.
— Більше можете не одягатись, ми скоро підемо, то будете ще досипляти,— сказав Довбуш. — Хочу лише спитати у вас, за що ви мене у неділю з амвона проклинали? Мене, правда, не болить і не свербить прокляття отакого святенника, як ви. Але все ж хочу знати — за що? Я вас не чіпав. Я навіть вам допомагаю, бо коли багатих роблю бідними, то ж їм легше буде дійти до царства небесного.
Опришки зареготали. Ксьондз зблід.
— Я вас не проклинав,— пробелькотів він.
— Іване! — покликав Довбуш.— Проклинав чи ні? Чи, може, це не він?
— Він,— сказав Іван Рахівський.—Я б його на дні пекла пізнав. Не тільки проклинав, а називав злодієм, розбійником, душогубцем і визначив нагороду тому, хто вас зловить.
— Ну, то ж треба заплатити за добре слово. Ану, хлопці, дайте йому, скільки донесе!
Важко описати те, що було після цього. Ксьондзова наймичка, яку закликали до кімнати, щоб дивилась на кару, до кінця днів своїх розказувала по секрету рідним та знайомим, як опришки сповідали ксьондза.
Але всі ці оповідання були блідими в порівнянні з тим, що було справді.
Коли після всього ксьондза поклали на ліжко для продовження сну, звичайно, спиною догори, Пугач попросив Довбуша:
— Ватажку, дозвольте вирізати йому язика. Довбуш усміхнувся, але заперечно похитав головою.
— Я б того язика не брав, тільки встромив би йому в інше місце, — просив Пугач.— Тоді він вже не міг би поскаржитись, що зобидили його.
— Він і так не буде скаржитись і не проклинатиме більше. Чи не так, панотче? — звернувся Довбуш до капелана. Але той не міг відповісти — лише тяжко стогнав.
На горі Стіг зійшлися майже рівночасно всі три групи опришків. Відтепер вона стала головним табором і штабом. Дика і неприступна гора була оточена трохи нижчими, вкритими непрохідним лісом. Це було надійне сховище. Тут опришки мали побудовані ще в минулі роки колиби для житла, комору для складу продуктів, загони для волів і овець, що йшли на харчування товариству. Поповнювали склади, як і маржину, тільки за рахунок багатих орендарів, глитаїв та панських полонин і маєтків. Так останнього разу, після "сповіді" польського капелана, хлопці очистили його льохи від старого угорського вина, якого єгомость був великим любителем, а також від багатих запасів борошна, крупи і всякого м'ясива, яким отець духовний вдоволяв свою грішну плоть.
Наступного ранку після збору на горі відбулась велика нарада. Обговорювали звістку про те, що шляхта звернулася по допомогу до коронного гетьмана Йоси-фа Потоцького і що граф надіслав уже на Покуття великі загони коронних військ.
— Поки Потоцький збереться з силами, нам, побратими мої,— сказав Довбуш, — треба показати, що ми панів не боїмося. Це з їхньої вини ми не ґаздуємо, але й вони через нас не муть панувати. До холодів уже недалеко. Скоро розійдемося на зимівлю. А до того ще мусимо так всипати панству, щоб чухало зади до самої весни. Чи правду я кажу?
Стояв грізний і, здавалося, вищий від усіх. Його довгим волоссям бавився вітер, відслонюючи високе чоло. В суворих очах була непохитність, лице було бліде.
— Правду! Правду кажете, отамане! — загули опришки.— Хай пам'ятають нас пани!
Коли заспокоїлись, Довбуш казав далі:
— Нас трохи замало, треба б ще добрати людей. Кожен з вас має знайомих, друзів, вірних побратимів. Якщо кожен залучить хоч би одного чоловіка, то нам вистачить. Тоді розділимося знову на три групи і битимем панів одночасно в трьох різних місцях, щоб не дати їм опам'ятатися. Будемо палити їх маєтки, забирати майно, а коли котрий чинитиме опір або коли дуже знущався з селян — вбиватимем безпощадно. Чи правду я кажу? — знов запитав у товариства.
— Правду, правду! —залунало у відповідь.
Отаманова ідея про постійний поділ на три групи сподобалась. Довбуша хоч і любили, але боялись, а під командою іншого ватажка дехто сподівався дістати більшу свободу дій. До таких належали переважно молоді опришки, які і не знали Довбуша як слід.
— Отож розберіться самі, братики, на три загони, як хочете,— продовжував Довбуш.— Ну там односельчани чи хто з ким здружився. А ввечері мені скажете, як поділились і кого б ви хотіли мати за ватажків. А я ватагуватиму над усіма гуртами. Де треба, будемо виступати разом, а де ні — то кожен загін окремо. Добро панське мемо ділити поміж бідних. Вистачить і вам. Ви теж бідні. Ще одно: серед нас є нові люди, які ще не бували в походах. Ось хоч би й два виміняні на княгиню вояки. їм, як і всім нам, мої побратими, треба знати, що в опришків послух ватажкові має бути повний. В поході я не помилую й рідного брата, якщо б він відмовився виконати мій наказ. Це стосується і тих ватажків, яких я призначу. їх решта загону мусить слухатися доконче. Серед вас є люди військові, то вони знають, що у війську за непослух — смерть!
У Довбушевому загоні й до цього панувала сувора дисципліна. Недарма шляхта порівнювала його з Хмельницьким, хоч сам Довбуш, напевно, й не чув про славного гетьмана. Героїзм, лицарство Довбуша, його особиста безкорисливість, високі ідеали, за які боровся,— усе це звеличувало Довбуша в очах сучасників. Про нього ще за його життя ходили легенди. Його лицарство викликало захоплення навіть у його запеклих ворогів.
Розповідали, наприклад, що до одного разу Довбуш напав зі своїми опришками на маєток шляхтича Кар-пінського в селі Голоскові на Покутті. Шляхтич був жорстокий, зненависний селянам. Нестерпно знущався з кріпаків, і ті поскаржилися Довбушеві. Бо ж не мали гуцули інших оборонців.
Якраз того дня, коли Довбуш з дванадцятьма опришками напав на панський двір, у жінки пана народилася дитина. Може, всього за годину перед нападом. В цілому домі Довбуш застав породіллю, що тільки-но нагодувала дитину, і бабку-повитуху. Більш не було нікого. Пан, прочувши якось про скаргу своїх кріпаків, утік ще напередодні в ліс.
Опришки були ні в сих ні в тих. Убивати матір з немовлям ні в кого з них і в думці не було. Чекали, що скаже Довбуш. А ватажок і сам розгубився. Несподівано наринули спомини. Згадав своє безрадісне дитинство, свою хвору матір, і серце защеміло від болю і ще якогось незнайомого почуття, яке він глушив у собі. Може, то було почуття ніжності до жінки-матері й маленької дитини. І коли бабка-повитуха з немовлям на руках підійшла до нього, просячи, щоб пощадив матір і дитину, він замахав руками, наче обороняючись від тих прохань.
— Чи ми не люди? — сказав.— Хто ж би зважився заподіяти шкоду хворій жінці і немовляті, яке допіру тільки побачило світ. Може, з нього виросте людина, яка спокутує гріхи свого батька. Оце хай і скаже пані своєму мужеві. Дитина його врятувала, хай пам'ятає.
(Продовження на наступній сторінці)