Перед комітетом партії і перед сусіднім виконавчим комітетом, що містився в будинку через дорогу, стояли в ряд, поприв'язувані до штахет, десятки осідланих коней. Час від часу хто-небудь виходив із установи, сідав на коня, переїздив дорогу, злазив, прив'язував коня і йшов до другої установи.
Дмитро Іванович звернув на це увагу. Секретар райкому партії, усміхаючись, оповів про ці звичаї тубільців.
— Мешканці цих гір,— сказав він, — і чоловіки, і жінки, не люблять ходити пішки. Коли алтайцеві треба піти до сусіда, що мешкає в сотні кроків від нього, а кінь пасеться в якомусь кілометрі від юрти, то він побіжить до коня, осідлає його і верхи поїде в гості. Пішки не піде: соромно і непристойно.
Попрощавшись з першим секретарем, Дмитро Іванович відвідав голову виконкому, а від нього пішов блукати по місту. Зайшов до школи, забувши, що канікули, і, крім сторожа, нікого не застав. Заходив у клуб, і клуб був на ремонті. Довелось обмежитись поштою, де він написав листа додому, до установи, що його сюди послала, і подав, крім листа, телеграму дружині, що живий, здоровий, що вже знаходиться на території гірського Алтаю.
Вийшовши з пошти, побачив, що погода різко змінилась. На гори налягали тумани. Вітер гнав їх звідкись, вони клубочились велетенськими сірими масами, скочувались з верхів дивовижними лавинами і закривали гори. Де ще перед годиною зеленіли вони на тлі синього неба, там тепер сіріла мокра рухома стіна. Вона хутко насувалась на місто і ховала його в собі. В домах де-не-де засвічували світло, бо надворі темніло. Почав накрапати дощ.
Дмитро Іванович прискорив кроки. Його обганяли ззаду і минали зустрічні вершники, втікаючи від дощу. Це були переважно чоловіки-ойроти в своєму національному довгому одязі. Були й жінки. Побачив і цілу сім'ю на одній коняці — чоловіка, жінку й дитину. Проїхала верхи якась вагітна жінка з одною дитиною спереду і одною позад себе.
Дмитро Іванович жалкував, що під ним немає коня, але роздумувати не було коли, дощ припускав щораз більший, і він майже пробіг решту дороги до постоялого двору. Він був у гарному, збудженому настрої, голодний і ще на підході до Будинку селянина смакував вечерю, яку думав замовити. Це мали бути смажені курчата з молодою картоплею і салатом із огірків і помідорів, а по вечері — кружка пива.
На порозі зустрів Єгорова, що вже хвилювався за свого пасажира.
— Довгенько ви,— сказав той, усміхаючись.
— Далі ж не їдемо? — спитав Дмитро Іванович. Єгоров глянув на пасажира.
— Куди ж в таку негоду? Надвір вийти страшно. Дмитро Іванович був такої ж думки.
— Зараз ми з вами повечеряємо гарненько, а до Немала доїдемо і завтра, ачей встигнемо?
— Встигнемо, туди рукою подати. А надворі лив дощ.
У той час, як наші мандрівники другого дня вранці уже відпочивали в Немалі, художник Ломов тільки прокинувся. Звечора довго не міг заснути і тому о десятій годині ледве підвів з подушки голову, важку, наче оловом налиту. Він витягнувся — аж хруснули суглоби, потім підвівся на ліктях, запалив цигарку, що лежала наготовлена ще звечора на столику, і виглянув у вікно. Надворі було сіро, млисто і вогко. Гори стояли понурі, буденні. Вони скидали з себе мокрі, обшарпані покривала, що хмарами підносилися вгору, відслонювали слизькі скелі, нависле велетенське каміння, а над ним череди корів і отари овець, що здалека виглядали наче червоні і чорні комашки.
"Димляться гори,— подумав художник,— знов буде дощ. Тиждень сидів у горах — і щодня дощ. Перспектива не з кращих. Так можна багато зробити!"
Приїхав він з далекої Москви, щоб відпочити й попрацювати. Приваблювали його дикі гори Алтаю, майже не досліджені, його первобутні мешканці з їхнім старовинним побутом, релігією, звичаями, про які він чув з оповідань товаришів і знав з тих небагатьох книжок, що досі написано про Алтай. їдучи сюди, він обіцяв собі багато зробити, а просидівши тиждень — з жахом переконався, що досі не брав навіть пензля до рук, бо майже не виходив з хати.
Ломов накинув на себе халат, відчинив вікно і висунув голову надвір. Знадвору потягнуло сирістю, важким, пересиченим вогкістю повітрям. Він тужно роздивився по широкому, зарослому травою подвір'ю, шукаючи живої істоти, але на подвір'ї не було нікого. На середині двору стояв віз з піднятими догори голоблями, і на ньому порпалися кури. До воза було прив'язано троє коней. З хати, що стояла напроти, вийшов Єгоров, підійшов до коней і, підібравши порозкидане сіно, кинув на віз.
"Знов хтось приїхав до нашого Олександра,— подумав художник.— Чоловік чи жінка? Хоч би яка цікава жінка, інакше тут з нудьги збожеволієш!.."
У той же час на порозі тієї хати з'явився Дмитро Іванович. Ломов з професіональною швидкістю оглянув його з голови до ніг і, не знайшовши в ньому нічого цікавого, відійшов від вікна. Він міркував: "На трьох конях могла приїхати пара і провідник. Коли жінка такого ж віку, як чоловік, то не варто й думати, хоч... у таких підтоптаних бувають молоденькі жіночки... Словом, побачимо".
Художник допалив цигарку й недопалок викинув надвір.
"Чого так тихо всюди? Чи сплять ще всі? Не може того бути!" — дивувався, не відходячи від вікна.
Його сусіди, що мешкали в тому ж дворі в двох невеличких хатах, побудованих спеціально для найму вліті дачникам і в які недавно в'їхали нові люди, та й у сусідніх дачах, прокидались дуже рано. А головне — інженер. Цей "хохол" лягав і вставав з курми. Йому нема чого дивуватися: у нього робота, але ж сьогодні неділя! Не може бути, щоб усі спали!
Художник здогадався — "усі в їдальні", і почав поспішно одягатись, щоб не спізнитись на сніданок.
— Чортзна-що,— бурчав він, зав'язуючи черевики.— Людина тут залежить від їдальні, мало того, тісно зв'язана з нею. Не прийдеш вчасно — сиди голодний, бо другої немає в цілому селі. Ну й занесла ж мене лиха година!
Він швидко вмився й глянув задоволено в дзеркало. З нього виглядало виголене худорляве обличчя з сірими бистрими очима, з високим лобом, обрамленим золотистим волоссям, що на скронях починало легенько сивіти. Він старанно причесався, шию й обличчя витер одеколоном, руки намазав калодермою, почистив нігті, на яких блищав ще лак, і почав одягатись. Найбільше часу зайняв, як завжди, вибір краватки, але й з цим він упорався і за кілька хвилин стояв знов перед дзеркалом, уже зовсім готовий. Видно, був задоволений собою, бо аж посміхнувся.
— Можемо йти,— сказав уголос. Тоді накинув на плечі дощовика, вступив у калоші і вийшов надвір.
Тут, як і раніш, було тихо й порожньо. Пішов швидко і, перескакуючи через свіжі калюжі на подвір'ї, переступив через Перелаз і подався до їдальні, що була в кільканадцяти кроках. Перед нею вже стояли вишику-вані в ряд мокрі верхові коні, маленькі, обсмоктані, змучені, з не менш презентабельними провідниками, що покірно й терпеливо чекали на дачників.
"Представники пануючої нації",— не без іронії подумав Ломов, придивившись до провідників, і гидливо поморщився. Видалось чогось, що вони голодні, виснажені, забиті, над ними він почував свою незрівнянну вищість, звідси, видно, й іронічна думка. Але він довго не задумувався, його цікавило щось важніше, а саме: кому хочеться їздити в таку погоду?..
Та раптом почулися голоси. Ще крок — і він побачив усіх дачників у повному складі за столами.
їдальня являла собою велику галерею чи просто широку повітку, оббиту до половини дошками, без дверей, тільки з хвірткою, на якій гойдались і висли цілими днями діти дачників.
Очі останніх були звернені до нього. Поява всякої нової людини тут була дуже помітна, а тим більше його, художника зі столиці. Хоч як намагався він спочатку залишитись інкогніто,— вже на другий день уся їдальня знала, хто він і звідки.
Художник ввічливо вклонився і сів до відокремленого столика, за яким уже сидів його вчорашній знайомий інженер Манченко і приязно простягав до нього руку.
— Ви теж сьогодні кудись їдете? — спитав, усміхаючись, Ломов, сідаючи за стіл.
Інженер заперечив:
— О ні! Вибачте! Це заняття не для мене. Дайте хоч у неділю відпочити від верхової їзди. Я взагалі не бачу приємності в цього роду спорті.
"Жіноцтво, як видно, любить,— подумав художник,— а його уподобання й смаки незглибимі".
— Але я запізнився? — спитав він, почувши якийсь гамір за собою.
В їдальні заметушились, почулось відсування стільців, більшість гостей закінчила снідати і то поодинці, то парами простували до хвіртки, а звідти до коней.
— Ті вже скінчили. Скажіть, я ще дістану що з'їсти? — спитав художник.
— А зараз довідаємось у Тоні, мабуть, для вас лишили. Я ще також нічого не їв.
Дами, а їх тут була більшість, у різноманітних костюмах, у спідницях і широких шароварах, у чоботях і лакованих туфлях, у солом'яних капелюшках і без них, незграбно сідали на коней, наповнюючи майдан перед їдальнею галасом і криком, як стадо гусей. З усіх голосів виділявся найбільше голос однієї некрасивої русявої жінки в жовтих чоботях і широких рейтузах, яку всі називали тьотею Грушею.
Вона ніяк не могла сісти на коня. То їй стремена були задовгі, то повід закороткий; нарешті, ще щось забула в їдальні і прожогом влетіла туди.
— Ви не їдете з нами? — спитала мимохідь Ломова, ніби давня знайома.
Той заперечливо похитав головою, оглянувши її одразу з ніг до голови й відповідно оцінивши.
— Жаль!..
(Продовження на наступній сторінці)