Усю дорогу наші подорожні їхали мовчки, тільки зрідка перекликаючись, а коли сонце стало в зеніті, Дмитро Іванович глянув на годинника і, побачивши, що перевалило за південь, зупинив коня.
— Спочинемо? — крикнув до провідника. Той плентався ззаду через те, що в'ючний кінь обмежував рухи його верхівця.— Місце вже дуже хороше, варто на ньому затриматись,— додав, коли провідник наблизився.
— Спочинемо,— погодився провідник, зупиняючись біля Смирнова.— Коні спітніли, спека, треба дати їм відпочити.
Подорожні спішилися, швидко розсідлали коней, перевірили, чи не потерли їм сідла спин, попутали й пустили на траву, а самі заходились збирати хмиз на багаття.
Через десять хвилин вода в чайнику вже грілась, а наші подорожні полягали коло вогнища, поклавши сідла під пахви, повитягали ноги і розмовляли, знайомились один з одним.
Дмитро Іванович розповів, що їде в культурних справах, що має в програмі об'їхати села і аймаки гірського Алтаю, щоб ознайомитися з побутом мешканців, їхнім життям, культурою, релігійними обрядами, зібрати їхні казки і пісні, щоб потім у Москві написати книгу про цей край.
Провідник пильно слухав.
— Ви вчений? — спитав він, коли Дмитро Іванович замовк.
— Ні, я простий історик,— відповів той.—— Ученого ступеня поки що не маю.
— А я простий батрак,— вирвалось у провідника. Він, може, й пожалів, що сказав це, але вже було пізно, бо Дмитро Іванович ухопився за слово. Наймаючи коні, був певний, що має діло з господарем, тим більше, що Басаргін говорив про провідника, як про цікаву людину. Про своє здивування він сказав провідникові.
— Я, власне, не простий, бо батрачу у рідного брата,— уточнив той.— Правда, майже добровільно,— додав по хвилині.
Це ще більше зацікавило. Дмитро Іванович попросив розповісти, в чім річ, і провідник по-селянськи детально почав оповідати про свій батьківський дім, про хворобу і смерть батька, про те, що по смерті батька їх залишилось двоє з братом, що дістали рівні паї, і як на них почали разом працювати, як по одруженні брати поділили землю, бо братова не захотіла працювати колективно, і як, нарешті, прийшов 1914 рік, а з ним імперіалістична війна.
— Мене мобілізували на війну,— розповідав він поволі,— а брат мій залишився вдома. Чому його не взяли на війну, і досі не знаю. Не був він кволий. Відходячи на фронт, я покинув свою землю на брата, а він обіцяв зібрати мені трохи грошей від моєї частки землі, щоб було чим розжитись, як з війни повернусь. Звичайно, ніяких грошей він мені не дав, як я повернувся з походу, але про це далі.
Провідник встав, приніс трохи хмизу, призбираного про запас, підклав у багаття, що вже перегорало, і, коли полум'я охопило сухі дрова, повів далі свою сумну повість.
— У 1915 році в Карпатах попав я у полон до австрійців, і вивезли вони мене в концтабір у Талергоф. Що це був за табір — вам не збагнути, коли самі не були. Не думав я, що живим залишусь, і, певне, не вийшов би, коли б не потрібні були робітники на польові роботи. Усіх чоловіків, від малого до великого, австрійці забрали на війну. Приїхав набирати собі робочу силу сам поміщик — офіцер у чині полковника. Нас вишикували в ряди, полковник пройшов рядами і вибрав собі з-поміж нас кілька десятків, тобто скільки йому треба було. У число вибраних потрапив і я. Не знаю, чим я йому сподобався, я тоді вже ледве ходив і збирався на той світ.
Оповідач сумно посміхнувся і замовк. Дмитро Іванович терпеливо чекав, поки той рився в своїх спогадах.
— У того поміщика,— продовжував провідник,— віджив я. Він таки добре годував нас, інакше не могли б працювати. Я до роботи був охочий, мене зразу помітили, взяли до коней, спершу конюхом, а потім кучером полковника. Другим конюхом у того полковника був поставлений теж земляк наш, сибіряк, Іван Петрович Шестаков. Коли живий, хай живе ще довгі літа, а коли вмер — вічна йому пам'ять. Розумний був, учений, тихий, спокійний, але слабкий до простої роботи. З лиця його видно було і по руках, що чорної роботи не робив. Я швидше за нього відновив сили і, бувало, допомагаю йому чи стайню почистити, чи гній вивезти, а він все горює, що не має чим віддячити. Я його заспокоюю, а він журиться, бідний, мало не плаче. Такий жалісливий був.
Оповідач зітхнув, а по хвилині спитав, чи не набридло слухати. Заспокоєний, відкашлявся і повів далі свою невеселу-повість.
— Знав він,чужі мови, той Іван Петрович, а найкраще німецьку. Якось познайомився він з одним німцем, що чогось часто з'являвся у нашій економії. Той німець приносив під полою німецькі книжечки різні, менші і більші, а мій Іван Петрович читає їх, бувало, до пізньої ночі, але крадькома. Якось раз, коли ми вже добре подружились, він каже мені: "Ці книжечки,— каже,— проти поміщиків писані, проти багатіїв, що визискують таких, як оце ми з тобою, батраків". І тут він відкрив мені очі на такі справи, про які я ніколи і гадки не мав. Оповідач знов помовчав хвилину і продовжував:
— Одного разу він показує мені книжечку, німецькою мовою друковану, і каже: "Знаєш, хто її написав?" — "Звідки мені знати", — відповідаю. "її,— каже,— написав наш Ленін". Я не знав, хто був Ленін, і він мені пояснив. Тоді в Росії уже йшла революція. Іван Петрович розповів мені, що таке революція і для чого вона. Він, бувало, каже: "Нам треба тепер бути вдома, обов'язково треба",— "Як же це зробити?" — питаю. Він каже: "Втікати треба. Тобі,— каже, — трудно, ти німець кої мови не знаєш, засиплешся, а я,— каже,— спробую". А він таки втік. Одної ночі попрощався зі мною і втік. З того часу я про нього не чув. Настав вісімнадцятий рік, а з ним революція в Австрії. Поміщик віддав нас знов до Талергофу, але вже не довго ми перебували в ньому. Приїхав Червоний Хрест наш, російський, і нас відправили в Росію. Вам, певне, вже набридло слухати? — спитав він знову.
— Ні, ні, дуже цікаво,— заперечив Дмитро Іванович.— Оповідайте далі.
— Коли не набридло, слухайте далі. Тепер вже не багато. Повернувшись з полону додому, пішов я у Чер,-вону Армію, а з нею на колчаківський фронт. Тепер я мав уже відкриті очі, тепер я бачив те, чого без мого друга Івана Петровича ніколи б не побачив. Тепер я йшов на ворога свідомо, був бойовий, невмолимий. Ви не дивіться на мене, що такий тепер непоказний. Мене половини нема, а чому — почуєте. Так ось, в однім бою мене поранили, та так, що хоч і вилікували, а інвалідом став на все життя. Женитись мені вже не треба, дітей мати не можу. Ви розумієте?
— Розумію,— сказав співчутливо Смирнов. Він тепер уважніше придивився до оповідача, і йому стала зрозумілою його апатія, в'ялість, словом, непоказність, про яку недавни він сам говорив.
— Покінчивши з Колчаком і громадянською війною, вернувся я додому,— продовжував провідник.— Вернувся, та не було вже радості в моїм серці. А крім того.
з перших днів я побачив, що брат мій не радий мені. Він думав, що я загинув на фронті, аж тут я з'явився. Зустрів мене холодно. Зрозумів я, в чім річ, і заспокоїв брата. "Не бійся,— кажу,— держи всю землю, як держав, я на свій пай не посягаю. Дай,— кажу, — мені куток і годуй, а я буду робити в тебе, буду допомагати в роботі, а там, може, кудись і піду..." Так я залишився, нікуди не пішов і так живу.
— Чому ж не пішли на завод, не продовжили освіту? — спитав Дмитро Іванович.— Могли знайти в громадській роботі ціль життя, коли не вдалось життя родинне.
Єгоров, так було прізвище провідника, похнюпився і по деякому роздумі сказав:
— Енергії нема. Розумію, що треба щось робити, і не можу, енергії нема.
Чайник скипів, подорожні попили чаю з сухарями і рушили в дальшу дорогу, що, як і досі, знов пішла низами, горами, невеличкими полями, розкинутими по долах і узбіччях, засіяними ячменем і вівсом, виходила знов на берег ріки і знов відходила. Двічі довелось переходити потоки. Перший, що трапився, перейшли без пригод, а в другому коні пішли вплав, і речі Дмитра Івановича, та й сам він і провідник таки добре змокли.
Гірські потоки в погожі дні майже не помітні, але після дощів, особливо після раптових злив, обертаються в грізні ріки.
Перейшовши на другий берег, подорожні обсушились біля вогнища, яке розклали тут же; добре, що сірники були у провідника в шапці.
Дмитро Іванович оглянув речі. Рюкзак був мокрий, але, на щастя, тільки зверху, речі в ньому були сухі.
Ніч захопила наших знайомих біля заїмки багатого старовіра Арефи Артемовича Кошкіна. Вирішили проситись на нічліг, тим паче, що небо захмарилось і почав накрапувати дощ, а одежа на них була й без того ще вогка.
Заїмка лежала в маленькому міжгір'ї, над сріблястим потоком, що десь там, за садибою, падав з кільканадця-тиметрової височини і всю долину наповнював веселим шумом. Складалась вона з хати, поставленої з масивного витривалого лісу, і досить великого сарая чи повітки. Обидві будівлі потопали в зелені старих могутніх кедрів так, що, коли б хто не знав про існування заїмки, з дороги не побачив би.
Арефа прийняв гостей без видимої радості, але й не вороже" На порозі спитав гостя, чи курить, а довідавшись, що ні, запросив у хату, усміхаючись в свою широку, лопатисту бороду.
— Ми люди старої віри,— сказав, входячи в кімнату,— не куримо чортового зілля.
(Продовження на наступній сторінці)