Чутка про цей випадок блискавкою облетіла усе Покуття, мало не всю Галичину. Переказували в народі й іще чимало оповідань про лицарство Довбуша. Але при всьому тому дисципліни вимагав від своїх хлопців залізної і за непідкорення карав нещадно.
Перед самим походом новачки присягнули. Перед цим Довбуш розмовляв з ними, розпитував про батьків, про сім'ї, ще і ще пояснював, хто такі опришки, чого хочуть.
— Гра наша небезпечна, подумайте, щоб потім не каялись,— під кінець сказав він.
Хлопці слухали мовчки.
— То як, друзі, не передумали? Хочете бути опришками?
— Хочемо! — промовили в один голос.
— Я, отамане, хочу помститися моїм панам, що мене гнобили стільки літ, а тоді відпрошуся у вас в рідну сторону, під Татри,— сказав Андрись Валя.— Там зберу товариство і нищитиму наших панів, як Яносик Нендза, що то колись орлом літав по наших горах і сіяв страх серед багачів. Але спершу у вас повчуся.
Довбуш схвально всміхнувся.
— Ти, бачу, розумний хлопець. Добре. Але поки що в нас присягни, що будеш вірний товариству і справі, за яку воюємо, що не зрадиш.
— А я присягну.
Довбуш загнав свій великий топірець в пень, поклав поруч рушницю, підвів до пня спершу Юру Бендейчу-ка, велів йому взятись за топорище і повторювати за ним слова присяги.
— Я, Бендейчук Юра,— почав повторювати за Дов-бушем той, — присягаю на цей топір вам, пане отамане, і вам, легіні-братики, що ніколи нікого з вас не викажу, хоч би мене мучили, четвертували і палили в панській катівні. А коли б не дотримав присяги, хай не мине цей топір і ця опришківська зброя мене на землі й під землею.
Потім підійшов Андрись Валя, так само повторив за Довбущем слова присяги. Після цього Довбуш поклав руку по черзі на плече одному й другому, і з цієї хвилини вони стали рівноправними опришками.
Другого дня вранці три групи були готові до походу. Ватажком одної, що складалася з десяти чоловік, Довбуш призначив Івана Рахівського. Старшим другої групи, такої ж за чисельністю,— досвідченого опришка Павла Орфенюка з Ямної, а сам взяв команду над третьою, що складалася з двадцятьох опришків.
Після наради командирів рушили опришки трьома шляхами на доли.
Не минуло й трьох днів від початку походу, як залунали постріли в різних кінцях округи, зачервоніло небо від заграв. Опришки давали про себе знати. Загін Івана Рахівського дістав дуже важливе завдання. Мав знищити в селі Борщеві панського управителя, який люто знущався з селян. Ще коли Іван, перебраний старцем, ходив у розвідку по селах, селяни скаржились на того Злотницького. Прийшов цей підпанок до села голий-босий, з самою паличкою в руці. Став на службу у пана, втерся до нього в довіру, а через деякий час зробився страшнішим від самого дідича. Недарма ж кажуть: "Не так пани, як підпанки". Селяни мусили скидати перед ним крисані й цілувати руку. А хто не хотів, того брав на ніч до в'язниці, а на день гнав на свої роботи.
Довбуш давно збирався скарати підпанка, та все було ніколи, заважали інші справи. І аж тепер прийшов на те час.
Злотницький боявся Довбуша, як і кожний пан і підпанок, і тому зробив панський дім, у якому мешкав, неприступною фортецею. Обвів його таким високим, стрімким муром, що за ним і дерев, які росли біля дому, не видно було. Посередині муру, при в'їзді, височіла могутня, кована залізом суцільна брама, що відкривалась тільки для виходу на пасовище і повернення з пасовища худоби. Стерегли її озброєні панські слуги. Зайти у двір непоміченим було просто неможливо, а тим більше зразу кільком людям. Сам Злотницький поза браму тої фортеці майже не виходив з того часу, як власні піддані вже двічі важили на його життя.
"Як же здобути цей двір? — думав Іван. — Взяти штурмом?" При всіх подібних операціях опришки вдень ховалися в лісах, що підходили впритул до сіл, або ж у вірних людей, у хатах та стодолах, і нападали ночами.
Але тут Іван побачив, що і вночі не дасть ради. На допомогу прийшов щасливий випадок. Вранці, в своєму жебрацькому одязі, він підійшов під браму, щоб ознайомитись із обстановкою і обдумати план нападу. Коли він був уже кроків за сто від брами, вона раптом відчинилася, і з неї, тиснучись і штовхаючись, ринуло велике стадо: корови, потім вівці. Як та ріка, що з ревінням пробивається крізь тіснину в скелях і, минувши її, розливається мирно на просторі, так зайняла собою увесь майдан перед брамою панська худоба. За нею вийшли з двора гайдеї, вівчарі, підпасичі, за ними — собаки, і брама зачинилась. Іван став осторонь біля дерева, пропускаючи повз себе худобу. Ось тут йому і спав на думку один план, яким він поспішив поділитись з товаришами, що чекали його в лісі.
До вечора опришки відпочивали в укритті, а як тільки стемніло і людська маржина потяглася з гір до села, почали чекати панської худоби. Ось вона, здіймаючи хмари куряви, показалась на дорозі і пішла в бік двору. За умовою з Іваном Рахівським, пастухи, наблизившись до укриття опришків, голосно загейкали на худобу. Опришки вискочили і змішалися з стадом, здіймаючи своїми ногами ще більшу куряву. І так, закриті завісою пилюки, ховаючись за корів, непомітно увійшли в двір.
Миттю роззброїли вартових біля брами, яка так і лишилась відкритою. Іван з двома товаришами кинулись до покоїв. Пан Злотницький, почувши незвичайний рух у домі, хотів дізнатися, в чому справа, вийшов з кімнати в передпокій і там зіткнувся з опришками. В першу хвилину розгубився так, що втратив мову. Рвонувся назад і хотів замкнути за собою двері. Але Іван своєчасно всунув бартку між одвірком і стулкою дверей. Пан кинувся утікати. Почалася гонитва по кімнатах. Як мисливець за цедобитим звіром, біг Іван Ра-хівський за паном. Ніяк не міг наблизитись так, щоб вистрілити, бо пан, знаючи розташування кімнат у домі, петляв по них, як хотів.
Нарешті він вискочив чорним ходом у двір і вже б і сховався, але там стояв на варті опришок Баюрак. Він почастував утікача барткою по голові — і Злотницький розтягнувся на всю свою довжину на землі.
— Я йому відрубаю голову, ватажку,— сказав Баюрак Іванові Рахівському.
— Твоє діло, рубай,— не перечив той, а сам вернувся у покої.
Тут уже господарювала решта опришків.
— Все цінне, що донесете, забирайте! — скомандував Іван.
І в цю хвилину гримнув постріл.
Жінка Злотницького, яку опришки в спальні загнали в прохід між двома ліжками і на яку більше не звертали уваги, зайняті своїм ділом, дістала з-під подушки чоловікового зарядженого пістоля і пальнула, цілячись в Івана. Та він одхилився, і куля потрапила в його товариша Андрія Лаврова. Андрій упав. Іван кинувся до пані. Уже немолода, огрядна, стояла бліда, розпатлана, грізна, як левиця, готова кинутись на ворога. В руках її ще димив ся пістоль.
— Чого стріляла?! — крикнув люто.— Ми ж тебе не рушили!
— Ви вбили мужа!
— Він давно на те заслужив, суко!
— Тому стріляла, що вас ненавиджу,—додала гордо.
— Повісьте її, на неї шкода пороху й кулі,— наказав Іван.
Пані й не здригнулась.
— Думаєте, проситиму пощади? Не дочекаєтесь. Шкодую, що не маю ще одної кулі, щоб всадити її в твій хамський лоб, щоб...
Говорила до Івана Рахівського, а думала, що розмовляє з Довбушем. Та їй не дали закінчити. Два опришки зірвали мотузку зі штори на вікні, зробили зашморг і задушили її на її ж ліжку.
Розгромивши дім, опришки взяли на топірці пораненого товариша і відійшли в ліс. За спиною в них величезним факелом палав двір.
Погоня з дванадцяти смоляків, що прибули із сусіднього села, не знайшла вже й сліду опришків. Та смо-ляки, зрештою, і не дуже горювали. Зустрітися з опришками в горах, де перевага була б завжди на боці опришків, їм не хотілося. Смоляки пограбували те, що залишилося ще в маєтку пана Злотницького, і подалися додому.
А опришки несли на топірцях пораненого товариша, доки стемніло. В дорозі щораз мінялися, та найдовше ніс товариша Іван Рахівський. Казав, що та куля була призначена для нього. Сама пані призналася.
Увійшли у старий смерековий ліс, і навкруги зробилось темно, як у домовині. Праліс чарівний не тільки вдень, але й уночі. Дерева здаються поснулими. Стоять тихі, величні. Але біля їх підніжжя вирує життя. Мільйони живих істот пробуджуються вночі. З-під покрову чатини вилазять комахи, різноманітні кузьки, жуки, гусениці, черв'яки, виходять на промисел миші, землерийки, їжаки, виходять на пошуки корму і дикі коти, рисі, мишкують лиси, бродять вовки, на деревах позасідали і чатують на здобич сови. І все це живе своїм життям, все це створює своєрідний, неповторний гомін нічного лісу. В такий час незвичній людині у лісі робиться страшно. Але опришки зжилися з лісом і не боялися. Ліс став для них хатою, притулком, сховищем, він став їх храмом і твердинею, а кожне дерево — фортецею.
— Зупинимось, братики,— сказав Іван.— Далі йти ніяк. Заночуємо тут. Місяць тепер сходить аж удосвіта, все одно доведеться чекати ранку. Ватру не розкладатимем. Від села ми недалеко, смоляки можуть побачити.
Було малоймовірно, щоб смоляки погналися за ними, але хоч би й погнались, то тут, у горах, вони не були їм страшні. Аби тільки не заскочили їх зненацька, сплячих. Але такого не могло трапитись, бо сторожу опришки виставляли, навіть коли були певні, що їм не загрожує небезпека.
(Продовження на наступній сторінці)