За вечерею йшли розмови, пересилувані жартами і сміхом. Охочим на жарти виявився дід Платон — батько Басаргіна, цілковита протилежність синові. Він говорив, майже не вмовкаючи, і мав про що говорити. Як виявилось, він був теж у Західно-Сибірській партизанській армії, громив Колчака і Кайгородова і був навіть... розстріляний.
Дмитро Іванович здивовано глянув на старого.
— Як це зрозуміти? — спитав.
— Обскажу,— мовив дід і почав свою улюблену повість, яку, видно, багато разів оповідав у своєму житті.
— Воював я на бронепоїзді "Смерть или победа". Пам'ятаєте, певне, такий бронепоїзд?
— Як не пам'ятати? — сказав, сумно усміхаючись, Дмитро Іванович.— Прекрасно пам'ятаю.— Він вигідніше улаштувався на ослоні, щоб уважно слухати.
— Було це,— продовжував дід,— між станціями Бу-гурусланом і Бугульмою. Теж, певно, місця знайомі?
Дмитро Іванович кивнув головою.
— Одної ночі нас оточили колчаківці. Розібрали колію, і ми не могли рушити ні сюди ні туди. Вирішили битись до загину. Сама назва поїзда цього вимагала,— усміхнувся дід.— І боронили ж ми свою твердиню на колесах! Ох і боронили! Скільки там під нею ми поклали білих — не злічити. Я вам правду кажу. Поклали вони і нас чимало, точніше — всіх. Ось як це було. Не можучи взяти приступом, колчаківці розбили наш
поїзд із гармат, а жменьку живих, усіх до одного поранених, захопили в полон.
Дід замислився. Ніхто не переривав його мовчанки. Картини минулого воскресали в пам'яті кожного, різні у різних людей, що слухали зараз діда.
— Тоді, як знаєте, розправи були короткі,— продовжував дід по хвилі.— Нас вишикували в ряд. Хто не міг стояти, тому стріляли в лоба з нагана, а хто ще на ногах тримався — поставили під стіною і... дали залп...
Старий знов замовк, зігнув по-старечому спину, поклав руки ліктями на коліна, стуливши докупи опущені додолу кулаки, обличчя його потьмяніло. Важкі спогади зігнали безтурботну усмішку з обличчя.
Смирнов дивився на діда, не знаючи, як розуміти самий кінець повісті. Дід бачив його здивування, вичекав ще хвилину і закінчив:
— Розстріляли і мене. Подивіться, бачите?
Він показав на рот, де не було жодного зуба, потім обернувся і показав шию. На ній видно було великий, давно зарубцьований шрам.
— Куля увійшла в рот, вибила зуби і вийшла шиєю,— сказав дід.— Я знепритомнів і впав. Колчаківці зразу відступили під натиском наших регулярних частин, мене підібрали санітари, відвезли до шпиталю, а там хірурги зшили, як ганчір'яну ляльку, і, як бачите, повернули до життя.
Дід засміявся, але того сміху ніхто вже не підтримав...
Дмитро Іванович сидів і думав, яких тільки курйозів не було в історії його народу...
— Знаєте,— сказав до діда,— варто було проїхати кілька тисяч кілометрів, щоб тільки про один цей випадок почути з уст самого героя.
Дід не відповів. Під впливом його оповідання Дмитро Іванович перебував до кінця вечора. Потім ішли ще розмови про життя села, його ставлення до нової, Радянської влади, і хоч у розмові брав участь і господар дому, вона вже не клеїлась. Довга подорож у тряскій повозці зробила своє — хотілося спати. Почали облягатись. Гостеві постелили в окремій кімнаті на підлозі. Він сам просив, бо на чужих ліжках не любив спати.
Поки стелили постіль, Дмитро Іванович зробив деякі помітки у записній книжці, з якою ніколи не роз-
2 В" Гжицький
33
ставався, і як тільки постіль була готова, зразу роздягнувся, ліг і тут же заснув...
Десь по опівночі йому приснився сон. Він бачить себе в партизанському загоні. Тайга і непроглядна, темна ніч. Він і товариші-партизани, з якими чомусь не знайомий, втомились від довгого походу і хочуть лягти відпочити, але не можуть знайти місця: куди не глянуть — усюди мурашині купи, величезні, немов їх хтось навмисне понасипав. Раптом хтось невідомий каже: "Лягайте на купи, лягайте, буде вам м'яко, і швидко заснете". Голос владний, такий, що йому противитись не можна, і всі покірно лягають на мурашиська. Лягає і він. Товариші його зразу поснули, а він не може заснути, бо щось тривожить, щось страшне, невідоме. І він не спить. Коли бачить, серед темної ночі ясно бачить, що всі товариші його, які йшли з ним і лягали на мурашині купи, вже не люди, а кістяки. В очних ямах цих недавніх людей, в носових отворах, між голими, без-шкірними щелепами рояться мільйони мурашок. Це вони так грунтовно об'їли м'ясо на живих людях і залишили самі білі кості. Хоче встати, щоб утекти з цього заклятого місця, але не може рушитись. Робиться страшно. Він знає, що мурашки доберуться й до нього. Ось вони вже наступають цілими полчищами, уже позалазили в штани, в рукави, він чує, що вони роз'їдають йому ноги, уже повзають по шиї, набиваються в рот, в уха, в очі, в ніс...
Дмитро Іванович чхає і... прокидається. Облитий потом, з прискорено б'ючим серцем, лежить горілиць, дивиться в освітлений місяцем прямокутник вікна і міркує, чи це ще сон, чи вже ява, тому що по ньому справді щось лазить у неймовірній кількості. І не тільки по ньому, але й по стінах, підлозі, по всіх речах у кімнаті. Він чує шелест лапок на шпалерах, в газетах, що залишив перед сном на столі, в посуді на шафці, на своєму чемодані, рюкзаку, на своєму одязі, що висить на спинці крісла.
Дмитро Іванович нарешті приходить цілком до пам'яті, сідає і світить сірника. Те, що він бачить, переповнює його жахом: вся його постіль, підлога, стіни і всі речі вкриті рухомою масою прусаків. Дмитро Іванович зірвався з місця, засвітив свічку, з огидою обтрусив із себе настирливу комашню, одягнувся, погасив свічку і вийшов надвір. Сів на порозі і задумався...
"Що за оказія,— міркував він,—у такій охайній на вигляд хаті така нечисть? Невже люди не можуть справитись з комашнею у власній хаті?!"
Він пам'ятав, що сибірячки виморожують їх узимку під час великих морозів. Що ж би перешкодило цим людям? Може, хворів хто? Інакше не можна було пояснити такого недбальства. Зрештою, і влітку е засоби боротися з цим злом. Як же уживається в цьому домі видима охайність з такою нечистю? Серед таких міркувань він прокуняв, сидячи на порозі, до ранку. Благо, що ранок улітку наступає швидко. Як розвиднілось, Смирнов, перемерзлий, блідий і ще більше втомлений, вернувся до кімнати. Прусаки по постелі вже не лазили, денне світло позаганяло їх у темні кутки і шпари. Дмитро Іванович, не роздягаючись, ліг і ще раз міцно заснув.
Перше почуття після пробудження було неприємне. У шибки барабанив дощ, по небу неслись грізні розкоти грому, в деревах за вікном шумів вітер.
Смирнов устав і зайшов у кухню, щоб умитись. Басаргін зустрів його з усмішкою.
— Як спалось? — спитав.
"Чи сміється?" — подумав Дмитро Іванович, але на обличчі господаря не було і тіні іронії, він, видно, нічого не знав про його неспокійну ніч.
— Неважно спалось,— відповів,— прусаки не давали спати.
— Хіба? — здивувався щиро господар.— Невже таки не дали спати? А нам вони не той, не заважають. Вони ж не кусаються? Блощиці, да, ті кусають, а прусаки?..
Він цього не міг зрозуміти.
— Є, правда, багато їх,— пояснив господар,— особливо у вашій кімнаті, бо там ми борошно тримаємо і всяке їстівне, але щоб аж спати не давали?! Взимку не виморозили — господиня хворіла, і тепер до зими доведеться терпіти.
— Чого ж терпіти? — спитав гість.— Продаються ж в аптеках якісь порошки проти них, чого ж до зими чекати?
— Та, — махнув рукою господар,— ачей не з'їдять.— І, щоб перемінити тему, сказав: — Дорога пропала, доведеться, видно, у нас оселитись.
— Чому пропала?
2*
35
— А так, хіба не бачили, який дощ? Тепер усі ріки, потоки набухнуть, возом не проїхати.
— А чим же? — спитав здивовано гість.
— Тільки верхи.
Умовились, як тільки проясниться, при допомозі Басаргіна найняти верхові коні і провідника, і Дмитро Іванович рушить далі.
Дощ не вщухав до вечора, а ввечері, як тільки випо-годилось, Басаргін знайшов провідника і трьох верхових коней. Оповідаючи про це Смирнову, сказав:
— Будете мати провідника інтересного, бувалого, не пожалієте.
На запитання, чим цікавий провідник, Басаргін не дав конкретної відповіді.
— Самі побачите,— сказав,— а то довго оповідати. Словом, інтересна людина.
Наступного ранку зі сходом сонця невеличка валка вирушила з села на південь, у глиб гір. Попереду їхав на доброму гнідому коні Смирнов. Він цієї ночі добре виспався у повітці на сіні і був у прекрасному настрої. За ним їхав провідник на ситій сірій коняці, а до її хвоста був прив'язаний третій кінь, нав'ючений речами Дмитра Івановича. їх було небагато, всього чемодан і рюкзак, але для зручності і вигоди взято цю третю коняку. Дмитро Іванович хотів мати вільні руки, спокійно оглядати місцевість, що нею проїжджали, і робити записи тут же, на коні, коли була б потреба.
Дорога вела здебільшого берегом Катуні, де-не-де збочувала від неї і тоді йшла лісами, піднімаючись угору, то спускаючись в долини, вкриті чагарником і травами, і, нарешті, зустрічала невеличкі села, розкинуті над Катунню, великою, священною рікою мешканців гірського Алтаю — ойротів.
(Продовження на наступній сторінці)